Сiрко й далi дивується собi колишньому, отакому безтурботному й веселому, а трохи й шкодує за тим. То був чудовий час. Не тiльки безтурботний, безжурний був у ту пору. Хотiлося йому багато побачити, багато зрозумiти, упевнитися, утвердитись в собi самому, чогось досягти, зробити щось поважне й значиме. Тодi води в оцих рiках для нього були всi молодi, вони молодi й солодкi тут, на рiках, i старi та солонi в морi. Таке й життя людське — спочатку солодке, а потiм солоне. Але сьогоднi вiн не хотiв про те думати. От зачепився пам'яттю за герць з королевичем, i пам'ять перенесла його в зовсiм iнше мiсце, в iнше герцiвне коло. I вже стояв на герцi, теж несправжньому, навчальному, з сином кальницького полковника Куцого Тимком. Правував Сiрко на Сiч, заночував на полковницькому хуторi, й Федiр Куций попросив молодого козака повчити вiйськової науки свого сина. Полковником Куций став зненацька, тепер сподiвався й сина вивести в старшинське звання (ранiше хотiв зробити з нього купця), отож треба було навчити його тримати в руцi шаблю й мушкет. Тимко деякий досвiд мав (вправлявся в ширмуваннi на шаблях з конюхом Грицьком), та де йому зрiвнятися з Сiрком, котрий вже обкрутився в кiлькох походах та битвах. Обоє — i Тимко, i Йван — хлопцi молодi, обоє запальнi, одначе Сiрко — тонкий у станi i в'юнкий, i обличчя його поблискувало вiд степової засмаги, наче бронза, i очi грали веселою безжурнiстю. Тимко ж — бiлий, наче сметаною облитий, ще й трохи заплив лоєм. Бiлий в нього чуб, бiлi брови, а вус темний, обличчя повне, але гарне, просте й вiдкрите. На обох — бiлi сорочки (в одного вишита по ковнiру голубим квiтом, у другого — червоним), поверх сорочок — легкi кольчуги, на головах — легкi сталевi мiсюрки. Ширмували в саду на галявинi, саме бiло квiтли вишнi й засипали молодих герцiвникiв бiлим цвiтом. I яблунi вже викинули рожевий цвiт, вiн пробився крiзь молоденьке листя й пахнув дурманно. Яблунi були дужi, крислатi, вони вкутали сад од поля, а вишеньки цвiли несмiливо, наївно, сором'язливо. Сiрко обставив галявину новими липiвниками для меду, кiлька кадiбцiв розставив i на галявинi. Тимко налягав, Iван вiдступав, повiльно, нiби знехотя вiдбивав удари, Тимко вже добряче втомився, на носi, на бiлих бровах, на вусах у нього зблискували крапельки поту, вiн розчервонiвся, важко дихав, але не вчахав, йому здавалося, що ось — ось сягне супротивника тупою шаблею — зi сточеним на точилi лезом. Саме на той момент i нагодилася молода Тимкова дружина Оленка. Вийшла в сад за каменем для золива та й зупинилася. Тонка в станi, високогруда, довговида, з плисовими бровами, з нiжними кiлечками волосся, що вибилося на шиї з — пiд очiпка, смаглява (рум'янцi грали на тiй смаглявостi) — надзвичайно гарна, ще й з якимось бiсiвськи — невпокореним вогником у очах. Може, не вистачило в Тимка снаги впокорити той вогник, може, вона просто жартувала, але блиснула зеленаво — сiрим усмiхом у Сiркiв бiк, i йому пiд серцем пробiгла лоскiтлива хвилька, а обличчя спалахнуло жаром. Вiн i сьогоднi не знає, що хотiла висловити тим усмiхом молодичка — пiдбадьорити (адже вiн одступав), трошки поглузувати, просто викликати усмiх на усмiх, але та мить круто повернула його життя. Сiрковi сперло подих, i почув на своїх грудях та шиї доторк її бiлих довгих пальцiв (це ж вона вишивала сорочки), i голубий туман покотився в його головi. Побачив Оленку й Тимко, замахав шаблею ще одчайдушнiше, й тодi Сiрко, вдавши, буцiм хоче закластися, блискавично вдарив по Тимковiй шаблi бiля самого рукiв'я, й жалiбно дзвякнула поганенька сталь, зброя випорснула з Тимкової руки; Тимко не встиг отямитися, вiн навiть не зрозумiв, що сталося, стояв i оглядався розгублено. Стояв, похиливши голову, i Сiрко. Хвилясте волосся чорнiло до бiлої сорочки, i шабля поблискувала пiд сонцем. Оленка засмiялася (мабуть, вдягнений у вишиту її руками сорочку чужий козак на мить дуже близько опинився бiля її серця), взяла камiнь i пiшла до хати. її тонкий стан ледь помiтно розгойдувався в лад ходi, й гойдався вишитий подiл сорочки, й гойдалося, хиталося на гарячiй колисцi Iванове серце.
Сiрко був тодi молодий i неймовiрно чистий. Його тiло було грiховне, вiн знав це, воно кричало про грiх, а вiн гасив той жар, проганяв прiч пекельнi думки, часом навiть накладав на себе єпiтимiю — спав на голiй землi i їв пiсну страву, i все одно од кiнчика чуприни й до кiнчикiв нiгтiв його проймала, пронизувала жага життя, кохання. Гаряча, чиста кров бурунила в жилах, це було й гарно, i трохи страшно, i встидно.
Iван Сiрко довго не мiг заснути тiєї ночi (як i цiєї, перед походом, тiльки ж надто рiзнi були причини безсоння), лежав у повiтцi на сiнi, й проткав його до кiсток той Оленчин усмiх, i дратував її смiх. Й водночас було йому бентежно на душi, почував сором i в чомусь розкаювався. Здавалося, мовби нiчого й не було, адже не дав приводу нi до яких прикрих думок про себе, а щось йому пiдказувало, що повiвся не достойно козачого звання. Вiн устав ще до свiту, осiдлав коня й поїхав з хутора, їхав луговою дрогою, пилюка на якiй ще була прибита ранковою росою, десь у травi пiдпадьомкав перепел, й на серцi було легко та хороше. Вiн подобався собi i, хоч Оленка не сплила остаточно з мислi, мiг думати про неї просто так, без неслави для Тимка, як про невiдомо чию малжонку. Й бив у груди перепел, i легко гарцював кiнь, i молодо грала кров, i вiрив, що ще спiзнає повною мiрою карого чи зеленавого усмiху, спiзнає кохання, й буде воно справжнiм та великим. А Тимко нехай розкошує з своєю красунею, вiн їх обох просто викине з голови. Одначе од Тимка, на власне його безголов'я, одкараскатися не вдалося. Тимко наздогнав його за вiтряками й сказав, що теж хоче їхати на Сiч. Тепер Сiрко вже по — справжньому пошкодував на той Оленчин усмiх. Зрозумiв, якою важкою була для Тимка минула нiч. Зрозумiв, що в того коїться на серцi, а. що не мiг вiдмовити в такому проханнi, поставив вимогу вернутися на хутiр та запитати дозволу в Тимкового батька. Адже Тимко поїхав без його благословення. Федiр Куций трохи поохкав, та, либонь, i його кортiла думка побачити на своєму подвiр'ї Тимка загартованим воїном, який пройшов запорозький вишкiл, похизуватися перед сусiдами, в полку, та й на якийсь уряд тодi пiдiпхнути сина буде легше. Домовилися, що Тимко побуде на Сiчi до осенi. Збирали їх у дорогу обачливо й довго, понакладали в сакви сала, ковбас, всiлякого iншого припасу, щоб було чим погамувати голод i закропити душу, й кiлька пучечкiв трави од простуди всунула внуковi в сакви баба Оришка, а Оленка поклала кожному по двоє червоних яблук, якi долежали у вiвшанику до весни. Яблука, що їх поклала Сiрковi, були червонiшi. Сiрко стояв суворий, споважнiлий, на Оленку не дивився i яблук Оленчиних потiм не їв. Та й усiм тим припасом вони покористалися мало. Через три днi вже досягли степу й побачили першi маревнi стовпи на овидi й перших орлiв. Вони злетiли з невисокої могили, де в торiшньому бур'янi лежали людський череп i костi. Чого вони сидiли бiля вимитого дощами черепа та почорнiлих кiсток, чого так довго кружляли над козаками в небi — хтозна, одначе Сiрко визнав те поганим провiщенням, хоч Тимковi й не сказав нiчого, за мить i їхнi конi злетiли з тiєї могили, неначе птицi. Та лихе провiщення справдилося наступного вечора: розiклали козаки в байрацi бiля вивернутої з корiнням вiльхи невеличке вогнище, прилаштували над ним невеличкого казаночка з пшоном та салом, але не встигла закипiти в ньому вода, як був вiн перекинутий, а вогонь затоптаний важкими чобiтьми. На козакiв налетiв ляцький дозiр, який пильнував, аби не втiкали на Сiч посполитi, їх обох пов'язали й потягли кудись у пiтьму. А потiм їм просто в вiчi тицяли смолоскипом, i вусатий вузьколобий шляхтич гукав:
— На сосну здрайцiв, на найтовщу гiлку лайдакiв! Тимко жебонiв, що вiн син реєстрового полковника Куцого й що батько послав його на Сiч покликати додому старшого сина (здобувся на вигадку), але їх не слухали, тицяли рукiв'ями шабель у зуби i пiд очi й далi погрожували повiсити або посадити на палi."Знаю я того брата, там їх сто тисяч тих братiв, ви запорозькi вивiдники, ось ви хто".
Потiм їх обчухрали, як молодi, деревця, й кинули до вузької, глибокої ями — вовкiвнi. Тимко колiнкував по дну ями й скиглив, як молодий пес, що попав у вовчий капкан ("що буде","що буде, нас порiшать…"), а Сiрко гнiвався, бо не займався обтертий трут i вiн не мiг запалити люльку. ("Та не штовхай хоч ти пiд бока, й так не горить"). А потiм, коли галас нагорi затих, вiн сказав Тимковi, що, поки ночi, треба вибиратися з вовкiвнi. Наказав Тимковi пiдсадити його, але Тимко скиглив: "Ти втечеш, мене покинеш", тодi спробував пiдсадити його, одначе вiн боявся вилазити з ями перший. Сiрко сiв i ще раз натоптав тютюном люльку, а коли викурив її, цитькнув на Тимка й ще раз прослухав нiч i сказав, що ляхiв немає — вони поїхали. Справдi, коли вилiзли нагору, там нiкого не було. Видно, чата справдi повiрила, що Тимко — син полковника, що це не вивiдники й не зброднi, завдавати їм смерть не важилися, а вдовольнилися кiньми, саквами та срiблом iз Тимкового череса. Сiрко на свої три таляри, завбачливо зашитi в онучу, купив у рибалок довбаночку, й нею правувалися до Сiчi. Над берегом зависла сторожка тиша, нiде не було видно нi лялечки, й Сiрко сказав, що тиша та небезпечна й що їм потрiбно десь причаїтися та зачекати великого дуба або iншого човна, який iтиме вниз. Але тепер почав насмiхатися над Сiрком Тимко, вiн бравував, казав, що в човнi безпечно, що їх там нiхто не сягне й що Сiрко боїться не за нього, а за себе. Сказати по правдi, вони обоє пiвникували один перед одним, i причиною тому була Оленка, отой її необачний смiх. Так вони попливли далi. Трималися ближче до правого, козачого, берега, але якось, вже недалеко вiд порогiв, зi степу налетiли ординцi, й заалакали, й стали кидати на козакiв стрiли, але жодна не влучила, хоч стрiляли зблизька, й Сiрко збагнув ту хитрiсть — їх гнали до лiвого берега, де причаїлася засiдка. Й вiн уперто правував серединою рiчки, хоч стрiли свистiли над головою раз по раз, й троє чи четверо татар спустилися до самої води, i їхали за два кидки палицi, й страшно ощиряли роти, й вимахували кизиловими гирлигами. Було видко їхнi обличчя i луки в руках. Тимко впав на дно човна, а Сiрко налiг на весла, й човен шалено летiв серединою рiчки. Татари на конях ярилися й почали цiляти точнiше, довелося кермувати ближче до лiвого берега, низинного, пiщаного, де жовтiли пересипи, на яких сидiли бiлi чайки. За пiв — верстви нижче за течiєю в правий берег врiзалася зелена плавня, в тих очеретяних нетрях i сподiвався сховатися Сiрко. Вершники з пiщаної одмiтини були змушенi з'їхати на гору — круча там приступала до самої води, й Сiрко знову повернув човна до правого берега. Й тодi Тимко, що стояв навколiшки на днi довбанки, заволав: