— Я… не можу бiльше, — тихо й страшно сказав полковник i подивився на всiх примерклим поглядом. — Я подаю в абшид. Але допоможу вам усiм…
Мурашко пiдвiвся з обшитого шкiрою стiльця й повiльно пiшов до дверей. Нiхто не одважився зупинити його. Нiхто не зрозумiв Мурашка, з чого потiм сталося велике лихо.
На вiкнах свiтлицi були мiцнi грати, у рамах — товсте вiденське скло, проте Мурашковi слова якимось чином одразу проникли на майдан. Вони звар'ювали козакiв, i тi важилися вбити полковника. Одначе на дверях будиночка, в якому мешкав Мурашко, став Анастас Дмитрiєв; поки усовiщав призвiдцiв, полковниковi вдалося зтекти через вiкно й сховатися у протопопа.
Цiєї ночi Лаврiн i Марко по черзi вартували на валу од Слободи Ладижинської яко смолоскипники. Бiля палiсаду стояло вiдро з нафтою, лежало кiлька полiн i купа клоччя. Смолоскип горiв, ввiткнутий в трухляве дупло в палi, над ним лiтав кажан, ледве не черкаючи крильми. Нiч стояла холодна, iмлиста. Небо затягло сiрою повстю хмар, рiдко — рiдко, неначе прискалене око, зблимувала в холоднiй таловинi зiрка. Важко спало мiсто, спав ворожий стан. Уже не галасував, як перше, вже не грала увечерi зурна — втома й смерть притлумили дикий запал. Зрiдка, мовби знехотя, перегукувалися дозорцi. їхнi гортаннi оклики черкали, як залiзо по каменю.
Лаврiн спав, щiльно закутавшись у кирею. Десь здалеку, з мiста, долiтала пiсня, її вели два голоси, мабуть, спiвали такi самi дозорцi, як Марко та Лаврiн.
Гарно спiвали козаки, славнi мали голоси, i Марко подумав: шкода буде, як погинуть. А далi Марко чомусь озлився на спiвакiв, мабуть, через те, що нагонили на нього тугу, а йому й так було страшно, здавалося — нiч сповила його густою чорною сiттю. Почував небезпеку чолом, потилицею, скронями, боявся одiйти од Лаврiна й боявся, аби через вал не скралися ворожi вивiдачi та не зашморгнули на шиї аркан. Минулої ночi витягли городового козака, й вiн захлинувся, вони покинули його на лузi.
Десь у глибинi душi Ногаєць почував, що страх має над ним бiльшу, нiж над деякими iншими козаками, силу. Проте не один вiн такий. На хоробрiсть бог чомусь скупий, а страх сiє щедро. Всi на землi чогось бояться: однi бiльше, iншi менше. Якщо не шаблi та полону, то старших над собою або чуми. Нi, шабля й аркан лячнi всiм, то тiльки декому вдається схопити власну душу в кулак i стиснути до отерлу. Життя не дороге тiльки причинним або таким, як Салiй. Хворий на пранцi, вiн шукав смертi, лiз на ратища та шаблi, але залiзо його не брало. Вороги втiкали, забачивши гнилоносого бойчака, й втiкала смерть, аж поки не змилосердилася та штовхнула п'яного з валу.
Звичайно, є й серед простих козакiв такi, що вибiгають пiд кулi, викликають на герць супротивника. Аби возвеличитись над iншими, аби доскочити чинiв i шани в товариства. За ними, стративши голову, кидаються iншi. Але тi люди либонь, не надiленi великою мудрiстю. Чи заховано хоч в одного сто талярiв, чи ходив хтось iз них мрiєю бiля справжнього щастя, чи мав хист i розум до справжнього жаргу, чи… закохався в гарну — гарну дiвчину?! То все просмердiлi порохом i тютюном зарiзяки, що, опрiч коня та шаблi, не знають нiчого.
Йому було трохи соромно за цi думки, здебiльшого вiн гнуздав їх, не давав волi. Але зараз стояла глупа нiч, i туск, i лiтав кажан над смолоскипом — вони не мали стриму! А попереду нiч, як море, а перед очима курить пiтьмою чорна долина, встелена сонними тiлами туркiв та татар. Вни сплять купами, одинокi вогнища догорають по схилу. Десь там причаїлась i його смерть.
"I чого я поїхав з Лаврiном? — тоскно думав. — Сидiв би оце на Сiчi…"
У серцi ворухнувся докiр Лаврiновi. Справдi, чого Перехрест не послухався, чого не вдався до втечi? Навiть сьогоднi, коли Марко спробував заговорити про це, подивився на нього, як аркана кинув. А який примус тримає їх тут? Вони не правобiчнi козаки й не гетьманцi, котрi служать за грошi, й мiсто це чуже їм. Лаврiн хоче приїхати до своєї кралi звитяжцем. А чого має гибiти отут вiн, Марко? Складати Лаврiновi славу й обороняти його щастя? Думка повзла покрадьки, як злодiй поза городами. Вiн розумiв це, але не мiг з собою нiчого вдiяти. Страх виїв душу до дна. Страх, нiч i смолоскип, що миготiв зловiсно. I чорнi нетрi вишняка, що пiдступали од мiста до валу. I хрипке квилiння, яке долiтає з‑за валу з городiв, — стогне поранений, не пiдiбраний своїми турок.
Смолоскип пригасав, горiв уже не яскраво — бiлим, а червоним вогнем, густо чадiв, i Марко пiшов, щоб замiнити його. Вiн присiв бiля вiдра, почав намотувати на палицю клоччя. Й враз побачив, як стежкою од замкової вулицi пiднiмається кiльканадцять постатей. Спочатку подумав, що то старшина перевiряє варту. Йшли швидко, але якось дивно — згинцi, не роззираючись по боках, була якась скрадливiсть у їхнiй ходi. Й надто багато їх прошкувало — чоловiк двадцять. Хотiв окликнути, але щось перехопило подих, i думка повернулася, як нiж у ранi. Ще не вхопив її i почував бiль, страх, якусь важку моторошнiсть. Нехай iдуть. Вiн не зупинить. Вiн нiчого не бачив. Сьогоднi вдосвiта вони будуть на волi. А вiн залишиться тут, рокований на смерть.
Нi, вiн мусить зупинити їх… Адже ранком можуть довiдатися, що саме тут пройшли втiкачi. Треба збудити Лаврiна… Спершу крикне…
Крикне, й вони зарубають його.
Переднiй втiкач обома руками торсонув палю, зачепив за неї кiнець мотуза, кинув мотузяне кiльце в рiв. I в цю мить Ногаєць упiзнав його. Це був Мурашко.
"Йдуть по" язика". Ця нова думка ще не встигла злетiти, як впала, збита iншою. Та, друга, зродилась од спомину про те, що сталося сьогоднi вдень на радi, про що гомонiли козаки. Полковник утiкав. Уєi оборонцi мiста — приреченi.
Марко вiдчув, що закалатало серце, а в животi прокотився твердий холодок. У горлi стояв крик, вiн ковтав його, наче давучу потраву. Так, вiн загине. Залишиться тут i загине. Й лежатимуть у землi його грошi. Що грошi… Для чого вони йому? — Жити… Аргаталом, поденщиком… Он вони — житимуь. А його вб'ють або полонять. Страшно… Завтра турки знову пiдуть на приступ. Полiзуть на оцi стiни. Вiн сьогоднi великою силою стримав себе, аби не побiгти… Побiгти? Куди? Там, у мiстi, глум, або й смерть."Нащо я приїхав сюди?! З волi… О божечки!"
Пригускло текла думка про те, який вiн самотнiй. Загине — нiхто й не помiтить у цiлому свiтi. Ну хiба що Лаврiн… Але й вiн незабаром полишить його й одiйде до Килiяни. Якщо, звичайно, вони залишаться живi.
Але де там! З цiєї вершi їм уже не вибратися. Лаврiн не побачить Килiяни… I вiн теж… I нiякої iншої дiвчини. Й нiкого — нiкого. Хоч нащо вони йому всi, вiн згоден жити сам на все Козацьке Поле, аби тiльки вирватися з цiєї проклятої вовкiвнi.
Майже несамохiть оглянувся. Сонне, оточене ворогом мiсто справдi видалося чорною ямою. Втеча Мурашка — це присуд усiм. Марковi стало так страшно, аж почали дрiбно цокотiти зуби. Вiн мовби роздвоювався, розривався навпiл. Одна половина душi летiла в очеретянi, хащi, друга поривалася до Лаврiна. Тремтячими руками для чогось i далi намотував клоччя, смолоскип уже був, як солом'яний куль, хоч щось Ногайцевi пiдказувало, що вiн йому вже не знадобиться. Враз Марко похолов вiд цiєї нечестивої думки, яка в одну мить пiдкорила його.
У турецькому таборi заспiвав пiвень, i враз Марковi всi думки вiдлетiли, й вiн пiдхопився, пiдбiг до тiєї палi, де щойно товпилися втiкачi. Мотузок ще погойдувався, вiн падав у нiч, на волю. Марко оглянувся: Лаврiн спав пiд палiсадом. Оглянувся ще раз, зупинився, i думка пропливла холодно, в'язко: "Вiн не пiде. Й не пустить мене".
Ногаєць пiдтягнувся на руках, пересягнув частокiл. Видряпавшись з рову, побiг навздогiнцi й небавом почув талапання попереду. Одначе вирiшив не злучатися з мурашкiвцями, бо хто зна, що вони зроблять з ним. Лiпше тихцем пройти за ними, либонь, Мурашко знає певний лаз на волю. Хтось його веде, показує шлях. Мурашко з козаками йшли понад ровом до болота. Чавкотiло болото, трiщав очерет, Ногаєць аж стенався душею од такої необережностi. Хотiлося наздогнати й сказати, аби йшли тихiше. Втягував голову в плечi, ступав тихо — коли б мiг, полетiв би понад землею, як сова.