Вiдтодi, як полишив Ладижин, минула доба. Доля була милостива до нього. Заткала небо хмарами, не потопила в хвилях, не розбила на каменях Чортового Горла, винесла на бiлу косу. Вода спила силу, розпластаний, вiн лежав на березi, серце гупало в землю, й вiн чув його стукiт. Не почував нi нiг, нi рук, вони мовби подерев'янiли, й гудiло в головi. Здавалося, там усе ще клекоче водоспад.
Земля поволi знову наливала його силою. Вертала те, що забрала. Воно все її було й буде колись. Невдовзi одтерпли руки й ноги, вiн пiдвiвся. Щиро помолився богу й пiшов косарською стежкою берегом. Знав, що вона перетне дорогу до Брусового хутора. Не пiшов, а побiг, щоб нагрiтися, аж поки зiйшло сонце й од води потягнувся теплий туманець. Принаймнi здавалося, що вiн теплий. Незабаром наштовхнувся на пiщанiй косi на труп татарина, певно, його убито пiд Ладижином й вода знесла аж сюди. Лаврiн погидував одежею, взяв тiльки лук i сагайдак. Шаблi при турковi не було. Не пройшов i пiвверсти, як запримiтив у виярку погромлений бiженський обоз — двi перекинутi гарби й воза. Довкола валялися дiжечки, корцi, всiляке начиння, поблискували у травi мальованi ложки, на кущi горiшини висiв батiг. I йому вчувся останнiй поцвьох погонича. Далi знайшов сорочку — довгу, до колiн, мабуть, дiдiвську, зняв з кнутовища батiг i пiдперезався.
Дорога вiд Бугу в'юнила лiсом, пiшов обiч неї. Пильнував, аби не згубити її, не заблудитися. Одного разу ледве не наскочив на татар, що гнали полон. Це сталося в яру: вийшов до дороги, хотiв перетнути її, — ще з горба помiтив, що вона на протилежному схилi забирала праворуч, — i почув тупiт. Ледве устиг скочити за кущ жостеру й присiсти. Лiс тут був рiдкий, лихий для втечi. Розпластався в травi, очима пас дорогу.
Татар було душ десять, їхали один за одним — низькорослi мишастi конi махали головами. Попереду погойдувався в сiдлi ватаг — усi iншi у вивернутих вовною догори кожухах, у повстяних шапках, а вiн у каптанi й легкiй червонiй шапцi з пером, мабуть, поцупив усе те десь у фiльварку. Й полон його був найбiльший. Позаду сидiла дiвчина, коса розсипалася їй по грудях, сорочка була розiрвана, й бiлiло плече, з нею — на iнших конях — довговусий, голий до пояса дядько та хлопець — пiдлiток, жiнка й ще менший хлопець. Усi з пов'язаними назад руками, мабуть, одна родина. Попереду татарський ватаг гнав п'ять пар волiв, три чи чотири корови та гурт овечок. З усiм вправлявся сам, стежив зiрко, батiг у правицi то злiтав угору, то звивався в порохнi, як змiя. Iншi везли по одному, по двоє бранцiв, в останнього з притороченого до сiдла шкiряного мiшка виглядали двi бiлявi голiвки. Старша дiвчинка плакала, друга була зовсiм мала, нiчого не розумiла й тiльки водила великими, довiрливими оченятами.
Хоч повстяна шапка була насунута татариновi майже на очi й на обличчя падала тiнь, Лаврiн помiтив, що той посмiхається.
Перехресту здалося, нiби iз землi, на якiй лежав, виткнувся гострий нiж, пройняв йому груди — й там запекло вогнем, тугий клубок зсотався пiд горлом, аж стало важко дихати. Й пахла, гiрко пахла дрiбнолиста, пожухла на вершечках трава. Вiн рвав її з корiнням, не помiчаючи того. Ледве тямив, що робить. Хруснула в суглобi рука, хруснули пальцi, тятива ляснула й завила, татарин упав коневi на гриву. Лаврiн не бачив, куди влучив, але знав — увiгнав стрiлу по пiр'я. Небагато на Сiчi таких стрiльцiв з лука, як вiн. Мiг одразу натягнути два луки й пустити з них двi стрiли, мiг стрiляти на скаку по летючiй цiлi. Отаман учив його на островi тiєї стрiльби.
Мчав лiсом, мов гнаний вовками олень. Думка теж летiла, як стрiла, вказувала шлях — угору, по крутосхилу — тут важче коням, тут може змилити погоню. Але лiс по схилу був зовсiм рiдкий; дубки та берiзки, а помiж них галявини, просвiтленi сонцем до дна. Коли б татари погналися, вони впiймали б його.
Татари не погналися. Боялися, що розбiжиться полон.
Лаврiн передихнув аж за горбом.
Утома важко налягала на ноги, проте перемiг себе, пiшов далi — гнала вперед тривога. Вiн мовби й не думав про Килiяну. Вона була з ним повсякчас. Лаврiн знав: загине, якщо не побачить її Серце билося тiльки для неї, i якщо не знайде Килiяни — воно зупиниться. Неначе в туманi проступали й зникали обличчя Марка, Мурашка, Кайдана. Потiм, потiм думатиме про них. Все життя думатиме.
Скрадався, неначе звiр, сам ставав звiром.
Проминув мiсце, де треба було брати лiворуч, вернувся — не зпiзнав струмка: наче вiн, наче й не вiн. Потiм, скрадаючись, дiйшов до дороги, побачив знайомий мiсток i впевнено побрiв по струмку вгору. З душi нiби щось спливало, навiть перестали густи ноги, прибуло сили. На мислi стояло — вирвався з пекла: тiльки тепер оглянувся назад, аж не вiрилося, що все те було з ним. Й що оце вiн, живий та здоровий, iде по рiчищi струмка, а над головою тихо — тихо шумить лiс i десь туркоче горлиця. Її туркiт на мить перенiс його в плавнi — саме отак на островах у лiсi туркочуть горлицi в час сiнокосу. Вiн осмiхався, i коли б його отакого зараз хто побачив. мав би за божевiльного.
Струмок спiвав пiд ногами, злизував з них кров, його холоднi доторки були приємнi й трiшки болючi. Лаврiн думав про Килiяну, про те, як ось зараз заявиться на хутiр; усе, що сталося з ним, злущило з душi колишню торопкiсть перед Брусом, вiн почував свою вiдповiдальнiсть i перед ним, i перед його дочкою, але вже iнакше — як муж i оборонець. Вiн поспiшав до них.
Зненацька Лаврiн спiткнувся на корчику, подивився вниз i вiдсахнувся, здавалося, наткнувся на хитро замаскованого капкана. На березi струмка чорнiли вирви од кiнських копит. Не побачив їх ранiше, мабуть, через те, що надто вiддався радостi, а може, вершники спочатку проїхали лiсом, а тодi повернули до струмка. Думки закружляли, як круки над побоїськом: хто проїхав, куди? Чому слiди тiльки в один бiк?
Вiн пригнувся, розгортав траву, придивлявся пильно, як того навчали козаки на залогах. Свiжi! В деякi ще не натекла вода. Й глевтяки багна на травi. Це пройшли не козачi конi: козаки своїх коней кують бодай на переднi ноги. Коли кiнь розкується весною, то й лiто бiгає не кований, але ж тут аж шiсть слiдiв. У селянських — копита великi, розвитi… Та й чого їхати сюди селянам? Брус їздить возом тим краєм, через гору, по твердоземлi.
Що бiльше Лаврiн роззирався, то все дужче обiймала його тривога. Вироювалася страшна думка. Вона зблискувала, як гостре лезо. Навiть околишнi селяни не знають, де живе Брус Дорош, звiдки про те довiдалися турки або татари?
Вiдчуття близької небезпеки студенило серце. Йшов сторожко, готовий зустрiти чужинцiв. Ось верба з п'ятьма зведеними вгору, немов у судомi, гiлками — конарами, звiдси до монастирища пролягає довга вузька галявина. Колись тут була дорога. Слiди повертали в той бiк, губилися в травi. Лаврiн зупинився. Ще жеврiла надiя, що хтось поїхав до монастирища. Тiльки що йому треба бiля порослих бур'яном каменiв?
У цю мить почув трiск. Майже несамохiть ступив за вербу, за той її край, де од землi гнало пагiння. Серце стукало гулко, одлетiли геть всi думки, лишилась одна, котрою намагався розiрвати чорну запону невiдомостi. Цiнькала вгорi синиця — десь тут було її гнiздо, й те цiнькання билося об важку Лаврiнову напругу, дзвенiло на нiй, як далекий поклик на оголенiй шаблi.
Спершу побачив тiльки тiнi. Принаймнi так видалося. Згори падало призахiдне промiння, переломлювалося в листi, змiнювало обриси всiх предметiв. А далi тiнi немовби полетiли кудись убiк, в листянiй сутiнi загострилися, вигранилися постатi коней i людей. Одна, друга, третя. Перша — якась незграбна. Щось обвисало з сiдла в обидва боки.
I враз… Свiт помертвiв Лаврiновi в очах. Ще не вхопив усе до кiнця зором — бачив тiльки чорнобородого турка на конi й перекинутий через коня сувiй, а думкою, тривогами, серцем вiдгадав усе. Килiяна! Турки везуть Килiяну.
На мить думка розтеклася, а далi мислив гаряче, але розважливо."Рятувати. Стрiлити турка. Й другого… Їх троє… Троє… Слiдiв — шiсть?"
Пильнуючи, аби не зачепити яку галузку, дозирався вперед. Перший i третiй — турки. Третiй щось тримав перед грудьми. Неначе дитину. Вiн гойдав закутану в бiлий шмат руку, заколисував бiль. Притримував її другою рукою. Очевидно, був поранений. Третiй — не страшний. А другий…