Крута година настала для Ладижина. Не було в мiстi гармат, щоб ударити по бастiонах, — на розкатах стояли колоди. Турки ту хитрiсгь розгадали, кинули до фортецi стрiлою цидулу знущальну. Страх i смуток обiйняли оборонцiв, котрi стояли на валу. А коли на землю опустилася нiч i вся долина запалала вогнями — тисячi багать, тисячi кострищ, коли загорiлася Слобода Ладижинська, тривога налила серця вiдчаєм по вiнця.
Проте дерево згоряє, мiдь плавиться, криця гартується. Чимало душ та нiч вигартувала до одчайної рiшучостi. До самого ранку палив на валу люльку полковник Сава. Анастас Дмитрiєв за нiч перегомонiв з усiма своїми козаками. Кiлька чоловiк одправив у фортецю, буцiм мурувати якийсь пролом, насправдi ж спроваджував боягузiв. Мурашко розплановував, скiльки куди поставити козакiв, де напасти набої й оборонне спорядження — колоди, казани для смоли, барила та вiдра, камiння. Сотники i десяцькi роздавали торби з кулями та порохом.
Коли турки почали облягати мiсто, Лаврiн i Марко стояли на валу бiля лiвого бастiону. Трималися за руки, як малi дiти, самi не помiчаючи того. Вони навiть свої торби з набоями повiсили на один, вбитий у палю, цвях. Лаврiн дивився на туркiв i татар з цiкавiстю, перемiшаною зi страхом. Вперше бачив ворогiв так близько.
— Будемо разом, — прошепотiв Марко. — Скрiзь. Присягаюся смертним часом — не полишу тебе нi в якiй бiдi.
Його обличчя пашiло вогнем; гарячою, пронизливою довiрою i жертовнiстю горiло серце.
— Я люблю тебе, як брата. В мене немає бiльше нiкого. Давно тобi хотiв сказати це, тiльки стидався.
Лаврiн знiяковiв вiд тих слiв, i хоч його серце не оплавилося такою мiрою (надто грiзною була година, не можна себе вельми рознiжувати), одначе йому теж затеплiло в грудях — нарештi товариш признався в iстиннiй любовi й побратимствi.
— Присягаюсь! — прошепотiв, дивлячись на охоплену полум'ям баню церкви, довкола якої згоряли на лету голуби. Й щось трiпотiло, гopiло в його душi: адже зовсiм недавно слухали з Килiяною у цiй церквi службу й удвох засвiчували одну свiчку, щоб прилiпити її на вершечку дуба.
I Лазрiн, i Марко вiрили, що довiку, до останньої смертної хвилi будуть разом, вiддадуть один за одного життя. Прекрасна мить, тiльки дуже коротка.
Думка про Килiяну не полишала Лаврiна. Шкодував, що не мав про неi нiякої згадки, окрiм недозрiлого калинового кетяга. Тихо вивiльнив, руку, дiстав з кишенi зiв'ялу гiлку, обiрвав з неї твердi калиновi ягоди й всипав у кисет. Зав'язав кисет i поклав знову до кишенi. Тепер його могли в нього взяти лише пiсля смертi.
— Якщо зi мною щось станеться — одвезеш Килiянi кисета, вiн у мене осьдечки, — приклав до грудей руку… — Скажеш їй…
А що може сказати товариш за нього, мертвого, не знав. Через те й замовк.
— Не кажи лихого. Цур йому. Може, я погину перший. А дасть бог — обоє залишимося живi.
А десь на вiстрi думки вертiлося, що тепер i Лаврiн не побачить Килiяни. Вiн жахнувся, гостро осудив себе й зрозумiв: подумав так тiльки через те, що Лаврiн не захотiв виїхати з мiста й вони обоє залишились тут.
З сiльницького болота на фортечну вежу тягнув лелека. Спочатку лелеки були сполошилися, кружеляли над мiстом, як бiле горе, як страх, але швидко обзвичаїлися й вже торували стару путь од вежi до болота. Марко провiв птаха тужливим, заздрiсним поглядом, зiтхнув:
— Вiн полетить, коли схоче. Йому що.
— Про що шепочетесь, Яремо та Хомо? — помiтив їхню товчiю Кайдан.
Вiн називав їх Яремою та Хомою по пiснi, котру спiвали слiпi лiрники.
Що Ярема та Хома — немов рiднi браття,
Побралися за рученьки та й пiшли по шмаття…
— Хто з нас Ярема, а хто Хома? — запитав Марко.
— Немає одмiни, — одказав Кайдан, вдивляючись у пiтьму, що облягала долину.
Одначе сам одмiну знав добре. Вiн немало дивував їхнiй дружбi, а також тому, що Лаврiн завше iз захватом дивиться на Марка й не бачить хитровинки, котра причаїлася в Ногайцевi. Дрiбна та хитрiсть й захована глибоко. Марко вдачi веселої, але й ту веселiсть часом користає свiдомо. I жарт його не йде вище приступця, на котрому стоїть хтось можнiший i владнiший. Його жарт має мiрку, а вiдтак не раз — розрахунок. Терло їх з Лаврiном життя обох, але обтерло не на одне.
Й саме через те Кайдановi не сподобалось їхнє таємниче шепотiння окрай небезпеки. Проте допитуватися не став. Шаблею, душею i тiлом вiдданий товариству, Кайдан нiкого, навiть бога, нiколи не обтяжував нiякими проханнями та розпитуваннями. Нiколи нiкому не докучав i сам не любив клопiтливих докучливих людей. Хоч всi обов'язки сповняв рвiйно i покластися на нього можна було в усьому.
* * *
Нiч проминула в тривозi. На валу горiли смолоскипи, дозорцi мiняли їх — остерiгалися нiчного нападу. З валу було чути, як у ворожому таборi перегукуються вартовi, бiля багать ворушилися волохатi, побiльшенi темiнню постатi.
Двоє попiв з протопопами служили в Успенськiй церквi заутреню. Протопоп був блiдий як смерть, голос йому зривався, й молитва згоряла на пошерхлих устах. Страшно стало козакам тої молитви, здавалося, що й святi одвертають свої лики, дивляться сумно й приречено. Тодi полковник Сава вийняв шаблю й пiдiйшов не до протопопа, а до молодого попа, котрому ляк не спотворив виду.
— Благословiть, отче, стати на супостата в оборону святої тройцi й матерi — вiтчизни.
— Благословляю, — сказав пiп. — I йду разом з вами. Тут же, бiля церкви, козаки одягали чистi сорочки, оглядали зброю, прощали один одному грiхи. Ще звечора кожнiй сотнi було призначено мiсце: мiське ополчення теж розбили на сотнi та десятки, бiля церкви лишали збройний резерв.
Темнi лицями, купою стояли в церковному саду пiд грушею старцi, стиха про щось радилися. Потягнулися вервечкою до ворiт, чогось загаласували, вернулися назад, лишивши бiля ворiт двох слiпцiв, що стукали патерицями i розгублено крутили головами.
…Iз‑за зеленої щiтки лiсу викотилося червоне сонце, турки й татари попадали ниць, творили молитву перемоги. Одразу по молитвi почали метати в мiсто ядра, що летiли зi свистом, тягнули за собою димнi хвости. Оборонцi вiд них втрат майже не мали — жiнки й дiти ховалися по льохах, козакiв на валу захищав частокiл, але грiзний гарматний гуркiт немов притлумив щось у серцях.
А тодi з пiвнiчного боку вимчала хмара татарської кiнноти, полетiла на Ладижин. Конi витягували худi морди, стелилися в швидкому бiгу, здавалося, вершники сподiваються розiгнати їх до такого шалу, що перелетять вал. Та ось переднi почали летiти шкереберть, орда стала забирати праворуч, татари виметнули тьму стрiл. На кожну тятиву було почеплено їх по кiлька, вершник одпускав завертку й, вже не оглядаючись, гнав коня прiч. На деяких стрiлах метлялося палаюче клоччя. Нападники намагалися пiдпалити мiсто i залякати оборонцiв.
Але ще до того, як татари одпустили тятиви, гугняво, з жалiбним проголосом заграли на бастiонах труби, й козаки попадали на вал. Чорна туча стрiл промчала над головами, немало їх ввiткнулося в частокiл. Одну з них Кайдан перерубав на льоту шаблею. Тi козаки, котрi стояли бiля частоколу, вдарили з рушниць та гакiвниць, i кiлька десяткiв татар повалилося з коней. Чимало падало їх на" часниках" та рогатках… Декотрi намагались повзти, їх добивали з мушкетiв влучнi стрiльцi. Лаврiн теж стрiляв з фузiї, цiлячись у татарина, що сховався за вбитим конем. По ньому стрiляло одразу кiлька чоловiк, було видно, як вiд куль здригає труп чорного коня. Врештi татарин не витримав, пiдхопився й помчав до своїх. Лаврiн стрельнув — осiчка. Поруч стрельнув ще хтось, i враз татарин крутнувся на мiсцi, зiрвав з себе волохатого, вовною нагору, кожуха, — мабуть, уже в смертельнiм туманi, — впав.
Бiльше кiннота до валу не пiдступала. Турки копали шанцi. Плели лозовi кошi, обкручували їх насмиканими з городiв зеленими коноплями та льоном, обливали смолою, знову льоном, знову смолою, ставили на гарби. Декотрi кошi насипали землею, декотрi закидали зеленим гiллям i травою. Спочатку вони посунули їх тiльки лiвим краєм, понад Бугом. Козаки довго не могли втямити, чого вони їх туди пруть, та ще так щiльно, стiною, аж поки гарби не зупинилися за два сажнi од рову. В рiв густо посипалася земля. Турки перекривали рiв, хотiли одвести воду. Козаки одкрили рушничну стрiльбу, але кулi липли в смолу. Спробували кидати запалене клоччя, проте воно не долiтало. Загорiлась одна гарба, але турки штовхнули її в рiв i ще швидше замелькали лопати. Запорожцi казали, що треба робити гранати, принесли порох, смолу, клоччя, проте було пiзно — рiв було загачено. Вода спадала просто на очах, втiкала У Сiльницю. А турки тим часом почали приступ всiма гарбами.