Вже сивi тумани обклали голову, старiсть стоїть за плечима, як старець iз торбою… Боже праведний, чому не любиш її, як я… Мою нещасну сторону! Чим вона завинила перед тобою? Чи перед iншими племенами? Хiба люд мiй не робочий, чи мало пролив кровi на свої поля?! А може, мало? Мало тобi, рiдне поле, кровi моїх синiв?. Може, тобi ще треба моєї кровi? То скажи, як пролити її, щоб уже довiку було вiльне? Я готовий, боже, битися шаблею i з твоїми апостолами, аби це була остання битва на цьому полi!
Моя душа хоче супокою, тiло спочинку. Але, мабуть, вона не матиме його й на тому свiтi, пориватиметься сюди.
Сiрко важко похилив, голову. З лiтами її все частiше захмарювало тими думками. Вони — мов кулi у зраненому тiлi. Не мiг через них знайти спокою, тихого життя. Оце: нащо жив, що содiяв, — усе частiше ставало перед ним. Бо ж оддавна розмислював своє життя не ях споживання пшона i обшмульгання кармазинових, у п'ятнадцять лiктiв, шароварiв. Давно, ще коли був живий Хмiль, зароїлися йому в голову тривожнi думки й уже не одступалися. Якби жив для кармазинiв, мiг наскладати їх повну клуню, упокорився б, догоджав якомусь володаревi, оддав би йому в услугування душу й шаблю. За такий удар споконвiку платять дорого! Заморськими винами, пампушками в меду, солодкими жiнками. Бери все, оддай нам тiльки солю! I оддають, i сплять у пуховиках, i чорнобровi челядницi стелять постелi. I обертають вiльних козакiв у наймитiв. I гребуть пiд себе, i багатiють. За багатство можуть продати душу.
А вiн виступав проти всiх державцiв, проти Самойловича й Дорошенка й сам згоряв у тiй кип'ячцi. Й через те не мав спокою нiде. Ранiше, бувало, поривався душею до бога, хотiв i його звар'ювати своїми гарячими молитвами, запитував, чому це iншi народи можуть жити самi по собi, обробляти рiдне поле, а його люд не може орати свого поля для себе, одначе розради не мав. Бог жив своїм промислом i велiв йому жити своїм. Сiрко кидався то в один бiк, то в iнший, шукав правди, та не собi, а для всiх. Наслухався слiв хитрих, облесливих, а ще слiв мовби й вiдвертих, у якi вiрив i той, хто їх зроняв, та воднораз той чолов'яга знав, що однi слова — для одних, iншi — для iнших, а часом обдурював i сам себе. Бачив правду на годину i правду до крутого моменту, бачив правду подiлену й подрiбнену, а єдиної не знайшов. Й стала йому єдиним опертям у життi шабля, вона одна давала вiдповiдь певно, лише на неї звiрявся. На неї покладався. Це була важка розрада — не — страхом, що колись випустить її з рук, а тим, що нею можна сягнути не вельми далеко. Треба дуже багато шабель, i щоб рубали водне. Бо навiть тут, на Сiчi, є люди пронозливi та хитрi, користолюбивi й нишковi. Щоправда, їх небагато. На Сiчi нiкуди заховатися й нема де заховати крадене. Все тут на виду. I сакви, i зброя, i Душа.
Великий, важкий, кований мiддю мiсяць, що був сховався у вербах, викотився на небесну оболонь, його жовто — зелене свiтло залляло Сiч, рiчку, висвiтлило постатi козакiв на колодах. Й одиноку незрушну постать кошового на березi Скарбної.
Отаман не побачив, як зiйшов мiсяць. Сидiв, заплющивши очi, i йому чомусь здалося, що плавнi перед ним лежать чорнi, вигорiлi. Страшне видиво явилося кошовому. Вогонь, вогонь по долинi, i в тому вогнi метаються обгорiлi козаки. Болiсний зойк вирвався кошовому з грудей, вiн здригнувся й розплющив очi.
Залитi срiбним мiсячним сяйвом, плавнi спали. Й примовкли солов'ї, а з далекої далини линула пiсня:
Це спiвали козаки, що лишилися по той бiк протоки вартувати човни. Їм вторили сiчовики, котрi сидiли на колодах:
Пiсня обпиралася одним крилом на Днiприще, другим на Скарбну, набирала сили, линула понад Днiпром.
* * *
Рiчки текли вспак, несли свої темнi води повiльно i тихо. Й так само вспак текли отамановi думки. Не спалося.
Пам'ять, неначе червоною прошвою, прошита сiчами, походами, смертями, морськими побоїськами. Деякi нитки вже почали висмикуватися, iнодi два кiнчики не сходилися. Лежав з приплющеними очима, й через них, через мозок i серце котилася його то темна, то просвiтлена до дна рiка життя. Найчастiше плавба починалася од видимих пристаней — перебирав у думцi останнi подробицi приготування, раду, на якiй намагалися передбачити майбутнi подiї, виповiдалися ймовiрнi i неймовiрнi плани — i тодi вертався на дум — баси та стерни, на яких проплив, якi вже перетрухли на порох або ж згорiли до останньої лавицi, вдруге, втретє штурмував фортецi, що їх штурмував ранiше й здобував або не здобував: Очакiв, Козлов, Кафу, Перекоп, Дюнкерк… То вже неначе сон. Неначе все те було не з ним, а з кимось iншим. Буря бiля Гiбралтару, яка трохи не потопила їхнi кораблi, бастiони i солонi канали Дюнкерка, щоб добутися до бастiонiв, перепливали канали, прикриваючись човнами, висока могила на пустельнiй дюнi, в якiй похований сотник Атлант з козаками, коротка служба пiд командою маршала принца Конде i довге голодне стояння в Парижi… Сон чи не сон? Вечiрнi бесiди з французьким послом графом де Брежi, лiнькуватим чепуруном у бiлому жабо та жовтих рукавичках, котрий вважав себе знавцем козаччини й набридав Сiрковi розпитуваннями та повчаннями, парад на честь перемоги, на якому бачив кардинала Мазарiнi, а королеви Анни не розгледiв, надто багато стояло навколо неї пишної двiрнi, i жартiвливий герць з королевичем Людовiком. Шестилiтнiй забiяка з довгим, позакручуваним у кiлечка волоссям теж прийшов подивитися на козакiв, вимахував манюньою шабелькою, i козаки випхнули з гурту Сiрка, яко одного з наймолодших та найвеселiших з — помiж себе, й вiн удавано серйозно став до герцю, й за третiм чи четвертим побрязком дозволив Людовиковi" вибити" з рук важку домаху, яка. зблиснула й вгрузла в землю за кiлька крокiв, i панiї в схожих на пiну мереживах заплескали в долоньки — чи то королевичу, чи то козаковi. Сiрко тодi став на одне колiно й схилив голову, просячи в переможця пощади. З Францiї привiз срiбну тютюнницю, кiлька лiктiв бiлого сукна та кiлька десяткiв французьких слiв. По тому, бувало, в куренi, випозiхуючи довгу осiнню нiч, сидячи на низенькому стiльчиковi, кидав Захарковi, хлопчаковi, який прислуговував лiтнiм козакам: "А подай — но, Захарку, мої пiтiтботи", й Захарко тягнув од груби величезнi чоботиська, й запорожцi реготiли. Або: "А теперки закуримо пипе", — й набивав тютюном ("табак а фром") свою носогрiйку. Оце все, що надбав. Всю ж решту, кiлька сот тисяч золотих франкiв, одержав король Владислав, який найняв кардиналовi Мазарiнi козакiв для штурму неприступної фортецi Дюнкерка. Тодi Сiрко мало про те думав. Й нинiшнiй Сiрко дивується з того. З себе колишнього й з iнших козакiв, чию кров один всевладний лиходiй продав iншому, вони порахували грошi, порахували власнi вигоди, а козаки з того содомського походу собi жодних вигод не мали. Чому так сталося? Що призвело до того? Й призводило до подiбної торговицi ще багато разiв. Сiрко й нинi не знає, скiльки франкiв отримав за його власну кров Владислав. Його не поранили в бою, вже по тому в нього вистрiлив з‑за рогу якийсь iспанець, помщався козакам за невiдпорну налогу. Залишив на все життя позначку на лiвому Сiрковому плечi трохи вище серця.
Гай — гай — то не одна позначка, отримана Сiрком не на полi битви. Ще одну вхопив у татарськiй корчмi, чи як там вона називається, нинi вже й забувся, хоч татарську мову трохи знає, принаймнi може порозумiтися з татарином без товмача. Тинявся по Кафi, куди приїхав iз запорозьким посольством, i занесло його до того шинку. Вiн бачив, що в низенькi дверi пiд лiхтарем iз кольоровими скельцями зайшло двоє венетiйських купцiв, зайшов i собi. Там справдi була свiтличка, в якiй стояли столи й сидiло кiлька нiмцiв та полякiв (венетiйцi подiлися невiдь — куди), але саме з ним чомусь зав'язали сварку п'янi татарськi матроси, котрi бенкетували в сусiднiй залi, i йому довелося одбиватися ослiнцями, столами, залiзною чаплiєю, й вже в дверях хтось з матросiв черконув його ножем по шиї.