Не потягнуться. Не допустить!
У серцi набрякала похмура злоба, гетьман вiдчув те, притлумив думку, перехрестився. Боявся, що розвiється благодать, котра зiйшла на душу в соборнiй церквi у Чернiговi. Хотiв довезти її до Батурина. Самойлович любив урочистi церковнi вiдправи, запах ладану, високу соборну тишу. Вони вертали його до дитинства, в край радостi та солодких мрiй. Вiн рiс щирою та побожною дитиною, йому й зараз у пам'ятi вечори перед сповiддю, коли ставало страшно до запаморочення, коли холод обвiвав голову й ворушився чуб. Щоразу йшов на сповiдь, немов на голгофу. Виходив звiдти оновлений, сльози обливали душу, хотiлося зробити щось хороше, принести комусь радiсть. Благодать, яка зiйшла на душу нинi, була iнша. Тiєї, колишньої, досягти не вдавалося. Ранiше, кiлька рокiв тому, вiн мiг замружитись i прикликати її. Тiльки треба було пригадати щось певне, якусь рисочку, якийсь момент — хто стояв позаду, коли виходив iз церкви, коли подавав старцям, де зустрiв сусiдську дiвчину Василину i що вона сказала. Тодi вiдчував не тiльки ту, колишню, благодать, а й мовби виривав щось звiдти, з тих днiв, i клав у душу. З роками все те притерлося. Може, що часто користав з того? А може, надто багато розмiрковував, дивився на себе колишнього й теперiшнього збоку. Вiн не величався собою нинiшнiм. Не раз помiчав власну буркiтливiсть — на радах, за столом, навiть у церквi на сповiдi, обiцяв собi бути стриманiшим, як те й годиться гетьману, а минав час, забувався знову. Помiчав i дрiб'язкову суєтнiсiь, намагання повчати всiх довкола себе. В молодостi тiло живе мовби само по собi, власними втiхами, во; ю прагне руху, боротьби, на старiсть нiчого того не лишається. На старiсть нагору вилазить пихате й бундючне" я":"я сказав","я вирiшив","я знаю". Тi слова як осiннє листя — без вiри, без певностi. Це було як наслання. Вiн гнуздав те" я"щосили. Не мiг не поцiнувати й власної обережностi, умiння обрати певнiшу стежку. Змалечку замiрився на високе. I от — досяг. Тепер перед ним хиляться полки. Над ним нема нiкого в усьому краї. Й хто справдi може дорiвнятися до нього розумом, умiнням виважити подiї, вичекати? Завжди i всюди треба приходити вчасно. В тому сенс життя. Вчасно. Вiн це осягнув давно. I прийшов."Я бачу їх усiх наскрiзь. Я тримаю їх у кулацi. Бо я мудрiший".
Гетьман усмiхнувся. Пробiг пальцями по невеликих, густих вусах, струсив з них жовте, блискуче насiння. Вiн всмiхався власним споминам, думкам. Але вузьке, нiби стесане назад чоло, од якого швидко, по — осiнньому одступало волосся, лишалося набриженим, i очi iивилися не на осяяну сонцем дорогу, не на розлогий кущ калини, а кудись назад, углиб, i маленькi, вiдстовбурченi вуха теж, здавалося, дослухались до чогось позаду. Челядник принiс маленьке дубове фарбоване барильце, одiткнув чопочок. Мускусним, пахучим милом гетьман вимив руки, плеснув водою в обличчя, вiдчув себе бадьорiше. Одначе похмурого настрою змити до кiнця не змiг. Запорозькi гаки таки ввiйшли пiд ребра.
* * *
Вони сидiли на березi Сейму, на перевернутому догори дном новенькому човнi, проконопаченому, але ще не просмоленому. Пiд ногами валялися стружки, зелений щирець був витоптаний, далi, аж до води, бiлiв пiсок; у цьому мiсцi Сейм розливався на два потоки, посерединi вже намив острiвець, торував собi шлях по той бiк острiвця, а по цей бiк течiя лiниво горнулася до берега, незабаром вона упокориться зовсiм, тут буде стариця."Так завжди, — думав Митрофан Гук, — щось занепадає, а щось народжується, однi струменi гаснуть, iншi набирають сили, i дуже важливо наперед угадати тоту суть. Бо' можна помчати далi, а можна й залишитися на старицi".
Пiдписар сiчовий Митрофан Гук приїхав з малим посольством у гетьманську столицю й оце зустрiвся зi своїм молодшим братом Жданом. їхнi життєвi дороги розбiглися давно, ще вiдтодi, як чума забрала батька, а мати померла з горя й вони залишилися сиротами та пiшли в свiт, доля була до них ласкава, не згладила зi свiту, не позакочувала їх, як горошини, в темнi щiлини життя, обоє виходили в люди, старший, Митрофан, уже був сiчовим пiдписарем, ходив пiд рукою самого Яковлева, Ждан свiтив i гасив свiчки в гетьманських покоях та тримав гетьманську свiчку в церквi i теж потроху вчився писарської грамоти. Брати були не схожi мiж собою: Митрофан — бiлолиций, чорновусий, ставний, дженджуристий, можна сказати, сiчовий ферт, просто‑таки красень (тiльки зеленi очi — одне темнiше, друге свiтлiше — трохи псували ту красу, а може, робили її загадковiшою, таємничiшою, дiвчата пiд тим поглядом нiяковiли i розгублювалися); Ждан — високий, як жердина, довгошиїй, прищуватий, маслакуватий, ще й вирлоокий, негарний на взiр, зате чуприна буйна, ще й кучерями. Вiн i головою крутив, як гусак, тодi на довгiй шиї випиналися вузлуватi жили. Приглянувшись пильно, можна було вловити в братах глибоко приховану схожiсть: однаковий розлiт брiв, однаковий прищур очей, ще й по малесенькiй родимiй цяточцi при лiвому вусi. Брати не вiдчували один до одного сердечної приязнi — просто були байдужi, бо й не знали один одного, донедавна не родичалися, оце чи не вперше Митрофан прихилив до свого плеча Ждана, пообiдали в корчмi й пiшли понад берегом.
Митрофан раз по раз непомiтно зиркав на брата, мовби вивiряв його, мовби виважував щось у мислi. А Ждан хоч i не дивився на Митрофана, але теж думав про нього, його очi дивно мiнилися, здавалося, в глибинi їхнiй вихрила метелиця чи й завiя. То була завiя заздростi до брата — запорожця, маленькi гордощi, тоненький, нiжний пагiнець любовi почав проростати в ньому. Такий у ньою гарний, такий вчений, такий удатний брат! Двоє їх на всьому широкому свiтi, двi рiднi душi, як же не радiти цiй стрiчi! I Ждан не стримався, переборюючи нiяковiсть, сказав:
— Я про тебе дуже багато думав, намалював тебе, як картину. Навiть… двi картини.
— Ну i як же ти намалював? — усмiхнувся Митрофан. — В якому офарбленнi?
— Веселому. I сам ти веселий i на коневi. I летиш, наче вiтер. А турки розлiтаються од тебе, як горобцi. Митрофан усмiхнувся.
— Може б, хоч як шпаки. А друга картина?