Очерет i кущi оступили Марка з усiх бокiв, йому здавалося, що утопився в них. Разiв зо два чи зо три провалювався в глибокi ковбанi, навiть майнула страхiтлива думка: аби не засмоктало драглисте бабло. Й весь час переслiдувало вiдчуття, що хтось скрадається позаду, вiн часто озирався, вiд того заточувався, наштовхувався на кущi. I враз йому здалося, нiби попереду почало рожевiти. Зупинився, присiв, приглянувся пильнiше i з жахом побачив на горбi велике багаття. Мурашко та козаки йшли просто на вогонь.
Це було так нагло, так моторошно, що вiн рвонувся вбiк i наослiп кинувся в очерет. Бiг i бiг, доки зовсiм не стратив сили. Тодi сiв на купинi, затулив обличчя руками, горло йому здавили твердi дужi пальцi, й вiн несподiвано вiдчув, що його руки мокрi. Вiн плакав, боявся свого плачу, а плач булькав у горлi гарячими спазмами. Йому було неймовiрно шкода себе, i в той жаль всмокталося все: вiчне сирiтство, поневiряння на Сiчi, Лаврiнова любов, припадок долi, що закинув їх сюди. Все його життя вкрите чорними стрiчками.
Вiн блукав до самого ранку й щоразу натикався на турецькi й татарськi залоги. Дозорцi стояли довкола болота так щiльно, що могли доторкнутись один до одного списами. Двiчi зачували його талапання, перегукувалися тривожно й погрозливо, раз приступили до болота, й вiн утiкав знову. Розпач заволодiв Марком, вiн знесилiв до краю й згубив надiю. Десь перед свiтанком знайшов серед кущiв верболозу сухий, засиджений крячками горбик i примостився на ньому. Мокра одежа липла до тiла, його бив студений дрiж, i, аби хоч трохи зiгрiтися, згорнувся клубочком i лiг. Зринала думка про повернення, зринало в душi каяття, було шкода Лаврiна й себе. Ну що бачив у життi? Нi роду, нi племенi, тiльки сiчове товариство… А над тим усiм слалася iнша думка: чим зможе допомогти Лаврiновi? А себе загубить. Лiпше переднювати тут, видивитися зручне для втечi мiсце…
На чорнiй, неначе обсмаленiй, купинi тiнькала плиска, трусила обведеним бiлою крайкою хвостом, поглядала на нього зизим оком. Вона не боялася його, й те чомусь заспокоювало.
Зiйшло сонце, вiн трохи зiгрiвся й уже почав дрiмати, колiї почув чи то крик, чи якесь шемрання. Розгорнув кущ i побачив довгий ключ татар, що спускалися до болота. Над ними лiтали чайки, кричали жалiбно, й той крик стогоном висiв над болотом. Крайнi з лiвого боку татари зупинилися, поспиралися на списи — здавалося, то косарi зайняли собi гони i зараз рушать уперед — середина й правий край заходили, вирiвнювали ланцюг. Тут не було iншого здогаду — йшли промацувати болото.
Вiн утiкав плазом, помiж купинням, провалювався руками, занурювався головою, рiзючка рвала лице, дряпала шию, повз i повз, скиглив зi страху безголосо й нiчого не бачив попереду. В головi ясно горiла одна думка: треба братися ближче до валу, татари не зважаться пiдiйти туди. Крiзь волоття очеретiв бачив гостряки частоколу, намагався не спускати їх з ока. Отако, плазуючи, наштовхнувся на жiнку з дитиною. Це було несподiванкою для них обох, i обоє злякалися до нестями. Жiнка стояла посеред куща ситнягу, як поранена чапля. Вона, мабуть, була ще молода, хоч зараз вiк її ледве вгадувався — обличчя запухло вiд комариних укусiв, губи потрiскалися, очi спотворив жах. Була без очiпка, без плахти, в довгiй сорочцi, пригортала до грудей замотане в полотняну шматину дитя, а сама не зводила з Марка божевiльних очей. Звiдки вона взялася: втекла з татарського табору, ховалася десь у льоху Слободи Ладнжинської i мусила перебратися звiдти сюди? Марковi тi запитання не стояли в головi. Вiн вимахував руками, показував на мигах, що треба ховатися, та жiнка, видно, бачила те й сама. Мiсце для сховку видалося Марковi непоганим: очерет рiс густо, й вода стояла глибока, їх можна помiтити тiльки наткнувшись ненароком. А вже далi до валу — лише осока, коли б вони спробували втiкати пiд захист валу, татари постинали б їх з лука. Татари йшли, як гучки, що гонять звiра на мисливцiв. Йшли знехотя, лiниво перемовлялися; лiвий край ключа не сягав очеретiв, де ховалися Марко та жiнка з дитям.
Вони б, мабуть, врятувалися, коли б не заплакало дитя. Переляк зсудомив обличчя молодицi, спалахнув полум'ям у очах, вона тицяла дитятi тiтьку, а дитя чеберяло рученятами, не брало грудей. Може, в неї перегорiло молоко, може, йому болiло щось, але воно кричало все голоснiше й голоснiше. До Марка та жiнки долiтав плескiт води, обоє розумiли: татари ось — ось почують їх. Марко стинав молодицю поглядом, заклинав, а тодi зламав очеретяну мiтлу й замахав нею перед зморщеним личком немовляти. Вiд того воно зайшлося плачем ще дужче, плач поплив понад очеретом, татари загелготiли голоснiше, й жiнка у вiдчаї занурила дитину у воду. Занурила тiльки на мить… На одну коротку хвильку. Але коли вона вихопила з води бiлий згорточок, вiн i не ворухнувся.
Страшний зойк рвонувся їй з грудей, звiдкiлясь зiрвалися крячки, шугнули вгору, вони були стрiмкi й сивi, як той крик. Татари зламали стрiй i всi гуртом кинулися до жiнки та Марка.
Музики шкварили джинджируху.
Та на Сiчi бувало рiдко, щоб зiбрався увесь цех, всi двiстi п'ятдесят чоловiк. Здебiльшого блукали малими ватагами по зимiвниках, по ярмарках, невiдлучнi були тiльки литаврник, сурмачi й трубачi. А зараз обнизали чотири ряди колод, i сидiли просто на землi, й стояли пiд куренем. Попереду, на нижнiй, найдовшiй, колодi, — кобзарi й бандуристи, трохи вище — лiрники, сопiлкарi, скрипалi, а вже далi — волинкарi, трубачi й всi iншi, яким Сiрко й назви не знав. Пiввiку звiкував на Запорожжi, не однi пiдошви стоптав на цьому майданi, а й зараз йому вдивовижу, яким робом потрапляють у лад всi оцi свистiлки, баси, кози, дримби, тимпани та бубни. Бо, опрiч усього, сливе половина музикантiв — слiпцi. Цимбалiст був молодий, вибивав шпарко, i плечима пiдкидав, i бровами пiдморгував, i троє молодих скрипалiв стояли плече в плече, довгi чуби повибивались їм з — пiд шапок, обличчя мали непроникнi, смичками водили, наче шаблями!
Ось разом загули труби, залилися срiблом, рiзонули, неначе гострими бритвами, сурми й вмовкли враз, вiдтак заторохтiли тимпани, розсипали по майдану невидимi горiхи, аж кортiло нагнутися, назбирати їх, i теж примовкли, гудiв тiльки найбiльший тулумбас — зi шкури тура, у котрий било одразу восьмеро довбишiв, та ще пузанiст надимав щоки, й басова труба гухала, нiби Сурський порiг. А цехмiстр стояв до музик боком, мовби й не дивився нi на кого, тiльки водив по струнах смичком, але так тихо, що його, либонь, нiхто не чув.
Цехмiстр — трохи чудний чоловiк: зимою й лiтом ходить у свитi, пошитiй з двох рiзних шматкiв сукна — бiлого й чорного, у ремiнних постолах, кожуха й чобiт не одягає нiколи."Свiт з бiлого й чорного, отож i одiж у мене така", — пояснює вiн. Iнодi, здебiльшого тодi, коли музики виводять канта або якої iншої церковної пiснi, його заступає регент iз Самарського монастиря — вiн приїздить на цi днi на Сiч. Тулумбасам тодi мало волi, перед ведуть скрипки й сопiлки, i яка то музика — сумна i мрiйна, золота й оксамитова, нiжна й прекрасна, як сам свiт. Не по однiй шкарубкiй, геть у шабельних шрамах козацькiй душi проплине тодi сльоза, не одна мозiльна рука потайки змете її з щоки. Козаки — як дiти, розчулити їх спiвом нiчого не варто, козак може заплакати з спочуття i до наймолодшого з трьох братiв, якi втiкають iз турецької неволi, i до старої неньки, що споряджає в далеку дорогу сина, i пройнятись мукою вдовицi, яка в самотинi оре свою ниву. Козака неважко й розгнiвати, i пiдняти пiснею до найвищої звитяги, а також розсмiшити й повести в одчайдушний, вогнистий танок. Були б тiльки музики!
В отамана теж музики бiля самого серця, прикохує їх, заграють — здається, воно само смiється i плаче. Це його клопоти збирають їх на Сiч.
Музиканти обливалися потом незгiрш, нiж косарi на толоцi, а танцюрист лишився один — чiпкий i маленький, коли йшов навприсядки, замiтав полами майдан, шестеро чи п'ятеро лежали на землi, повiдкидавши руки й ноги. Забачивши отамана, музики гримнули, як на водохреще пiсля останнього пострiлу, а танцюрист зiрвав з голови червоноверху шапку й вдарив нею об землю бiля отаманових нiг. А сам пiшов чортом, пiшов змiєм, i очi йому горiли, як у змiя, й вуса миготiли, як двi шаблi, i поли жупанини злiтали, наче крила. Ще й приспiвував зi свистом: