Лаврiновi обпекло груди. В очi бурхнула червона хвиля, вiн ледве йняв собi вiри — другий був Марко. Його товариш. Чий хрестик носить на шиї. Вiддихнув важко, в серцi закипiв гнiв, але не було коли розбиратися зi своїми думками та почуттями. Лаврiн видобув iз сагайдака стрiлу. Ще встиг помiтити — стрiла важка, з широкими площиками. Точнiший буде полiт. Бiле, як снiг, мабуть лебедине, пiр'я на стрiлi з одного боку забарвлене в червоне. Та стрiла вже побувала в чиїхось грудях. Майнула думка — не влучити б у Килiяну."Не влучу", — вже крайком мислi. Перехрест пiдпустив туркiв сажнiв на десять. Уже бачив обличчя першого турка, нiби сплеснуте згори й знизу, чорне, в глибоких зморшках. Турок щось жував. Задирав угору голову, сипав потраву в рот. Мак чи просо.
Цiлився в бороду турковi, трохи нижче, трохи лiвiше, вiдтягував тятиву, пальцями почував її силу. Лет стрiли був короткий, вiн навiть почув удар. Турок здивовано вирячив очi, вхопився руками за груди, хотiв закричати, але в ротi йому тiльки зашипiло, по бородi потiк з пiною червоний мак, вершник гойднувся вперед, потiм — назад, знову вперед i посунувся з коня. Глухо гупнуло тiло, кiнь сахнувся, задом, крижами налазив на кущ, метнувся у другий бiк, i Килiяна теж сповзла з сiдла. Лежала на травi, розкинувши руки, й Лаврiновi страх брийонув по серцю — нежива. Його думка мовби розщепилася на двi: одна летiла до Килiяни, друга штовхала ще по одну стрiлу. З того й забарився. Турок з пораненою рукою утiкав. Гнав коня через кущi, бiла шматина метлялася, як птиця. Лаврiн натягнув тятиву, хапав оком цiль i не мiг ухопити. Врештi впiймав i в ту мить, коли опускав тятиву, послизнувся на мокрiй приболотнiй травi. Мабуть, через те не влучив, а може, стрiла по дорозi влучила в гiлку й змiнила напрям польоту. Сiра постать ще раз майнула мiж кущiв, Лаврiн пробiг кiлька крокiв i зупинився. Турок щез. Гойдалося вiття, трiщало галуззя, панiчно кричали над головою сороки. Кинувся до Килiяни, пiдвiв голову, вона гойднулася, як нежива. Проте вуста горiли, вони були болiсно розтуленi, на них закарбувався жах.
Лаврiн в непам'ятi зчепив руки, пiдвiв угору очi, шукаючи рятунку, й неначе крiзь туман побачив Марка. Той сидiв у сiдлi, ноги його були зв'язанi пiд животом коня сирицею.
Нараз почув такий знайомий, котрий видався незнайомим, голос:
— Вона жива. Турки влили їй щось у рота, щоб не кричала.
Туман сплив з — перед Лаврiнових очей, тепер Марка бачив добре. На неголенiм, майже квадратнiм обличчi Ногайця проступали вилицi, губи пойнялися синявою, в очах стояли сiрi риски. Двi сiрi риски — двi зради. Обоє розумiли це. Двi зради. Надто страшна друга. Чим би не була спонукана. Тяжким катуванням, неминучою смертю. Лаврiн подумав, що через нього ледве не втратив навiки Килiяну. З нею втрачав свiт.
Зараз вiн був суддею Марковi. Марковi, з яким разом ганялися за сiчовим псом Шайтаном. Спали в одному куренi. Стояли на стiнах Ладижина… Вiн не мiг оддiлити того Марка вiд цього. Душа квилила з болю. Й шматував її страх за Килiяну. Але той страх поволi вiдступав. Килiяна жива. Вона житиме! Вiн знайшов її!
I враз Лаврiна опанувала радiсть, аж забув про все, що думав допiру. Килiяна жива! Вона скоро прокинеться. Вiн врятувався сам i врятував її. Та що там все на свiтi! Все склалося щасливо. Боже, гарно як… Марко… Дурний боягуз Марко! А може, вiн зовсiм не винуватий? Може, його схопили на хуторi, куди вiн утiк з Ладижина?..
Ослiплений радiстю, в ту мить прощав те, чого, либонь, не прощало й залiзо. Вихопив з пiхов мертвого турка шаблю, перерiзав сирицю, котрою були спутанi Марковi ноги.
— Злазь, Марку.
Холодний скрип шаблi по сирицi прокраяв у свiдомостi хiдник для давнiшої думки."Туркiв було п'ятеро".
— Мурашкiвцi мене повели силою, — похлинаючись гарячою слиною, забелькотiв Марко. — Заткнули рота… Лаврiн перепинив його.
— Де решта? — показав на вбитого, що лежав у травi. Марко злiз з коня, понуро дивився пiд ноги.
— Двох Дорош… Сохiрем, третього окропом… дiд — челядник.
— Як окропом? — запитав Лаврiн, не випускаючи зi своєї руки Килiянинi пальцi. Вони були холоднi, безживнi.
— Нiс бабi на золиво… Витяг з печi, ступив до дверей, а той саме на порiг.
— А Дорош, дiд i баба? — запитав, хоч уже здогадався й так.
— Порубали, — ледве шелеснув губами. Тi смертi теж лежали на його душi. Вiн пригадав усе й мимоволi зажмурився. Почував себе страждальцем, мучеником на цiй землi. За вiщо йому таке? Доля гралася ним, як кiт мишею. Одпускала, а тодi знову накривала кiгтистою лапою. Пригадав, як порятувався вiд катiвського меча, як повiв на Брусiв хутiр зграю. Страх i далi не випускав з кiгтiв його душу. Вiн здогадувався, що, навiть передавши Килiяну в руки туркам, ледве чи порятується. Сподiвався, що Брус зачує наїзд i зустрiне їх кулями. Зброї в нього повна комора, вiн може вистинати iз засiдки всiх. Але ж Брус може стрiлити i його? Не помилує вiн Марка й тодi, коли понищить туркiв. А не станеться так: Брус i Килiяна з челядниками сховаються в лiсi? Тодi його звинуватять в облудi й вiддадуть у руки катовi. Краще вже, коли застануть всiх на хуторi.
Вони застали їх удома, й то зненацька. Навiть курти не зустрiли їх гавкотом. Десь бiгали в лiсi, не почули кiнського тупоту. Турки кинулися в двiр, стрибали з коней через вiр'є, четверо налетiли на Бруса, що саме виносив iз хлiва гнiй, двоє кинулись у хату. Одного Дорош Брус деменув важким дерев'яним сохiрем у груди, вибив душу, другого з розмаху вдарив по головi, й сохiр розлетiвся на цурпалля. У запалi схопився рукою за голу шаблю, й пальцi розсипались по травi. Турки одрубали йому голову, а тодi довго кромсали шаблями тiло, вимiщаючи гнiв i страх.
Килiяну схопили в свiтлицi. Всю худобу й свої конi зачинили в хлiвi, щоб забрати потiм, — туркiв лишилося двоє, та й один з них поранений, боялися, що не справляться, посiдали на Брусових коней i поїхали. Один он лежить пiд кущем з Лаврiновою стрiлою в грудях, а другий утiк. Вiн швидко повернеться з пiдмогою. Треба втiкати звiдси.
Зненацька iнша думка шпигає Марковi мозок. Втiкати з Лаврiном i стати перед сiчовими суддями? Чи тiльки перед Перехрестом? Впасти на колiна й молити, щоб не вiддав його на пагубу, не розказував нiкому нiчого. Лаврiн може й простити його. Адже — звитяжець! Одружиться на Килiянi!.. Спливе хмара, вернуться на хутiр.
Вiн подивився на Лаврiна iз ненавистю, сiрi вогники в його очах розжеврiлися до червоного. Лаврiн, помiтивши тi вогники, сприйняв їх по — iншому. Бо й сам думав про небезпеку.
— Треба поспiшати. Турок може вискочити на дорогу й надибати своїх.
Вiн оглянувся, шукаючи коня. Сiрий, в яблуках жеребець — Дорошiв — попаски йшов до хутора. Лаврiн ступив, щоб пiдняти повiд, жеребець форкнув i побiг, але далi нагнувся до пашi. Лаврiн погнався за ним, жеребець знову труснув головою й одбiг сажнiв на двадцять.
— Косю — косю — косю, — сердився й намагався улестити сiрого Лаврiн, — на ось, — удав, нiби несе щось у жменi. Жеребець скосив лазурове око й бокаса пiшов попiд лiском. Ремiнний повiд змiїв у травi. Лаврiн рвав траву, листя з дерев — жеребець не давався. Видно, мав норов, а може, його схарапудили чужинцi. Врештi вже аж за монастирищем, майже бiля хутора, Лаврiновi вдалося перейняти його. Спересердя рвонув вудила, скочив у сiдло й, низько пригнувшись, помчав до струмка. З розбiгу кiнь трохи не наскочив на мертвого турка, захропiв, схарапудився, й Лаврiн ледве вгамував його. В ту мить очi вхопили якусь порожнечу, мозок ще не осягнув її, але душу обвiяв страх. Перехрест оглянувся й з жахом побачив, що бiля верби немає нiкого. Нi Килiяни, нi Марка, нi коня. Червонi й чорнi iскри замерехтiли перед очима, груди щось стисло, аж похилився з сiдла. Ще раз обвiв очима галявину: пiд кущем бересклету кособочився мертвий турок, за кiлька крокiв вiд нього в травi лежала шабля. Крiзь листяний намет пробився червоний промiнь, заграв кривавими одсвiтами на блискучiй крицi клинка.
* * *
Султан сидiв на конi, дивився, як його вої грабують мiсто. Снiжно — бiлий тюрбан одсвiчував проти сонця самоцвiтами. Хоч ладижинцi винесли на шовковiй подушцi ключi й одчинили обидвi брами, наказав брати мiсто шаблею. Турки й татари ввiрвалися у беззбройне мiсто, розсипалися по вулицях. Обуренi такою злою пiдступнiстю, деякi мiщани й козаки боронилися. Турки рубали збройних i беззбройних, шаблями робили мiтки — значки на спинах (кожен свою), мчали далi. Декотрi козаки стрибали в Буг, але з протилежного берега кидалися кiньми в воду татари, хапали їх за чуби, тягли на пiсок. У льохи, в яких ховалися жiнки та дiти, кидали солому, пiдпалювали; тих, хто рятувався втечею, пiдтинали стрiлами.