— Друга — ти з пером у руцi. Про вашi послання до гетьмана багато говорять. I менi дещо влiтає у вуха. Я мовчу, а сам радiю: це Митрофан писав.
— Ну… Є там i мої придумки, — мовив трохи погордливо, а сам примружив очi й пильнiше глянув на Ждана.
Далi погомонiли про те, хто як живе. Митрофан про себе розповiдав мало, розпитував Ждана, й свердлився кудись думкою, добувався до чогось i не мiг добутися. Постукав по днищу човна, й воно задзвенiло, неначе залiзне.
— Добрий човен, — сказав.
— Для гетьмана, на гуляння, — пояснив Ждан. — Гетьман не любить води, але iнодi плаває з гостями. — Помовчав i для чогось додав: — Вiн боїться води.
— Так добре знаєш гетьманову вдачу? — прискалив лiве око Мнтрофан.
Ждан мовчки стенув плечима.
— Сподiваюся, свої розслiди не виповiдаєш iншим? Ждан знову знизав плечима. У Митрофана ворухнулася брова, пiдвелася вгору, але по хвилi опустилася.
— Шануйся, Ждане, удостоєний ти високої честi…
— Наймита, — пхикнув Ждан i повiв довгою шиєю.
— Наймит у палатах. Це багато. Тобi довiряють… Треба тiльки вмiти… I сам доскочиш честi… Свiтиш свiчки самому гетьмановi. При тому свiтлi чимало видно. Свiтиш i слухаєш.
— Менi хочеться гасити свiчки, а не свiтити.
— Чому це? — невдоволено буркнув Митрофан i погойдав носком чобота iз срiбним подзвоном.
— Я наслухався i набачився в покоях стiльки…
— Розумнi люди завжди вмiють все повернути собi на користь. А ти ось навiть менi не розповiв. Брати ж все‑таки… Бiля влади ти, а влада — це сила…
— Чорна сила…
— Вона, дурню, од бога… Свої велiння вiн має передавати чиїмись устами.
— Вустами нашого гетьмана?
— А чом би й нi?
Ждан пiдвiв голову й подивився Митрофановi в очi. Чимось йому не подобалася їхня розмова. Не такою бачив у вимрiях оцю стрiчу. Щоправда, мрiї теж були неяснi — звiдки взятися ясностi, коли за все життя нiхто жодного разу не прихилив його до серця, йому тiльки бачтеся: поведе брата до знайомих, сядуть вони поруч на лавi, i всi зачудуються Митрофаном, а той розпочне мудру, статечну розмову, й усi слухатимуть його, як слухають у церквi попа. Митрофан же чомусь до Жданових приятелiв йти не захотiв, а повiв його сюди, на пустельний о цiй порi берег рiчки.
— Йому брешуть усi, — сказав. — Кажуть, який вiн мудрий, який смiливий. А я не чув жодної мудростi.
— А дурiсть?
Ждан здивувався, а тодi задумався.
— I дуростi не чув. Потайний вiн i пiдозрiливий дуже.
— Отож. Такi вони — сильнi свiту. Мудрагель ламає дров не менше, нiж дурень. А коли помаленьку та потихеньку…
— Так вiн уже вiрить, що мудрий!
Митрофан посмiхнувся.
— Ну, це ще нiчого. А щодо гетьмана… Вiн був мудрiший. Ну, не вельми. Але мудрiший за iнших. I був смiливий.
— Чому ж став такий боягузливий? Чому обставився вартою? Митрофан зiтхнув.
— Такий закон.
— Чого?
— Життя. А ти не вельми суши собi тим голову. Мовчи та мак товчи.
— А коли… кипить менi. Коли гидке менi все?
— Зцiп зуби i… посмiхайся.
— Увесь вiк посмiхатися?
Митрофана дратували не тiльки Ждановi слова, а й оцей його упертий локив головою, довгою шиєю. Дивився на брата як на якусь тупицю. Як у таку молоду голову, пiд такi кучерi натовклося стiльки непевних думок? Де набрався свавiльства? Либонь, рiс у злиднях i покорi, доскочив добра. А з вигляду сумирний. Ще й червонiє, як дiвчина. I що ж тодi дiється у свiтi, коли при самому гетьманському дворi в молодих довбешках народжуються такi мислi? А вiн думав… Ге, не тiльки думав. Тут править страх. Недарма всi славлять чимось схожого на жабу, брезклого гетьмана. Бо ворухне пальцем — i погасла твоя свiчка. Скiльки свавiльцiв, занютованих у залiзо, навiки щезло в темних ямах — кам'яницях. Старшини бiля нього безсловеснi й тiльки такають на його мову. А скiльки серед них звитяжцiв, котрi побували в сотнях битв i мають на раменах по кiлька шрамiв! Не боялися нi турка, нi чорта… Якимось чином гетьман перевiдьмував їх з барсiв на баранiв. Тепер тiльки помiж собою стукаються рогами. Любить гетьман зводити за столом у лютому словесному герцi своїх пiдпомiчникiв, i тi часом втрачають глузд i ширмують словами наослiп, а гетьман усе те мотає на вус. Любить гетьман дивитися, як б'ються у дворi навкулачки пахолки. Чужi синцi грiють йому душу, чужi болячки веселять зiр. Але в кожного з отих убiєнних, занютованих у залiзо є побратим, брат, батько. Те — гетьману в страх. У чужi мiзки не залiзеш, хто зна, — що там роїться — теж страх чи й мста? Всi голови з плечей не зiтнеш, усiх у Сибiр не поженеш. I ходить гетьман остережливо по алеях власного парку, i повзають йому колючi мурахи поза шкiрою… Легко жити тому, хто не заподiяв жодної кривди. Гетьман теж спочатку не збирався жити кривдою. Але така природа влади. Ти — або тебе. Всiм сущим на землi кермує страх. Лев теж когось боїться. Найперше — iншого лева. Й зовсiм вiн не безстрашний…
А з iншого боку — гетьман i справдi до ката розумний особливим розумом. Тихо та непомiтно досягнув найвищого уряду й урядує помiрно та розважливо. Гетьман в усьому має мiру, вона — його найбiльша мудрiсть.
Але те, що говорив Ждан, плутало Митрофановi думки, й через те вiн починав ярiти злiстю.
— Усмiхайся i кажи, — вже майже без надiї повчав молодшого брата, — що гетьман розумний. Скрiзь i всiм. Тiльки тодi доскочиш чогось.
— Чого?
— Статку. Влади.
— I яка то влада весь вiк почувати на шиї мотуз?
— Зате i в твоїх руках теж аркан на чиїйсь шиї.
— Добра менi насолода. I так завжди жити?
— Скiльки й вiку.
— Тодi для чого живемо?
— Щоб хлiб жувати.
— А якби розкрити очi людям?
— Вони й так усе знають. Знайшовся розумник. Таких було вже немало. I їм голови рубали.
— Краще жити iз заплющеними очима?
— Нащо ж… Живи, як усi. Треба бути, як усi. Тих, що мислять, не люблять. I правильно роблять. Тi, що мислять, до чогось домислюються.
Ждан витягнув довгу шию та так i закляк.
— А як те, що в бiблiї? У святому письмi? Цi слова спантеличили Митрофана. Вiн довго мовчав, а тодi мовив тихо:
— I того, хто святе письмо сотворив, спочатку проганяли. Навiть Iсуса розiп'яли.
— Але ж його правда свята.
Митрофан ударив кулаком по днищу, аж воно загуло.
— Його — свята. А твоя — богохульна. Бог сам любить лад i владу.
— Того в писаннi немає.
— Чого ж, є: хай упокориться менший бiльшому, молодший — старшому.
Ждан похнюпив голову.
— А я думав… хоч на Сiчi… — нараз мовив вiн.
— Що думав? Там воля без штанiв бiгає?.. Скуштував би киюганiв…
— А ти куштував? — непримирливо подивився братовi в очi Ждан.
— Я — нi. Проте хочу сказати, що й сiчовий хлiб… вiн теж з остюком. Й невiчний вiн.
— На Сiчi отаман славетний. Кобзарi про нього пiснi складають. I для всiх нас вiн… ну, яко стяг побiдний.
Митрофан мовчав.
Ждан пiдвiв голову i твердим, вiдкритим поглядом подивився просто в очi Митрофановi.
— Тодi скажи, куди твоя дорога? — запитав гаряче.
— Не розумiю, — знизав плечима Митрофан, хоч зрозумiв усе, й здивувався, i трохи образився.
— Ну, чого ти хочеш? Уряду власного? Хутора? Чи чесно скласти во славу козацтва костi? Митрофан помовчав.
— Костi, вони… їх багато валяється в Дикому Полi. I нащо робити щось для чиєїсь слави? Треба жити. Просто жити. Щось здобути. Тих, котрi мають, поважають усi. Так?
— Не завжди.
— Завжди i скрiзь, — сказав переконано, — ось ти намалював у думцi картини… Насправдi ж усе там не так. Там смерть, i нужа, i голод. Та холод. I не життя то. Я, мабуть, теж сюди перебиратимусь.
— Мо', помiняємося? — швидко сказав Ждан.
— Ну, свiчкогасом я не хочу, — вдавано засмiявся Митрофан.
— Бач, уже й зневажив. Та я не ображаюся. Скажи, чого тобi сюди кортить? Тут воля ходить на припонi, як коза на вигонi…
— Зате не голодна, — буркнув Митрофан.
— Звiсно, панська — нi. Ще й яка укохана. Заморськими винами, наїдками. Вчора гетьман дав маслак управителевi й сказав, щоб привезли йому з‑за моря отаких маслакiв цiлу бочку. Стридiями, каже, називаються цi черепашки заморськi. Устрицi по — тамтешньому. Куштував у Москвi в нiмецькiй слободi, але був п'яний i не добрав смаку. Соком лимонним їх кроплять, i пiд аглицьку горiлку…