Султан на поруйнування мiста дав пiвдня. Завтра ранком воїни Магомета вирушать далi. Й уже потяглися чорнi ключi туркiв з людськими головами в мiшках, кидали голови на купу; паша, що сидiв на барвистому килимку, платив по п'ять злотих за кожну. Полоном брали тiльки молодих дiвчат, їх, пов'язаних вервечками до палиць, гнали на гору, i тут, у прохолоднiй тiнi берiз, султанський євнух зривав одежу, обмацував холодно й дiловито, водив руками по стегнах, по грудях, смикав за коси — одбирав: кращих — в Адрiанополь, гiрших — в улуси. Крики та зойки розбивалися об його серце, як морська пiна о камiнь.
Великий розшук учинили турки в мiстi по Анастасу Дмитрiєву, але вiдшукати його не змогли. Двоє мiщан, що бачили ротмiстра останнi, сказали на допитi, що Анастас перевдягнувся в. селянське вбрання i видовбав собi схрон у валу. Поїхали туди, куди вказували мiщани, справдi, знайшли вимощену соломою нору, але Дмитрiєва в нiй не було. Вiзир лютував, наказав насипати в капшук та почепити перед шатром п'ятсот червонних, щоб вiддати тому, хто принесе голову Анастаса. Вишитий бiлим квiтом капшук гойдався на палицi до вечора, його зняли, аби нiхто не вкрав уночi.
Од мiста прискакав хан, пiд'їхав до вiзиря. Зiйшли з коней, заплакали за звичаєм, поцiлувалися. Вiзир пов'язав голову хана коштовним шахським тюрбаном, але хан не прояснiв од тої милостi, був похмурий, злий. Його гнiвило, що султан наказав рубати бранцiв, у Бахчисараї давно не мали нових рабiв, а хто не знає, що новi раби — найкращi, ще не зiпсованi, не хитрi, сильнi. Задля цього й пiшов у похiд, а не заради честолюбних султанових замiрiв.
— Яничарськi шаблi вже обпилися кровi, — показав вiн рукою на гору закривавлених голiв. — Воїни степу просять султана впустити їх у мiсто.
Мустафа зiтхнув, розвiв руками: падишах твердий у своїх повелiннях, до того ж вiн зараз гнiвний. Хан дивився на вiзиря невiдпорним поглядом, в його змружсних очах свiтилися хижi вогники. Вiзир вагався, кований i гнутий за довгi роки розум йому пiдказував: хановим проханням, легковажити не можна. Й не лише через те, що найкращих бранцiв всi вельможi в Едiрне i особисто вiн, вiзир, заьжди мають з Бахчисарая. Хан може затамувати злобу й iншого разу не пiдняти орди в похiд, вiдiпреться мором, голодом, падежем коней — знайде якусь одмову. Орда — це вiтер, а вiтру в покорi не втримаєш. Вiн воює в цих степах не перший рiк, й здебiльшого татарськими шаблями. А не пiдуть вони з ним, султан знову ж таки звинуватить його, Мустафу, то мусив iти до падишаха.
Падишах сидiв на бiлому конi й мов заворожений дивився на трикляте мiсто, що палало з усiх чотирьох кiнцiв. Навiть звiдси, з горба, було чути, як трiщить черепиця й жахає вогонь, султан бачив розтрiпаних червоних птиць, що злiтали вгору — в мiстi було немало будiвель пiд солом'яними покрiвлями, вогнянi вихори несли кулi — дим i чорний попiл слалися уподовж долини. Хижа посмiшка ощирила султановi зуби, вiзир ледве одважчвся потурбувати'його.
— О великий падишах, — схилився темним лицем в низькому покiонi, — дозволь прилинути своїм лицем до стремен твоїх.
Магомет невдоволено вигнув брови, ворухнув рукою, що лежала на золотiй луцi сiдла.
Проте вiзир не встиг нiчого сказати. В цю мить пролунав наглий тупiт, вершник мчав з гори прямiсiнько до султана, летiв так швидко, що, здавалося, ось — ось покотиться шкереберть по схилу разом iз конем. Той тупiт прокотився по перших вiзирових словах, сполохав їх. Так може дозволити собi мчати до султана гонець iз найважливiшою звiсткою. Навiть Магомет повернув голову. Гонець пiдлетiв, як птиця, скочив з коня, на крутих боках якого, надто попiд попругами, повиступало мило, впав на колiна, хотiв говорити й не мiг. Нахапався вiтру чи перехопив йому подих страх. В куточках його рога запеклася червона слина. Тремтячою рукою дiстав з пазухи згорнутий у трубку папiр, подав вiзировi.
— Що таке? — запитав султан, i по його бiлому, що лущилося од вiтрiв i спеки, обличчю майнула тiнь.
Вiзир зламав печатку, розгорнув сувiй. Пробiг першi рядки й поблiд, папiр застрибав у його руках.
— Аллах… Аллах… — прошепотiв. — Шайтан Сiрко розгромив нашу ескадру. Потопив усi кораблi. Вiн уже на Бузi, палить переправи.
Гонець лежав, чекаючи смертi. Її вже не вiдвернути нiякими силами свiту. Знав про це, коли їхав сюди: виконував гiрку волю аллаха i вже передав йому свою душу. Вона з його живого тiла уже летiла в райськi сади. На його витягнутiй шиї конвульсивно пульсувала темна жилка. Тiнь — тiнь — тiнь.
Але цього разу сталося несподiване. Султан не лютував, не наказав убити чорного вiсника, а сидiв на коневi, як потороча, дивився на темну цятку в небi. То був ворон, що непорушне завис над полем. По тому султан зiйшов з коня й, обвiвши мертвим поглядом палаюче мiсто, зсутулився, мовчки пiшов у намет. Волiк ноги, наче столiтнiй дiд.
Пiдмога, що на неї сподiвався Магомет, не прийшла. Порубаних i пострiляних туркiв зносило в Чорне море. В те саме море, на яке — так запевняли султана кизакерменськi аги — й птах чужий не сяде, а не те що по ньому пропливуть козацькi човни. З усiєї ескадри вцiлiв i втiк у море лише один турецький вiтрильник. Один!
З тим вiйськом, яке лишилося, маючи на п'ятах запорозькi куренi, що били, гамселили, клювали в потилицю, то наскакуючи, то викочуючись у степи, султан не одважився йти на Київ. Опрiч усього, почали бунтувати яничари. Вони погрожували мстою за смерть аги Гаси й вимагали вiдшкодування великою платою. Магомет Четвертий полишив вiйсько й вiд'їхав у Фракiю. Сердаром над вiйськом залишався й далi вiзир Мустафа — паша, султан сподiвався скласти на нього в Едiрне всю провину за невдалий похiд. Шовковий зашморг уже чекає на невдаху — сердара.
Султанове вiйсько повернуло на захiд i, вибравши ясир в Уманському та Ладижинському повiтах хлопцями й дiвчатами i тим задовольнивши свiй афект, повертало вiд Уманi через волоську землю до Дунаю i далi потягло до своїх змiїних язвин на зимiвлю. Так оповiв про це лiтописець. I скiнчив свою оповiдь гiркими словами:
"По такiй плачевнiй i невiджалованiй українськiй руїнi i запустiннi, вiдходячи од Уманi додому, турчин повидирав i розорив мiста тамтешнi Тростянець, Бершадь, Манькiвку, Тульчин, Попонне Мале i iнших сiм, яких не згадалося, а решта народу в мiстах i повiтах тамтешнiх, не зачеплених турчином, оглядаючись на свою недолю i нi вiд кого згоди, жодної милостi i оборони собi не сподiваючись, а перестерiгаючись щорiчного ясиру людьми i дiтьми, подiбно до того, що сталося того лiта, великими гуртами i таборами зо всiх повiтiв збирались i болiсними серцями i слiзоточними очима зi своїми чудовими тамтешнiми селами i угiддями навiчно попрощалися, якнайшвидше на сю сторону Днiпра перебиралися".
Виплеканий у безсоннi ночi султаном, великий похiд скiнчився безславно. Турецьке вiйсько вiдступало у Фракiю, орди кинулися грабувати Подiлля, Брацлавщину, Волинь.
Для днiпрового правого берега наставав тяжкий час Великої Руїни.
* * *
"Вельможний мосцiпане гетьмане тогобiчний український малоросiйський, Iване Самойловичу.
По кончинi славнопам'ятного Богдана Хмельницького, доброго гетьмана нашого i ласкаво зичливого отчизнi своїй малоросiйськiй сина, коли почали наставати частi i непостiйнi гетьмани, та розкроєння (що ясно показується з договорiв Андрусiвських, року 1667 постановлених) через незичливiї сусiднiх монархiв факцiї на двоє єдиної Малої Росiї, отчизни нашої бiдної, спершу на два гетьманства, почавши вiд Пушкаря Полтавського i вiд Сомка Переяславського, потiм i на третє, через Ханенка Уманського гетьманство роздiлилися, i через мiжусобицi постiйнi, за приводом їх, бранi кровiю братiв наших достатньо очервонилися; тодi ми. Вiйсько Низове Запорозьке, зараз перспективою розуму нашого здалеку побачили i пiзнали, що наступає для отчизни нашої малоросiйської занепад i всеконечне запустiння; що сталося з ласки вашої гетьманської i попередникiв ваших гетьманiв тогобiчних.