— Вiйсько ми не розгубили. Воно все з нами, — мовив гетьман. Вiйсько, якому нiчого не загрожувало, розкошувало на березi великої i могутньої рiки. Козаки купали коней, купалися самi, ловили рибу i варили юшку зi смачних днiпровських судакiв та лящiв. Саме в цей момент понад берегом пливло велике зелене дерево (вода пiдмила корiнь, i воно впало iз кручi), й козаки обнизали його, й бавилися, неначе дiти. А на березi, на невисокiй кручi, стояв Ждан i дивився на тi грища. Витягував довгу шию, нервово переступав з ноги на ногу. Вiльний днiпровий вiтер навiяв йому в груди звитяги, й вiн мрiяв про те, як приступиться до гетьмана й попросить взяти його на вiйну, i гетьман дозволить, вони перейдуть на правий берег, i пiдуть громити осоружного турчина й драпiжного татарина, i в'їжджатимуть уадiста i села жаданими визволителями, й гнатимуть харцизяк через усе Дике Поле, i в тих битвах, у тих утарчках гетьманський челядник козацького роду Гук Ждан покриє себе звитягою i славою.
*****
Вузьким, звивистим кам'яним лазом Лаврiн i Кайдан вилiзли на нарiжну башту. Перелiзли на уступ стiни й розпласталися на теплому, нагрiтому за день сонцем камiннi. Гнанi вiтром, в небi пливли рванi хмари, схожий на розжарене велике чавунне ядро мiсяць то ховався за них, то виринав знову. На голих горбах по той бiк Бугу горiли вартовi багаття, праворуч, по цей бiк рiчки, вниз по течiї палало Пiдгiр'я — дальнiй куток Ладижина, й на воду падали багрянi вiдсвiти. Вони сягали аж сюди, до фортецi, де шаленiла кручiя i вода червонiла, як кров. Темнiшим був лiвий бiк Бугу — попiд берегом росли густi кущi, кидали на воду волохатi тiнi.
Вибрали цей шлях до втечi, бо знали: тут найменше ворожих дозорiв. Проте чигали iншi небезпеки. За багато лiт вода пiдмила берег, стiна фортецi спадала просто в Буг, трохи нижче, на вигинi, клекотiв вир. По тому березi стояли орди. Їхнiй стан розкинувся аж до Чортового Горла, де вода шаленiла й стрибала по гострих камiнних зубах. Хто вiдважиться кинутися чортовi на зуби!
Вони вiдважились. Лежали голi на ще теплiй стiнi, обмацували руками камiнь, шукали зазубня, за який можна було зачепити мотузок. Його не стачило до води, доточили скрученi вдвоє вiжки, ремiннi й мотузянi.
— Знайшов, — прошепотiв Кайдан i почав прив'язувати мотузок. — Спускайся перший. Ти легший…
Нелукавий i щирий Кайдан пропускав Лаврiна наперед, бо сам був майже вдвiчi важчий, боявся, аби вiжки не обiрвались й вiн плескотом, своєю смертю не перетяв шлях до волi Лаврiновi.
— Вiщує менi серце — не випливу я, — пошепки мовив Кайдан, повертаючи до Лаврiна обличчя. В цю мить зблиснув мiж хмар мiсяць освiтив його чубату, вусату голову, лискучу щоку.
— Якщо щиро молився — не утопишся, — непевно мовив Лаврiн.
— Я не боюся.
Перехрест ще раз поглянув зi стiни вниз. Чомусь подумалось: отак само по мотузку спускався з валу Марко. Од тої думки стиснулося серце. Марко не збудив його, не сказав, що втiкає. Коли ж Лаврiн ранком упевнився в Марковiй втечi, йому здалося, що бiлий свiт став чорним. Ще тиждень тому вiн гаряче клявся, що будуть разом до кiнця — в життi i смертi. В Лаврiна на шиї — Маркiв хрестик, ще й зараз не знав, що з ним робити. Зняти й покласти отут, на стiнi? Вкинути в Буг? Але ж хрест — боже благословення. Та й, може, Марко не втiк, а Мурашко повiв його неволею? Боявся, що знiме бучу, пригрозили й змусили спуститися вниз. Хотiлося в таке вiрити й не вiрилося: чому Марко не закричав, не збудив його, не боронився — вiн би пробудився вiд найменших згукiв борнi.
— Поспiшай, поки мiсяць сховався, — прошепотiв Кайдан. Здавалося, мотузок падає на той свiт. На мить наплинув страх. Темне небо, прямовисна стiна й чорна прiрва. Неначе в пекло. Лаврiн набрав повнi груди повiтря, зiтхнув. Помацав руками мотузок, звiсив униз ноги, посунувся, боляче тернувшись животом i грудьми об камiнь."Прощавай, Килiяно", — прошепотiв, хоч ця путь мала привести до неї. Через Килiяну й оцей ризик. З неволi його мiг викупити кiш, могли обмiняти на полонених туркiв, мiг виторгувати їх у султана Дорошенко, а з чорного дна Бугу вже не викупить нiхто. В цю мить згадав, що не попрощався з Кайданом: не потис йому руки, не сказав добрих i вдячних слiв, — аж рвонувся, але вже було пiзно. Велика Кайданова голова непорушне чорнiла над виступом, а пiд ногами в Перехреста тихо схлипувала безвiсть. Намагався якомога щiльнiше прикипати до стiни, але вона випорскувала з — пiд колiн, обкручувався й бачив то чорний потрiсканий камiнь, то вогнища на березi Бугу. Бiля них не видно було жодної тiнi, татари спали; здавалося, багаття горять самi."Бачать чи не бачать?" Моторошно почував свою наготу, вiд того здавався ще беззахиснiшим. Мотузок був новий, не обшмульганий,"костриця впивалася в шкiру, потрiскувала на долонях. Пересягнув вузол, ремiннi вiжки зазмiїли в долонях, аж долонi схопилися вогнем, пригальмував лише на другому вузлi. Майнув пояс бiйниць, майнула чорна вирва нижче них, i вiн плюснув у воду. Холодна студiнь обпекла шкiру, тiло струснуло дрожем, мить ще тримався за вiжки, одначе почував — його зносить на береговий камiнь, випустив їх. Одразу помiтив на водi зловiсний вiдблиск, пiрнув, не захопивши повiтря. Стиснуло груди, загудiло у вухах, йому здавалося, що опускається на дно, жах опанував ним, та вiн зусиллям волi вимахнув руками, i його понесло вгору, закрутило, а свiтла не побачив. Вода заламувала ноги кудись униз, вiн плив боком, загрiбаючи од живота, намагався вирватися з виру. Вода ходила по тiлу залiзними потоками струменiв, вони були холоднi, а вся вода тепла, а може, то тiльки так здавалося. Ще раз вимахнув руками, й перед очима блиснув жовтавий вiдсвiт, вiн знову пiрнув, але пiзно, треба було ранiше, — якщо хтось iз дозорцiв дивився на воду, то побачив його неодмiнно. Вiн не стямився, коли його винесло на поверхню, оглянувся й помiтив, що таки пливе пiд лiвим берегом. Гребнув ще кiлька разiв, повернувся грудьми до течiї, вхопився правою рукою за кущ, що нависав над водою, одчахнув гiлку й знову поплив. Лежав на спинi, вiддавшись на волю течiї, гiлку тримав зубами. Замаскуватися так порадив Кайдан. Де вiн, уже у водi чи ще на стiнi? — майнуло в головi, й одразу помiтив, що пливе не попiд кущами, а бiловоддям, i почав гарячкове, але безшумно братися до берега. Не почував утоми, а тiльки ламку важкiсть у руках та ногах, дзвiн у головi. То дзвонила напруга, осторога. А може, просто плюскотiла у вухах вода, спiвала одвiчну пiсню, їй однаково, кому спiвати: веселому козаковi, що купається при мiсяцi, чи втiкачевi, потопельниковi. Почало зводити судомою лiву ногу, вщипнув її кiлька разiв i вiдчув утому. Тiло стало важке, мовби в жили налили свинцю, й сперло вiддих. Обабiч пливли темнi береги, але вiн уже мало що бачив. Страшно було козаковi: вiн вже й не знав, на тому чи на цьому вiн свiтi. Хоч воднораз якимись невiдомими ранiше чуттями все чув i вловлював. Й нараз у вухах знову задзвенiло, але той дзвiн був iнший, глухiший i басовитiший. Здавалося, то дзвонить мiдний казан, в якому закипає вода. Тяжким зусиллям повернувся на бiк, насторожено прислухався. Попереду справдi клекотiло й дзвенiло. Щось стукало в пам'ять, проте вона була, як темна нiч. Втома й напруга вичавили з неї геть усе, тiльки iнодi, мов з глибокої криницi, сколихувалося до нього обличчя Килiяни й пропадало. I враз неначе блискавиця вдарила в мозок. То клекотiло Чортове Горло.
Рвонувся думкою до бога, але не пам'ятав. жодної молитви.
* * *
Марко сидiв пiд дикою грушею, прив'язаний до стовбура волосяним арканом, iз занютованими в колодку ногами. Бiля шиї аркан затягнено мертвим вузлом, його розрубають лише в Стамбулi чи Бахчисараї. Iнших полонених одвели до глибокого байраку за лiсом, а його чомусь тримали тут. Дознали, що запорожець, допитували про Сiч. Багато там вiйська, де зараз Сiрко, чи готуються запорожцi до походу, скiльки мають дубiв та чайок, якi посольства приймали й чи збираються злучатись iз гетьманцями та стрiльцями? А звiдки все те знати Марковi? Дуби та чайки поховано по зарiчках, не кожен курiнний вiдає, скiльки їх. Вiйсько розбрелося по луках та лиманах, а на ради з послами його не запрошували. Звичайно, гомонiли запорожцi всяке… Розказав про отамана, про Саву, про Симеона та московське i гетьманське посольство. Нiбито не лiпляться в один корж кошовий та лiвобережний гетьман. Те краще знати Мурашковi, сам похвалявся, що обiдав за широким гетьманським столом.