I ще почував: бiлий саван ходитиме за ним довго. Стоятиме за плечима, гарцюватиме на конi, вимахуватиме руками.
Воднораз у головi спиналася iнша думка: запорожцi можуть розгадати, що з ним коїться. Того не хотiв, легурно, дiловито пiдвiв рушницю, почав продмухувати полицю, далi зняв з теча торбину й заходився рахувати кулi.
— Не кепський пострiл, — мовив хтось iз заздрiстю.
— Хiба то вiн, то я стрiляв, — пожартував Кайдан, i кузаки засмiялися.
Зненацька турки — все вiйсько — попадали на колiна. Саме настав час третьої молитви. Дiставали з‑за пазух священнi камiнцi, клали шаблi i творили молитву. Торкалися пальцями камiнцiв, торкалися щабель i шепотiли слова молитви так тихо, що їх чув лише вiтер i той, кому вони призначалися. Руки клали на колiна й дивилися вгору. Були лагiднi, покiрнi вищiй силi i, здавалося, просили в аллаха не кровi, а добра i злагоди всiм людям на землi. Козаки примовкли. Та гуртова молитва згнiтила їхнi серця дужче, нiж гарматнi випали. Вона свiдчила про єдинодушнiсть ворога, а також про те, що на свiтi є iнший бог, який допомагає вороговi. Нечутно шелестiли вуста, нiмо зводилися вгору сотнi тисяч рук, вимагаючи смертi тим, що стояли на валу. Шаблi в туркiв лежали на колiнах.
Далеко на горi бiля наметового мiстечка iржали конi. Там теж стояли на колiнах турки й молилися. Звiдси вони були схожi на барвистих птахiв, якi щось дзьобають на землi. Либонь, то молилися високi турецькi воєначальники. Чотири найбiльших, схожих на хлiви, намети стояли збоку. Два однакових, один трохи менший, i один найменший. Тi намети давно тривожили Маркову уяву, i вiн запитав про них.
— То намети султановi, — пояснив Кайдан.
— Султановi? — не повiрив Марко. — Аж чотири? Для чого йому стiльки?
— Отой маленький — нужник, — показав рушницею Кайдан. Козаки зареготали.
— Чого зуби показуєте? — обурився Кайдан. — У кущi султан бiгати боїться. Та й не звик, там пiддуває.
Козаки хоч i смiялися, але вiрили. Кайдан їх трохи розвеселив.
Опiвднi турецькi пiхотинцi — секбани — знову приступали пiвнiчний вал. Йшли густими рядами, над якими майорiли розгорнутi прапори, були нещаднi й лютi, спiвали фатiху — першу суру корану, глухо гримiли барабани й пронизливо верещали сурми. На валу теж заспiвали сурми. Козаки та ополченцi стали за частокiл.
Кричали й тi, й тi — однi, щоб залякати, iншi, щоб збадьоритися, погрозливi погуки i музика линули в небо, в безхмарне високе небо, й були звернутi кожна до свого бога, проте боги були нiмi й байдужi, зайнятi своїми небесними справами.
Секбани несли драбини, котили вози з гноєм та мокрою соломою — засипали рiв. Кiлька чоловiк на валу не витримали й дочасно почали стрiльбу. Анастас Дмитрiєв пiднiс угору шаблю, й стрiльба вщухла. Сам вiн дивився у вузенький пролом, його лiва рука була стиснута в кулак, губи беззвучно щось шепотiли. Мабуть, ротмiстр рахував кроки. Тодi враз вимахнув шаблею, гримнули затиннi пищалi, рушницi, й мовби ураган промчав по переднiх рядах туркiв. Упало кiлька прапорiв, секбани розладнали стрiй i, переступаючи через мертвих, побiгли до валу. Бралися по соломi та гноївцi, грузли в муляцi, кидали вгору мотузки i витягували один одного — цiлими вервечками — пiд самий вал.
Лаврiн дивився вниз у якомусь подивi чи зацiпенiннi. Хололо серце. Вперше бачив так близько ворогiв. Турки йшли з поля рядами — у довгих синiх каптанах iз заткнутими за пояси полами, бiлих шапках, на яких щось поблискувало (пiзнiше довiдався — дзеркальця), швидше й швидше, миготiли взутi в червонi та жовтi черевики ноги, грiзнiше й грiзнiше зводилися шаблi, сокири, алебарди. Стояв дзвiн, ляскiт, миготiли обличчя — сотнi, тисячi облич; вiн не мiг зупинитись на жодному i вже не почував страху, тiльки якусь сторопiлiсть. Турки комашилися дiловито, навчено, однi падали на колiна, iншi сунули драбини по їхнiх спинах, ще iншi пiдпирали драбини рогачиками. Їх роздiляло п'ятдесят чи, може, трохи бiльше косових сажнiв…
Турки дивилися вгору — бiлi плями облич i чорнi цiвки очей, вони дивилися на нього, щоб сягнути його… щоб убити. Серце наливалося ненавистю, Лаврiн вiдчув, як воно поважчало й як поважчала рука, але разом з ненавистю народжувалося вiдчуття небезпеки, всерединi мовби щось натяглеся, тремтiло, застерiгало. Кинув оком лiворуч — запорожцi дiловито зводили рушницi, вицiлювали, стрiляли. Лаврiновi стало соромно, адже й вiн тримав рушницю, ще й був гарним стрiльцем, але замiсть того, щоб стрiляти, виважував щось у своєму серцi.
Козаки насамперед вицiлювали тих, що перли нагору драбини. Лаврiн стрiляв без пiдсипки й встиг зробити три випали, поки драбини лягли на вал. Бачив, як, ухопившись за живiт, тицьнувся в землю високий пничар, i йому самому чомусь гаряче запекло в животi, нiби туди влучила гаряча куля. Небагато драбин сягнуло вершини валу, висота якого була сорок аршинiв (та ще рiв глибиною десять аршинiв), але турки облiпили їх, як мурашня. В ровах вибухали пороховi мiни, на голови нападникiв падали труби з нафтою, змочене в нафтi палаюче ганчiр'я, але секбани дерлися угору, мов саранча, лiзли у вогонь. Бiля Лаврiна до стiни прилипло двi драбини, одна лiворуч, куцiша, друга праворуч — довга — предовга, вистромилась свiжоструганими, на яких закипiлась живиця, щаблями за палi. Поки що тiльки четверо чи п'ятеpo туркiв долiзли до половини драбини — їх змiтали фланговим вогнем iз земляного бастiону. Але зненацька вогонь правого бастiону вщух — запорожцi, що обороняли його, самi взялися за шаблi, по драбинах до них полiзли секбани. А тут, де оборонявся Лаврiн, просто перед ним над гостряками паль уже бiлiла шапка iз золотою парчевою смугою, бiлим тюрбаном i слiпучим мiдним чи й золотим значком — якийсь турецький начальник брався все вище й вище, поруч нього дряпався iнший — маленький турок в жовтiм убраннi. По лiвiй драбинi теж пiднiмалося кiлька чоловiк, гримали в руках i зубах оголенi шаблi та ятагани. Пiднiмалися легко — навченi братися по драбинах.
— Гей, берись! — пролунало позаду в Лаврiна. Вiн оглянувся — козак Кайдан пiдважив плечем один кiнець колоди, кликав на помiч. Одразу метнулося кiлька чоловiк, понесли колоду до частоколу. Вони довго не могли завдати її через частокiл. Тим часом на драбинi праворуч турок вихопив iз зубiв шаблю й зiп'явся на повен зрiст. Та козаки врештi перепхнули обидва кiнцi колоди, i вона загуркотiла, збиваючи секбанiв одразу з обох драбин. Там захурчало, почувся крик, вереск, одначе двоє туркiв з правої драбини встигли скочити на вал: той, що в шапцi з султаном, рубонув на льоту молодого козака по сивiй смушевiй шапцi, замiрився на Кайдана, коли вiн був нагнувся за iншою колодою, та йому просто в потилицю стрельнув Марко. Турчин у жовтих штанях лежав, приплiшований до землi, розрубаний шаблею майже навпiл. То був чийсь страшний удар — не врятувала й приторочена ззаду до шапки захисна матерчана єпанча.
Обiч нього лежали мертвi козаки. На мить Лаврiновi здалося, що отой маленький — Марко. Вiн пiдбiг, нагнувся, легко перекинув тiло з боку на спину (страшно хитнулася голова), з внутрiшнiм тремтiнням вiдсмикнув руку: "Не Марко". Поруч лежав дебелий козак, йому вiдiрвало ядром ногу, кров цебенiла зi страшної рани, а вiн припав до фляжки, пив горiлку. Переборовшiї страх i нудотну млiсть, Лаврiн присiв, щоб перев'язати козаковi рану, але той рiшуче хитнув головою: мовляв, то вже не допоможе, не заважай. Вiн знав, що зараз сп'янiє i спливе кров'ю, засне й не прокинеться.