Так чи iнак, а тiльки в таборi обложникiв тi запорозькi стяги викликали чимале замiшання. Їх споглядав хан, споглядав сераскер вiзир Мустафа, видивлявся в трубу султан, вони довго радилися й поклали: перш нiж розпочинати новий приступ, провести пильну розвiдку та дознати доконечно, через якi ворота чи потаємний хiд ввiйшли до фортецi запорожцi.
Сiчовики теж видивлялися новi прапори. Вони ходили по валу юрмами, й вiд того здавалося, що їх справдi побiльшало. Помiж них штовхався й Лаврiн з Ногайцем та Кайданом. Лаврiн удавав байдужiсть, а груди йому розпирала радiсть, i зухвалiсть, i трiшки навiть гордiсть — адже це майорiли стяги, намальованi його рукою. Вигадка та була не його: Кайданова чи Маркова — зараз уже й не пам'ятає достеменно чия, але образ богородицi, й гармати, i стрiли, й хрести у зiрках малював у притворi церкви вiн. Списав їх з пам'ятi, й запорожцi казали, що його богородиця достотно така, як на справдешнiй хоругвi в сiчовiй церквi. I в зiрках, у стрiлах не помилився анi разу. Допомагали йому Марко та Кайдан, Марко фарбував камковi полотнища, а Кайдан стругав держална. Сею маленькою фантазiєю обложенi здобули пiвдня перепочинку. Заладнали прорву у правому бастiонi, поставили новi палi замiсть обвалених, наносили колоддя та камiння. Його лупали ковальськими молотами у величезному розломi в саду за церквою — камiннi пласти тут випирали iз землi, пiдступали до самого чорнозему, на них стояла фортеця, церква й iншi будiвлi. Камiннi брили лежали на валу купами. Їхнi гострi гранi поблискували, як леза сокир. Намальованi Лаврiном прапори пiднесли бойнiй дух. У стомлених серцях оборонцiв- заполум'янiла вiра, що їх на поталу не вiддадуть. Зiркiше вглядалися у пiвнiчний бiк, прислухалися: чи не гуде козацькою ясою небо, не летять по мастях коней гетьманськi полки, не гойдається степ од ходи сердюкiв? Та дорога з опiвнiчного боку була пустельна.
Турки грали сурмами приступ аж надвечiр, i знову вiдступили до шанцiв. Вночi вони спробували вчинити два пiдкопи, але оборонцi їхнiй задум розгадали. Козаки заздалегiдь розставили попiд валом тимпани, насипали на них проса, що вiд ударiв сокирянок пiд землею осипалося, вказувало на небезпеку. В тих мiсцях провели контрмiни й вигребли порох з пiдкопiв.
Проте не менш небезпечним ворогом стали приступи з середини мiста. Цей ворог був незримий, але так само страшний. Одвiчний супутник обложених, хапав за горло одразу всiх. Мiсто не мало запасiв, прохарчувати двi тисячi вiйська та кiлька тисяч бiженцiв не могло. Вижали на городах жито, варили iз стеблом, та i його вистачило ненадовго. Вижали траву, пообчухрували листя — дерева стояли голi, немов ранньої осенi. Останньої ночi було кимось покрадено просо з барабанiв. Почалися грабунки в мiстi. Виламано вiкна в кiлькох крамничках бiля базару, але нiчого їстiвного там не знайшли. Обивателi замикали ворота не тiльки на нiч, а й удень, але й усидiти не могли — страх заповзав в усi шпарки, хотiлося знати, що ж там за взятими на шпуги вiконницями. Бiля колодязiв стояли величезнi черги, вночi воду носили з Бугу.
Днi були жаркi, в мiстi стояв сморiд. Вулички вражали пустельнiстю, вряди — годи по них прошмигував чернець у довгiй рясi — бiг кудись прочитати канон на iсход чиєїсь душi.
За голодом прийшов iнший незримий ворог, проти якого теж не мали зброї. Той ворог — чутки, лихi вiщування. Являлися чорнi знамення, вiщi знаки, й все те клалося на одне: гетьманове вiйсько на помiч не прийде. Вони забоялися, одступилися за Днiпро. Ладижинцi ж, чим довше оборонятимуться, дужче роздратують супостата, й на їхнi голови впадуть страхiтливi кари. На те показували прикмети: зiрка впала у вир на Бузi, i вишня зацвiла посеред лiта. Кайдан намагався всiх запевнити, що вишня зацвiла од пожеж — перегрiлася земля, але йому не йняли вiри. Пiп двiчi окропив її свяченою водою, проте цвiт не обсипався.
…У вiйтовiй хатi зiбралася на раду козацька та городова старшина. Хата у вiйта багата, на сiм свiтлиць i покоїв; у чотирьох свiтлицях- печi iз зелених кахель, два поставцi, лави, обкладенi зеленим сукном, килими, покривала, шовковi завiски. Старий вiйт дивився на все вiдсутнiм поглядом — дочка iз зятем жили в Переяславi, власне життя добiгало краю; весь статок уже був нiби не його, нi за чим не шкодував i нi од чого не мав радостi. Проте обов'язок перед громадою спонукав скликати через лавникiв на цей сумний круг старшин. Схилився на кiстляву руку, жував сухими, поморщеними губами, нiби хотiв щось сказати, але якщо й казав, то тiльки самому собi.
Городова старшина загомонiла, тiльки — но сiли за довгий липовий стiл, видно, що прийшла сюди з одною думкою: боротися до кiнця.
— Дасть бог, i одiб'ємось, — сказав бурмiстр, рудобородий дядько у венетiйському зеленому каптанi, оперезанiм козацькою шаблею.
Усi погляди зверненi на Мурашка, котрий сидiв край столу, зiгнувшись. Обличчя Мурашкове вкрили зморшки, був геть сивий, рот йому кривився. Полковник хорував шлунком, а ще дужче катували його хмарнi думи, тиснув тягар, що завдав собi на плечi. Гаряча вiдвага, звитяга, з якими недавно козакував у степу, шарпав татарськi ташi, перегорiли на попiл i чорною осугою осiли на душу. В нiй усе двоїлося, не сходилося докупи, витиналося гострими шпичаками, що росли день од дня й шматували її все дужче. Страшна вiдповiдальнiсть гнула до землi. Не був боягузом i мiг сам пiти на ворожi списи й померти, але не мiг бачити стражденних, спрямованих на нього поглядiв жiнок та дiтей. Вони вiрили в нього, як у спасителя. А вiн уже не вiрив нi в що i найперше — в гетьмана. Якби збирався дати вороговi бiй пiд Ладижином, уже прийшов би, принаймнi подав би якимсь чином звiстку. Ночами полковника мучили змори, жахався у снi, а ось уже третю добу зовсiм не мiг склепити повiки. Був бридкий сам собi. Йому здавалося, кривавi потоки, що червонять Сiльницю та Буг, течуть через його нерозважливiсть. У мiстi лютував голод, хати бiля валу були переповненi пораненими, якi мерли, мов мухи. За кiлька днiв ладижинський цвинтар вирiс удвоє. Приймав усе те, як покуту за якiсь грiхи й боявся бiльшого лиха. Серце провiщало бiду од самого початку, вiн тодi хотiв од'їхати звiдси, даремно ладижинцi не випустили його. Вiн би забрав з собою провину за вбивство ханського фамiльянта, басурмани не помщалися б за це Ладижину. А тепер мiщани прирiкають своєю затятiстю на смерть i себе, й своїх жiнок та дiтей, i його козакiв.
Кожнiй людинi вiдведена мiра страждань, покути за вчинки — його переповнилася вщерть.
— Ми затягуємо зашморг на власнiй шиї, — пiдвiв полковник голову, й очi йому заблищали, — та й нема в нас чим боронитися. Свинцю лишилося двоє корит, пороху теж обмаль. Султан обiцяв милосердя — приймiмо його жадання, поки не пiзно.
— Хiба ти не знаєш султанового милосердя! — суворо грюкнув об пiдлогу шаблею Сава. В його карих, косуватих очах горiли осуд i гнiв. — I коли б хто з нас важився до тої згоди… — нервово вийняв з‑за пояса похiднiй пiрнач, поклав на стiл i одразу ж прийняв його.
— Я важуся, я, — закричав Мурашко, — i пошлю зараз до султана козака…
— Ти не можеш послати без нашої згоди, — обiзвався Анастас Дмитрiєв. — I мислиш зараз, як зайда. — Анастасовi втома обiйняла синiми колами очi, темне обличчя почорнiло ще дужче, нiс загострився i став, як дзюбка.
— А ти прибiглець… Хто ти такий? — Мурашко був схожий на загнаного вовка. Оглядався на всi боки, нiзвiдки не чекаючи допомоги, очi йому микуляли й бiгали. Одвернувся до вiкна. Бачив, як попiд будинком, злодiйкувато оглядаючись, двоє козакiв несли щось у мiшку. Мабуть, одбатували шмат конятини або доп'яли якусь iншу живнiсть. То було заборонено, i щось рвонулося в полковниковi, аби гримнути на козакiв, та й зiв'яло. Здалеку долiтало гудiння, що, здавалося, вгвинчувалось у вуха (так гудуть шершнi в гнiздi), — турецький табiр не замовкав i на мить.
— Я людина цiєї сторони. За неї складу живота свого, — блиснув чорним вогнем очей Анастас. — Пане полковнику, тебе настановило товариство, ти мусиш сповнити його волю. — I став поруч Сави. Той, високий i важкий, як гора, плечима пiдпирав стелю, цей був маленький, чорний, як запечений корж, — затятий.