Розжалобилися братчики, в когось уже й зрадлива сльоза покотилася по щоцi. Бо ж не всi повернуться, не всi. На велику вiйну йдуть. Не всi шапки квiтнутимуть, коли човни приставатимуть до цього берега. А деякi й не пристануть, згорять у батальному вогнi або потонуть. А в кожному човнi — знайомi обличчя, знайомi очi, знайомi усмiшки. Сiрко вiдчув, що i йому стислося серце, загупотiло десь вище, нiж ранiше."Може, не вернемося", — пропливла сумовита думка."Дурницi. Старiю", — прогнав її. Ще не скiнчила спiвати пiвча. Сiрко вийняв з‑за червоного китайкового пояса булаву, махнув нею в лiву i праву руку. Бризнув з валу вогонь, ще раз i ще, й покотилися плавнями гарматнi луни. Знялося гайвороння над крам — базаром, закружляло в повiтрi. Гарматнi стрiли заглушили брязкiт ланцюгiв та стукiт гакiв. Злетiли весла, важко, з хлюпотом разом упали в воду, вона завирувала, свiтлими, в бiлих пузирках струменями попливла вподовж бортiв. Короговка на отаманськiй щоглi нагнулася, прощально замаяла крилом i то хилилися, то випростувались у човнах козаки, долаючи течiю Скарбної, прямуючи до широкого Днiприща, на бистрiї води, пiд високе небо.
Прощавай, Сiч — мати, нехай тебе охороняє пресвята богородиця. Шапки полетiли вгору, — там, у човнах, i тут, на березi, — то останнє прощання. А чиясь червоноверха, з крайнього човна, впала на воду, загойдалася й попливла, мов багряна квiтка. Скарбна пiдхопила ii, обкрутила кiлька разiв на мiсцi й понесла в протилежний од човнiв бiк, що швидко линули Днiприщем, залишаючи за собою пiнявi слiди. Над Днiпром плив довгий журавлиний ключ.
Не спалила ладижинцям крила Мурашкова втеча.
Хоч у першу годину й була та звiстка як градова хмара. Похмурi, зi згнiченими серцями, сходилися оборонцi на радне коло. З церкви вийшли Анастас Дмитрiєв, полковник Сава, бурмiстр, молодий пiп Сильвестр, оперезаний поверх ряси козацькою шаблею, про щось тихо радилися. На страх i подив усiх отець Сильвестр пiдняв замiсть хреста шаблю й прорiк:
— Козаки, ми очистились од скверни; однинi серед нас нема зброднi, нема зрадникiв. — Вiн гнiвно, тiльки губами, всмiхнувся, i та усмiшка вiдбилася на лезi шаблi. — Станемо всi приборно до оборони, й господь — бог поможе нам. Скоро вже прийдуть нам на помiч лiвобережцi. А що протопоп передався султановi, то його вже давно навiдував нечистий.
I всi ще раз пiднеслися духом i поклялися загинути, але не здаватися басурману, i в усiх очах полум'янiв один звитяжний вогонь, i туг, у гуртi, смерть здавалася не страшною. Лаврiн стояв у центрi натовпу, дивився в очi побратимiв, бачив, як звитяга розпирала їм груди. А потiм вiйт запропонував обрати собi полковника.
Козаки й ладижинцi обрали полковником Анастаса Дмитрiєва. З ним за три валечнi днi оборонцi одбили ще чотири ворожi налоги. Другого дня по Мурашковiй втечi просто до Бершадської брами пiдскакав на гнiдому конi турок i кинув стрiлою через стiну листа. Поки козаки опам'яталися, турок був далеко. Листа складав могилiвський полковник Гоголь, той, що пiддався султановi й ходив у його обозi. Було видно, що басурманський полковник писав ту чорну цидулу при султановому оцi: страхав незлiченними силами, погрожував карами, прихиляв усiх здаватися, обiцяв помилування, а Анастасу ще й милостi — зробити начальним чоловiком та тримати в достатку. Дмитрiєв порiшив тих ворожих спокус не являти нiкому, листа порвав, а Гоголю одписав: "Воля ваша, грiхи вашi на ваших головах. Надiю маю на бога, й виручка нам iде, а ти, Гоголю, басурману, диявольському догiднику пiддався, йому i служи!"
Цей респонс понiс у ворожий стан старий козак Снiтка — Анастас сподiвався, що йому вдасться бодай щось розвiдати там.
Снiтка не вернувся, натомiсть турки прислали свого посланця, сирiч вивiдача, з котрим прийшов i Мурашкiв челядник. Челядника вбили, турка дали на спитки, оскiльки челядник перед смертю сказав, що Снiтковi турки завдавали найлютiшої муки. Одначе й турок жодного виводу о собi не дав.
Потому боронилися ще чотири днi. В мiстi палали пожежi — їх уже нiхто не гасив, вогонь пожирав вулицю за вулицею — лютували голод i смерть. У цьому людському стовпиську мала багату поживу хвороба, яка косила людей, не була схожа на чуму, одначе — морова, починалася з живота, найперше валила того, хто ходив бiля хворого. Найбiльше помирало дiтей. Вже не ставало й дощок на труни, покiйникiв ховали без вiдправи, закутуючи в рядна.
Гарматна стрiлянина не вщухала нi на годину, жiнки та дiти тулилися в льохах i ямах, вилазили звiдти, тiльки щоб погребти померлих. Старшинська бiла челядь юрмилася в замку. Козаки волiли лишатися на валу, дивитися в очi вогневiй та шабельнiй смертi було легше, нiж голоднiй i моровiй. Туск i зневiра стояли в їхнiх очах. Якщо й оглядалися в пiвнiчний бiк, то в безнадiї.
У ровах загнивалися трупи, коли повiвав захiдний вiтер, сморiд стояв — не продихнути, козаки боронилися од нього полином, канупером та м'ятою. З живих дерев обдирали кору, товкли в ступах, варили з кiнськими кiстками, виловили всiх голубiв бiля церкви, а також горобцiв i ластiвок. В мiстi об'явилися грабiжники, вбивали людей за коробець борошна, i впiймати їх не могли. Бо й не вельми ловили. Одна була втiха, одна надiя, що й ворог доїдає рештки запасiв.
Анастас Дмитрiев вимiркував комонну вилазку через Бершадську браму — з того боку турки майже перестали пильнувати, але мiщани їх не пустили."Йдiть пiшi, — сказали, — а на конях ви втечете". А пiша вилазка — не вилазка, треба було промчати од брами до лiсу в одну мить.
Пiзнього вечора з п'ятницi на суботу ладижинцi знову бачили лихе знамення: по небу бiг вогняний кiнь без вершника, а за ним тягнувся кривавий слiд. Ранком те знамення справдилося: турки кинули стрiлою перехопленого листа сотника Падалки до свого тестя в Бар, у котрому той писав, аби тесть не сподiвався на захист гетьманських вiйськ та втiкав на лiвий берег: гетьман одступив аж за Днiпро. Сотник Падалка родом iз Ладижина, торiк разом iз Тетерею передався Самойловичу, руку впiзнали писар i вiйт. Городова старшина враз стратила вiру, поклала одчинити туркам браму.
* * *
Голубий, на двi половини, шовковий гетьманський намет стояв пiд дикою яблунею. Яблучка були ще зеленi, не яблучка — бубочки. В гущавинi гнiздилися плиски, якi вже насиджували яйця. Птахiв розполохали гомоном, а потiм вони вернулися, сiли на гнiздо, але пташата, либонь, вже не виведуться — яйця захололи. Намет стояв у невеличкiй долинцi, перед наметом височiв пагорб, з якого видно в обидва боки лiвий днiпровський берег, а також берег протилежний, правий — високий, гористий зi стрiмкими кручами, зi схожими на могили горбами, мiсцями лисими на макiвках, а подекуди порослими лiсом. На горбах iнодi з'являлися верхiвцi, маленькi, наче шаховi фiгурки на дошцi, й зникали."Не птахи, не перелетять", — думав гетьман. Одного разу троє вершникiв на низеньких, буланої мастi конях спустилися до самої води, прогарцювали пiд кручею, пустили по стрiлi i щезли. Стрiли не долетiли й до половини Днiпра. Либонь, вершники й самi знали, що стрiли не долетять до табору — в такий спосiб виявляли зненависть i зневагу. Табiр розкинувся в лiву сторону од гетьманського намету — сердюки, гармашi, далi все iнше вiсько, а ще далi — стрiльцi князя Ромодановського, донцi i калмики. Пiд берегом стояли бiльшi й меншi човни — їх зiбрали по Днiпру. На них три днi тому переправилося на цей берег вiйсько. Ромодановський радив вкгрунтуватися на горбах по той бiк, аби в слушну годину можна було рушити в похiд, Самойлович його ледве переважив."Послухайся дурня, й сам станеш дурнем. А дурнiв, як вiдомо, б'ють", — буркотiв гетьман пiд нiс, але так, щоб нiхто не чув. Тепер був спокiйний. Спробують турки переправитись — переб'ють їх по частинах. Роз'їзди пильнують по Днiпру на кiлька миль угору i вниз.
Самойлович лежав на пагорбi на купi попон, накритих килимом. Йому нездужалося. Горностаєвої, з павиними перами шапки не знiмав. Кашлюк напав дуже до речi. Попив джерельної води, й той напосiвся. В присутностi московитiв, та й перед своєю старшиною, гетьман особливо напружував легенi. Якщо покличуть до одвiту — хо — рував, не мав сили вiддати всi належнi розпорядження! Вiн i ранiше часто вдавав хворого. Боявся заздрощiв i через те крiзь i всюди казав, що йому ведеться погано, що його обсiли болячки: коле пiд серцем, не дає дихати, крутить ноги, болить голова."Всi думають: щасливий чоловiк Iван Самойлович. Яке там щастя! Жiнка хвора, ледве ноги волочить, в самого ядуха… ще й кольки в животi. Нi випити, нi з'їсти… Оце випив з вами, а тепер всю нiч скиглитиму, як собака". Йому спiвчували, його пропускали нагору. Ще й пiдсаджували."Нехай лiзе, йому недовго". О, то не проста наука. Їй вiддано половину життя. Осягати її почав давно. Ще хлопчиком стояв якось у церквi, гаряче молився богу, i раптом спалахнув у ньому вогонь, зринула впевненiсть, що сягне високих порогiв. Просив їх у бога, а той послухався. Бог був з ним. Але й вiн не сидiв склавши руки. Вiн уже тодi знав: у будь — якiй грi виграє той, хто грає упевнено. Є гравцi вдатнiшi, дужчi, але виграють тi, якi спрямували себе на виграш. Досягти його будь — якою цiною. I — досягають. Хоч, якщо сказати правду, тодi вiн ще не знав, чого досягне. Просто мета його життя — вгору i вгору. Вiн не жив. Iншi жили, а вiн лiз по щаблях. Кожен з них — видивлений i вивiрений, гетьман завжди сягає наперед оком i розумом. Знає гаразд, кому яке треба сказати слово, з ким i скiльки випити, де удавати простака, а де покривдженого мудреця. Здебiльшого вдавав простака. Простакiв не бояться, їх люблять, їм спiвчувають…