Вiн почував, то не може виважити сам. Спробував порадитися з богом, але бог мовчав. Марко ж стояв на одному: їхати з гетьманцями. Й саме тодi, коли Марко вже майже переважив на свою думку, Лаврiновi спом'янувся кошовий, запальний i правдивий ватаг.
"Як би ти вчинив, батьку?" — запитав i став мислено перед його очi.
"Це наша земля…"
"Козацьке Поле — теж наша земля".
"Тут жiнки, дiти… Ви їли хлiб, гостинно краяний господарями. Ви приїхали яко їхнi захисники. Нас у Сiчi теж нiхто не неволить. Покладемо оружжя й опинимось всi в неволi".
Лаврiн мислив не гарячим од страху розумом, а холодним, ставши перед людиною, яку поважав i по якiй мiряв свої вчинки. Отож приїдуть вони, й кошовий запитає:"Ну, як там було?" Й що вiн скаже?" Була втеча. Не я один утiк, а й такий‑то, й такий…" — "А Кайдан, а Кремiнь, а Шабалда?.."Може, нiчого того й не запитає Сiрко, проте подумає про Лаврiна погано. Як же тодi матиметься вiн, Лаврiн? Вiн так гарно розмузикував бiля кошового про звитягу i честь. Не появиться кошовому на очi зовсiм? Заховається десь до осенi й приїде на Брусiв хутiр?
Але то — негаразд. Ницо й гидко.
— Я нiкуди не поїду, — стрiпнувши чубом, сказав Лаврiн Марковi, що вже лаштувався в дорогу.
Марко якусь мить тримав у руках тороки, вiдтак кинув пiд кущ.
— Погинемо обоє, як собаки!
Одначе з Ладижина не виїхав нiхто. Мiщани не випустили гетьманцiв. Озброєна варта стала бiля обох брам, зустрiла козакiв чорними цiвками рушниць.
— Як зробив, так i одбувай, — гукали ладижинцi Мурашку. — Хто тебе неволив лишати живота татарського царевича? Ми не хочемо розплачуватися своїми шкурами за твоє безумство. А з бокiв лементували жiнки, обзивали козакiв боягузами i ланцями. Мiщани стояли, як стiна. Так стоятимуть вони i в бою. Їм вiдступати нiкуди. Тут їхнi жiнки, їхнi дiти, їхня вiтцiвщина. Людина вельми сильна вiтцiвщиною.
Гетьманцi мусили повернути назад, чекати разом з усiма, яким боком повернеться до них круговерть долi. Десь по обiдi радились єдинокупно в ратушi — ладижинськнй уряд, Мурашко, переяславський полковник Войца Сербии, ротмiстр Анастас Дмитрiєв, полковник Сава, донський осаул Амбросiй. Вирiшили взяти оборону Й стояти, доки не пiдiйде на помiч Самойлович. Не полишить гетьманi на загибель двi тисячi своїх козакiв, не оддасть на криваве розтерзання християнське мiсто й увесь край. Ачей, запевняв Самойлович їх у тому, обiцявся на радi в Переяславi прийняти в оборону всi полки, якi схилили пiд його булаву прапори. Гетьман i воєвода чекають пiдмоги, аби дати генеральну битву.
Ладижинцi спорядили за Днiпро посланцiв, наказали їм боршiй вести на помiч гетьманське вiйсько, розказати там, як легко збили козаки передовi ворожi залоги, якi певнi ладижинцi перемоги.
Мурашко знову злетiв духом: ходив по валах, по фортецi, оглядав мiсто на оборону, вимахував замашною палицею — сажнем, замашно лаявся; од нього не одставав Анастас Дмитрiєв — воїн хоробрий i досвiдчений, сповнений якоїсь важкої рiшучостi й вiри. Колишнiй лисянський мешканець, одружений на лисянськiй мiщанцi, Дмитрiєв був грек родом, перейняв тутешнi мову й звичаї, доскочив у вiйську Самойловича ротмiстрського чину. Невеликий, чорнявий, верткий, крутився, мов чорна дзига, заглядав у всi щiлини, лазив по таких закомаринах, де вже й павутина перетлiла. Вилазив для ладижинцiв невтiшнi вiстi, сумний докiр: мiсто кепсько приготоване до оборони.
Та це, либонь, вони знали й самi. Щоправда, вал мали мiцний. Засiяний просом та очеретом, вiн нiде не осунувся, але рiв був не очищений i в кiлькох мiсцях засипаний смiттям. Потрухла покрiвля в фортецi, посипалися обломи й тераси, обвалився тайник. З вигляду — фортеця грiзна, мурована на скелi: двi круглi вежi i одна квадратова — найвища, чорнi бiйницi, червонi зубцi понад муром, але скiльки вона вмiстить людей, та й чи довго всидиш у нiй без провiанту. В мiстi — всього одна гармата, та й та поламана, хоч пороху чимало й шроту корит тридцять, мали кiлька затинних пищалей, з десяток шмаговниць, три дев'ятиствольнi ожиги, в достатку рушниць i мушкетiв.
Мурашко лаявся чорно, наказав вигнати всiх мiщан розчищати рiв та ремонтувати палiсад; козаки теж побрали до рук лопати та кайла i полiзли на вал. Пiдправляли укоси, плели тури з лози та набивали їх глиною. В одному мiсцi виявилися трухлявi палi, й Мурашко наказав розвалити крайню вiд валу хату — її розiбрали. Жовта курява стояла на тому мiсцi, тягли новеньке дерево на вал; жалiбно, тонко голосила господиня й проклинала полковника та козакiв, а чоловiк сидiв мовчки на дровiтнi й дивився в землю. Запорожцi, яко великi мастаки на всiлякi вiйськовi мудрацiї, готували на оборону пiдступи до валу. На щастя, ворог поки що стояв далеченько i великої перешкоди в тому захисникам не чинив. Сипонула було татарська команда, але її вiдiгнали рушничним вогнем. Власне, загроза штурму падала з пiвночi, од поля, з пiвдня мiсто взагалi було неприступне: драглистi бабла за Сiльницею стояли тому на завадi, iз заходу — Буг, зi сходу — Сiльниця, там лише зачистили вал, аби вiн спадав просто в воду. На полi ж за Барською брамою копали концi, розкидали" часник" для калiчення коней, старi колеса, верхiвки дерев, стромляли в землю шпицi та рогачки. До вечора пустили воду в рiв. Хотiли ще укрiпити бастiони, — їх було два, обидва од поля, — одначе не встигли.
По валу ходив протопоп з двома дяками, кропив на перемогу святою водою вал, частокiл i тури, кропив козакiв, закликаючи їх на хоробрiсть, а в самого сiпалася лiва щока i неспокiйно бiгали очi, їх то приковував, то одштовхував ворожий табiр. Молитву вiн скiнчив поспiшливо, подався кропити мури фортецi, якi здавалися йому надiйнiшими.
Настала нiч, а на ранок попiд мiстом вже густо скакали татарськi роз'їзди. Вороже вiйсько облягло Ладижин з усiх бокiв. Стояли на горах i долах, за Бугом i за Сiльницею, й не було їм лiчби, на зеленому прузi горба знову забовванiли схожi на вежi намети, дикi ногайцi приступили зовсiм близько. З валу було видно їхнi обличчя, й одяг, i зброю, вони купилися на вiддалi рушничного пострiлу, щось гукали, махали важкими залiзними й кизиловими булавами. Козаки й мiщани стояли на валу, татари й турки — перед валом, вони галасували, оборонцi мовчали, приголомшенi силою, котру вздрiли перед собою. Частокiл на валу сягав гостряками обооонцям по плечi — стрiляти з‑за нього лiпше, нiж через бiйницi, й скидати з драбин ворогiв палицями, й стинати бичами та шаблями. Проте й ворогу такий частокiл доступнiший, хоча вiн на дуже великiй висотi й мiцно вгрунтований в землю.
— Багатенько поганського люду зiбрав султан проти мене, — мовив Кайдан. — Начуваний про мої доблестi.
Нiхто не засмiявся. Тисячi нещадних очей — їх не видно, тiльки чорнi вирви на плямах облич, вони пропiкали до кiсток. Страшно отак зблизька дивитися на лютого ьорога, який жадає твоєї погибелi, твоєї муки i якого не зласкавлять нiякi сили свiту. Здригає в страховi душа, моторошна вiдвага наливає її, рука сама тягнеться до шаблi. А десь за спиною бринять, нсьаче з холоду, чиїсь губи: "Що то буде. Ой, що воно буде — така сила!" Й козак лячно оглядається назад, аби не зустрiтися очима з т'г. i, хто шепоче сi моторошнi слова. кiсток. Страшно
Над мiстом повисло безгомiння, й ворожi крики долiтали до найдальших вуличок. Широченна долина була запруджена вiйськом, а воно сунуло й сунуло, сипалося з‑за гори, мов комашня, й тут же на очах тi комашини виростали в жукiв, далi — в горобцiв, ще далi — в крукiв, аж поки не сягали людського зросту. Були там чорнi єгиптяни, сiрiйцi в бiлому вбраннi, араби на гарячих конях, румелiйцi, греки, арнаути й безлiч iнших куплiпих грiшми або приневолених мечем. Йшли пiхотинцi з рушницями та алебардами, їхали вершники на конях по мастях, i довгi вимпели звивалися пат, їхнiми головами, як зеленi змiї, та волочилися по землi, миготiли бунчуки, прапори, кричали верблюди, турки били в причепленi до горбiв бубни й кричали теж; зовсiм близько, майже попiд самим ровом, промчали вершники, що мали дикий, пекельницькпй вигляд — i кiнь, i людина обвiшанi лев'ячими й патерячими шкурами, а на шоломi, на плечах, на списi — орлинi та совинi крила. Содом i Гоморра, вселенський потоп на маленьке мiстечко Ладижин. Ще попiд лiсом ставили гамети, ще вiйсько безщадно сунуло в усi боки, займало горби й пагорби, а тут i там, просто на очах в обложених, почали рости бурти землi, їх насипали команди, либонь ще ранiше призначенi на те. Сливе й котки, й мотуззя було заготоване заздалегiдь, вйокаючи, тюлюлюкаючи, шестериками, восьмериками устяж турки потягли на бастiони гармати. Козаки нарахували вiсiмдесят гармат i мортир.