"Ти куди… Назад… Треба сюди". Даремно Сiрко намагався йому пояснити, що там може бути засiдка, що то тiльки на позiр берег пустельний, вiн навiть скреготiв зубами й лаявся чорно, але Тимко не послухався, схопився й стрибнув у воду. Трохи не перекинув човна, Сiрко йому гукав, щоб вернувся, намагався втримати човна на мiсцi, але Тимко брiв до берега, а човен, хоч i повiльно, несло за течiєю. На кручi алалакали татари (воии не могли їхати далi, шлях їм перетинало болото.) i стрiляли уже навсправжки, намагалиоя влучити в Сiрка, але стрiли не долiтали, падали у воду. Вiн налягав на весла, що аж вода сичала пiд дубiвкою, i вломився лiвий кочет. Дадi загрiбаводним веслом Iван оглядався да татар, що купчилися на кручi, оглядався й на лiвий берег, де неначе з — пiд землi виросли татарськi вершники — помчали до Тимка. Вони навiть не кидали аркана, вiн сам бiг у їхнiй полон. А Сiрко пересунув довбаночку через пiщану косу, що цiєї пори вiдокремлювала Днiпро вiд луки, й, плутаючись у лепешняку, потягнув її далi, а потiм втiкав бiловоддям у очерети, де татари не могли його сягнути.
На Сiчi вiн часто згадував Тимка i його дружину Оленку, й кортiло йому приїхати до неї на хутiр та розказати, як добиралися вони до Сiчi i як татари полонили її муж, а. I ще щось манило його на хутiр, й серце вiдгадувало, що Оленка зрадiла б його приїздовi. Але вiн не поїхав. Тiльки переказав через чумакiв Федору Куцому, що його син у полонi в берегових татар, — Сiрко розпiзнав їх по шапках.
Не раз i не двiчi по тому згадував Сiрко Оленку й чомусь згадав ось тепер, i спогад той похвилював його. Давно вже немає Куцого, може, немає й Оленки або вже вона стара баба, не знає вiн, чи живий Тимко, чи викупив його батько, а може, бiлочубий козак тяжко сутужив на галерах, може, прийняв чужинську вiру й одружився вдруге, по — чужинському закону — на татарцi. Невiдомi путi господнi i людськiї теж.
…А рiчки й далi котили свої води то в один, то в другий бiк, i напливали спогади, й плив вiн сам, i шумiла пiд вiкном старезна липа, хилила i не могла схилити його до сну.
*****
Сiрко стояв посерединi думбаса, поставивши ногу на барильце зi свинцем, обiпершись рукою об щоглу, на вершечку якої майорiла синя короговка з образом Христа. Десь далеко в степу, вище порогiв, вночi пройшов дощ, Скарбна набрала сили, могутнiй човен рвало з припону, ялиновий помiст пiд ногами погойдувався й скрипiв. Сiркове обличчя було суворе й нiби осяяне невидимим свiтлом. Чоло й щоки зблискували, мов на стальниках бронза, очi — змруженi, в них горiли невеликi, але дужi вогники. I в праву, i в лiву руку од отаманового човна — уподовж усього схiдного й пiвденного берега Сiчi, на Скарбнiй, на Павлюку — Днiприщi, на Прогної, — стояли такi самi думбаси та стерни. На них густо цвiли козацькi шапки. Вже й керманичi сидiли на своїх мiсцях, бiля кормиг — по двоє з кожного борту, а на носах, бiля загрiбних весел — пiдотамани. Тiльки на Сiрковому думбасi керманичеве мiсце не зайняте — кошовий сам кермуватиме човном; загребним на носi, збивши на потилицю синю, в кабарзi, шапку, сидiв Мiюський, пильнував отаманового поруху. I всi двадцять четверо веслярiв також. I бiле вiтрило лежало на помостi, готове по тому ж таки поруховi звинутися вгору й забрати в свої широкi груди всi вiтри Великого Лугу. На неширокiй пiщанiй смузi берега з'юрмились козаки — тi, що лишалися в Сiчi. Й валили через усi вiсiм хвiрток, визирали через частокiл, позалазили на мiстки для стрiльби, перегукувалися з тими, що в човнах, перекидалися шапками та люльками. Бiля самої води скупчилася пiвча — досугi дiди, кiлька хлопчакiв, два диякони, пiп у святковiй ризi з хрестом у руках. Кошовий оглянувся на сизо — рожевий пружок на сходi, глянув на небо, пiдвiвся. Стягнув з голови шапку. Луговий вiтерець покуйовдив йому оселедця.
— Панове молодцi, — мовби й неголосно мовив отаман, одначе його почули всi, — не наша в тому вина, що маємо гибiль ворогiв. Не наша в тому вина, що мусимо не поле скородити, а ворожi ребра. Не наша в тому вина, що не гойдаємо на своїх колiнах дiтей, а нас гойдає хвиля днiпрова. Тяжка наша путь, але праведна. Понищили нашу волю ляхи, а басурмани забирають дiти нашi, доруйновують рiд наш. Подивiться навкруг: орда сплюндрувала нашi домiвки, нашi церкви, нашими жiнками i дiтьми заповнила свої кочовища. А скiльки вона нашого брата запродала на галери i скiльки його порубала: ще не було нiколи на нашiй землi стiльки вдiв i сирiт. Сам бог наказує нам iти на ворога й помститися за наругу i зневагу ймення Христового, за спаленi церкви, за дiтей i матерiв наших. Сам бог наказує визволити з неволi братiв наших. Отож з богом, братове, з богом! — Помовчав мить i додав: — Хто боїться, зiйдiть з човнiв, бо ваш страх може перекинутися ще на декого. — 3 човнiв нiхто не сходив, i Сiрко спроквола махнув рукою. Й одразу ж на носi отаманового думбаса звилася корогва. Заспiвала пiвча, всi, хто сидiв на човнах i стояв на березi, познiмали шапки. Сумно погойдувалася корогва на отамановому човнi, скорбно спiвала пiвча, журливо лизала берег зеленава хвиля. Смуток огорнув берег i плавнi, заткав простiр до самiсiнького обрiю. Надивлялися на тих, з ким прожили поруч не один мiсяць i не одне лiто, хто, може, не раз заступав побратима грудьми од кулi чи ворожої шаблi, а з ким, може, ввiйшли в гнiв та чвари i тепер прощали грiхи. Пощо грiхи, коли несуть свої життя на бранне поле за найбiльшу святiсть, за рiдну землю та вiру. Щиро молилися, приносили присяги перед куренями на вiрнiсть товариству i безкорисливiсть: "Скарай мене, боже, тепер i потiм, якщо я покину в бiдi товариша i кинуся до втечi, щоб урятувати власну душу… Присягаю господу — богу перед святим євангелiєм, що, будучи в нинiшньому походi з кошовим отаманом Сiрком та iншими старшинами, полковниками та осавулами походними при побиттi ворога i де трапиться, здобичi вiйськової не приховаю, купно з усiма стоятиму в бою i купно вернуся на Чортомлик".