Тепер вже бояться i його. Тi, що пiд ним. А в самого вiра у власну непомильнiсть i мудрiсть з роками почала переростати в самоповагу й пиху. Проте в глибинi душi став побоюватись нескiнченних удач. То таки страшно: до рук iде тiльки масть. Якби не йшла, катувався б, рвав розпукою серце, а завжди йде — страшно. Не був слiпцем: досягнув верхнiх щаблiв не особистою хоробрiстю i не воєнним талантом: битв не вигравав, фортець не брав, за море на байдаках не ходив. Йшла масть, її треба вмiти вибрати з колоди… То вже iнша справа. Вiн вибирав. Тепер у нього на руках усi козирi. Одначе справжньої радостi немає. А чому немає? Адже — на вершинi. А клопотiв не поменшало, навпаки — побiльшало. Хоч би оця вiйна… Забандюрилося царевi — йди на вiйну. Пiшов… Здавалося б, тiльки тепер i пожити. Досягнув того, чого й не сподiвався. А що воно йому дає, оце верховiття? Для чого так шалено i страшно напружувався? Може, щастя й полягає тiльки в отому — братися нагору. Братися! Але ж яке то щастя… Жодної хвилини перепочинку — не встиг вiдхекатись, а очi пасуть наступний щабель. I жодної насолоди: думки тiльки про те, щоби хтось не обiгнав, не пiдпиляв щабля у драбинi, не стягнув за полу. Дозволити собi якiсь насолоди — боронь боже, треба бути взiрцевим. Що ж вiн має в кiнцевому рахунку? Нiчого. Щоправда… Мудрi кажуть: чим вище ти зiйшов, тим ширший виднокiл i бiльше можна зробити для людей. Зробити бiльше… Гм, гм… Тi мудрецi бачать не далi власного пупа. Ось i вiн, гетьман, — увесь у шорах обставин i може зробити стiльки, скiльки вони дозволяють. Його думки перетяв неголосний окрик:
— Ваша вельможносте, князь!
Вiд березового гайка, що рiс на крутосхилi, йшов Ромодановський. Високий, висхлий, з довгою жовтою бородою, довгими руками, у довгiм каптанi — схожий на жердину, на яку повiсили сушити дорогий святковий одяг. Його супроводжували два стрiльцi. Князь ворухнув рукою, стрiльцi залишилися бiля гетьманського намету. Покректуючи, покашлюючи, Самойлович почав пiдводитись. Легеньким натиском на плече боярин посадив його знову. Сiв i сам. Простягнув ревматичнi ноги. На його чоботях жовтiв пилок з трав, що саме квiтували.
— Харку, Ждане, — гукнув Самойлович. — Соку боярину i менi.
За хвилю пiдiйшли челядники Харко i Ждан, принесли дубове барильце i два корячки. Сiк треба пити з корячкiв. Вони привезли його вчора з Батурина разом з кореспонденцiєю, похiдними стiльцями, складаними шкуратяними канапами та килимами для намету i всiляким iншим начинням — чотири парокiннi вози. Харко та Ждан вточили соку й вiдiйшли вбiк. Березовий, настояний на липовому меду сiк приємно заломлював зуби.
— То як, покращало тобi трохи? — одпиваючи маленькими ковтками терпкий напiй, запитав Ромодановський. Очi в боярина втомленi i досвiдченi, вельми досвiдченi, i гетьман боїться, чи не розгадають його. Не вiрить вiн тим очам, як i всiм iншим. Й через те вiдказує:
— Трохи покращало.
А через те, що втомленi, йому здебiльшого вдається переважати боярина на свiй бiк. Самойловичу здається, князь розумiє все, тiльки вдає, буцiм чогось не дотямковує, буцiм йому не вiдомi всi складностi тутешнього життя, тутешнiх стосункiв, звичаїв, i через це, мовляв, покладається на гетьманову мудрiсть. В свою чергу Самойлович розумiє: так краще, так вигiдно обом. Бувши боярином, Ромодановський за двадцять рокiв уже перемiряв цi степи вздовж i впоперек. На радi в Переяславi стояв перед народом на ганку за плечима московського попа, на радi в Нiжинi пiдносив Брюховецькому булаву, пiдсаджував на високий схiдець Многогрiшного й зсадовив також… У Москвi йому вiрять i багато чого йому прощають. Дасть бог, простять i цього разу. Та, власне, й прощати нiчого. Нiякого проступку вони не зробили, нiякого злого вчинку теж.
Мовби у вiдповiдь на тi гетьмановi думки Ромодановський розiмкнув вуста.
— Не можу, гетьмане, витягти з серця того шпичака, не можу. Iз зазубнем вiн… I кров сочиться.
Ромодановський натякав на посланця з Ладижина, який прибився до них минулої ночi. Троє їх перехопилося через ладижинську стiну, троє скрадалися болотом понад Сiльницею, двоє загинуло, а один проповз помiж татарськими дозорами, турецькими наметами i вибрався на волю. Двiчi втiкав i втiк од ногайських ватаг, якi грабували Подiлля, допався коня i мчав пiд Черкаси, а звiдти сюди, до Канева. Й трохи не втопився у Днiпрi, сторожовi козаки кинулися в пiтьмi човном на волання i виловили його з води. Вихаркуючи воду, вицокуючи зубами, ладижинський посланець Пархiм Губа сказав, що цидула, яку вiз, розмокла у водi й загубилася, але всi ладижинцi, й козаки гетьманськi, i сiчовi, i донськi волають допомоги. Кулi й порох кiнчаються, в мiстi лютує голод, тримаються вони з останнiх сил. I ще багато iнших страхiть розказував Губа, й гетьман, вислухавши його, наказав узяти Губу пiд варту, щоби нiкому нiчого не розповiдав, не пiдривав бойнiй дух вiйська.
Гетьман мовчав, i боярин казав далi:
— Неправильно ми вчинили, одступивши аж сюди. Не таку, як треба, вiйну ведемо.
Вiн казав" ми" й жодного разу не обмовився, що здався на гетьманiв план, що опирався тому плановi з самого початку. Одначе опирався не вельми. Мiг би стати на своєму…
Не мiг. Морщиться, стенається з болю бояринова душа, утримує його вiд рiшучого кроку. Вже мовби мала взятися струпом… Взялася, проте не зовсiм. Понад сiм лiт мучиться в турецькому полонi бояринiв син Андрiй. Кожного разу, коли турки вирушають у похiд проти Росiї, беруть його з собою. Знають, що супротивним вiйськом кермуватиме Андрiїв батько, знають, що увижатиметься боярину нахромлена на спис синова голова — утримуватиметься вiд рiшучих дiй."Хоч би вже якийсь кiнець, тiльки швидше", — iнодi думає боярин i лякається тiєї думки.
Про все те вiдає гетьман. Проте жодного разу навiть натяком не дiтнувся князевої болячки, i Ромодановський цiнує ту тактовнiсть.
— Князю, Григорiю Григоровичу, не край свого серця. Вчинили ми мудро й правильно. Не мали ми влучного моменту, не мали щасливого припадку. Всi небеснi сили i сили земнi були на боцi адвер — сора. Та й власнi його сили… Надто вони великi й потужнi. А що було б, якби потерпiли поразку? А то й погром! Хто б нам те пробачив? А так — вiйсько з нами, все вiйсько. Приспiє час… Вiр менi — приспiє. Виснажиться султан пiд Ладижином, стратить вiру i впевненiсть, а ми тодi й наляжемо.
— А вигубить супостат увесь край? — мовив Ромодановський.
— А пiде вiн на Київ, на Москву? Адже такi недишкретнi плани лелiє. Ми поставимо йому тарчу, не пустимо його. А Ладижин… Не сила наша. Чимось треба й поступитися.
— Не знаємо ми, як розглядатимуть нашу воєнну кампанiю в Москвi, — слабко опирався князь.
Все, що говорили допiру, перетерли в мислях i в розмовах багато разiв, на новий рiшенець жоден з них не був готовий, розмова добiгала краю мляво. Гетьман говорив i дивився щиро, князь не до кiнця вiрив у ту щирiсть, i все ж почувався певнiше, як вона була. Та й таки ж його правда — про найближчi замiри адверсора вони нiчого не знають. Козаки були впiймали в степу двох кiнних татар, учинили їм допит, але тi твердили, що вони — мирнi люди, їхали в Умань за викупом, що його призначив за сина купець Дудка, й показували цидулу Дудчину, але їм не вiрили, бо знайшли iншу цидулу од калги невiдомо кому, вони й про ту цидулу казали, буцiм велено оддати її Дудцi — так i не дознали козаки од них правди. А що то татарськi воєннi вивiдники — сумнiву не мали.