— Бач, запам'ятав, ще й можеш розказати комусь. А при розумi й пiдказати якомусь генеральному старшинi…
— Я запам'ятав, бо це ж якi грошi коштує! Гнати корабель по маслаки за море! Пробi!
— Кому що на роду написано. Одному — карасi з болота, iншому — стридiї з‑за моря. А красно п'ють i гуляють за гетьманським столом?
— Не красно, а чорно. Гетьман п'є мало, але любить, щоб iншi пили. Впивалися. Їх потiм… челядники виносять, i жарти гетьман любить.
— Якi?
— Пiдкладуть кому — небудь пiд сiдницю кавуна квашеного або перцю в солодке вино насиплють. Регочуть. Якось загадав менi, щоб я осавуловi Скорику вуса пiдпалив.
— I ти?.. — Ждан наперед вiдгадав вiдповiдь.
— Не пiдпалив.
— А що, тобi шкода чужого вуса?
— Осавул — хороший чоловiк.
— Ех, Ждане, Ждане, — несподiвано скрушно зiтхнув Митрофан i пiдвiвся. — Присмутив ти менi серце. А я сподiвався… Приїдеш до мене в гостi на Сiч. Вiсточку привезеш звiдси менi. Од мене — сюди.
— Яку звiстку? Од кого? — насторожився Ждан.
— Та це я так, до слова. Печально менi, що ходиш ти по життю пустопаш, що не осягнув, де трави справжнi, шовковiї, а де суха мiтлиця i ковила. Ковила — вона красива, але ж наїдку з неї нiякого. То гарно, толочити траву. Але за потолочене, за потраву вимагають крутої вiдплати. Хiба забув, як ревли в холоднiй хатi i кутя, яку дядина передала, замерзла? Сам ти, Ждане, сам у свiтi. Запам'ятай це. Нiхто не почує нi крику твого, нi квилiння, хоч упади посеред дороги, обiйдуть i не глянуть. Бачу, ти мудрий, а мудрiсть — це нещастя. Стань дурнiшим — i легше житимеш у свiтi, i вище пiдiймешся, й лихо обiйде тебе.
— Спасибi за науку. Ти для того й приїздив? — посмiхнувся криво.
— Я приїхав, бо хочу… Хочу, щоб ти вибився в люди, добра тобi зичу.
Ждан спалахнув, його обличчя залила барва, одначе подивився на Митрофана невiдпорним поглядом.
— Ти зовсiм… ти нiскiлечки не думав про добро менi. Та й не знаєш ти мене. Ти iншого хотiв. То кажи вже..
Митрофан розiзлився, проте пригасив гнiв i мовив майже спо — кiiiно:
— Хотiв, щоб була вигода обом. Тобi й менi.
— Вiд чого?
— Якийсь ти… Наче з дуба впав. Я до тебе з чистим серцем. Мусив би менi довiритися.
— Я зовсiм тебе не знаю, — тихо i вперто сказав Ждан.
Не знали, про що говорити далi. Не сподобалися брати один одному, не таким сподiвався знайти Ждана Митрофан, не таку хотiв повести балачку молодший брат iз старшим. Здавалося, рiзнi матерi їх народили або явилися з iнших свiтiв. I обоє почували, що треба б погомонiти по — iншому, по — братньому, двоє їх на свiтi, а свiт широкий, безкраїй, i нiкому вони в ньому не потрiбнi. Черствiє серце в самотинi, а воно ж таки живе, хоче любовi. А розум застерiгає: не такий це чоловiк, щоб його любити, не добра, а лиха можна сподiватися вiд нього. Хоч i брат.
Ще раз зiтхнув Митрофан. Йому хотiлося теж мати брата, щоб ним опiкуватися (тiльки не вельми), щоб всi бачили його опiкування i його любов. Одначе зараз у серцi не було жодної iскри того почуття. Намагався запалити її силомiць — не мiг.
Ждан нахмурився, подивився кудись удалечiнь, за Сейм, i сказав:
— Я не такий дурень, як ти думаєш. Знаю, ми — маленькi люди… Нас мовби й легко звiяти зi свiту. Одначе…
— Лови вiтер… Вiтер — легiт. Не вельми сильний, але й не слабкий.
— Твою казку я вже чув, — рiшуче вiдрубав братовi Ждан. — Кажу, розумiю все. А от жити твоєю наукою важко. Ох як важко. Ill
Увечерi Митрофана приймав у маленькiй горницi осавул Черняченко. Вiн саме повернувся з вечiрнi й був святобливий, не схожий на того осавула, якого звикли бачити в гетьманськiй канцелярiї.
Гук увiйшов маленькими кроками (його непокоїли подзвоном власнi чоботи), поштиво вклонився, сказав не сiдаючи:
— Я приходив удень…
— Усякому клопоту свiй час i всякому дiлу своя пора, — вiдказав словами зi святого письма Черняченко. — Сiдай. — Мерзлякувато зiщулився, кутаючи плечi в лисяче хутро."До свiта почуєш, господи, мiй голос, до свiта стану перед тобою i дожидатиму… Веди мене, господи, правдою твоєю задля ворогiв моїх, рiвняй передi мною дорогу твою".
Чи то вiн молився, чи показе вав Гуковi свою вченiсть, як показували вони всi святобливiсть гетьмановi, колишньому поповичу, котрий i нинi вельми кохався в псалмах.
— Уповаю вашмосцi, — обережно почав Гук, — я згадав: кошовий наказав робити новi думбаси i стерни лiчбою сорок.
— "Видав я все, що робиться пiд сонцем. Що ж? Усе марнота й томлiння духа".
— А всi свої реляцiї я склав у канцелярiї в усному словi. Не хочу, щоб лишалася моя рука.
— "У мудрого очi в головi, а дурний ходить потемки…"Митрофан у подивi повiв головою, i його очi одмiнилися, одне пропускало свiтло, друге затримувало. Черняченко помiтив те, йому на мить стало незатишно. Митрофан також усе збагнув, вiдвернувся. Вiн таки не впiзнавав Черняченка — безстрашного гетьманського посiпаку, вдатного до шаблi, до крутого, з лайкою, слова. Чи ж не диво — отак переродився чоловiк. Блазнює чи справдi носить двi душi в однiй шкурi? Ще й живуть цi душi ладком, одна на будень, iнша на свято.
— А от брата мого Ждана на Сiч не присилайте…
— Чому? — запитав Черняченко й закрив євангелiє. I враз мовби одмiнився.
— Молодий вiн ще. — Микульнув очима, таки не хотiлося йому виповiдати правду про брата, бо в такий спосiб мовби кидав тiнь на самого себе. — Дiвок дуже любить, а ви самi знаєте: де дiвки, там таємницi немає.
— То таки правда, — погодився Черняченко. — Знайдемо тобi iншого пiдпомiчника. —
Й посмiхнувся широко та приязно.
* * *
Гетьман слухав Черняченка й водночас думав про нього. Чи все доповiдає, чи нiчого не приховує? Неначе нiчого. Вiдданий йому од вух до п'ят. Не вельми розумний, зате вiрний. Розумнi, вони здебiльшого самi по собi. А цей… А цi… I приглянуть за ким треба, й листа доносного напишуть за твоїм натяком. З випадкових вервечок вив'яжуть таку сiть… Варто лишень повести в чий — небудь бiк бровою — зiтруть на порошок. I їм вiн не довiряє до кiнця. Не довiряє нiкому. Такий триб його душi. Якось пiдслухав: хвороба його душi. Мовляв, почуття пiдозрiливостi, недовiри пiдкорили гетьмана геть усього, накладаються на всi його дiяння i вчинки, як шапка на голову. Нехай натякають. Бо ж таки довiряти не можна нiкому. Треба тiльки робити вигляд, що довiряєш, довiряєш безмежно. Варто ж гетьману хоч трохи засумлiватись у комусь, вловити на найменшiй неправдi щодо себе (тiльки щодо себе!) й кiнець довiрi i тому, хто її втратив. Чимало їх скиглить на обочинi гетьманського гостинця.
Щось йому сьогоднi не подобалось в голосi Черняченка. Щось той приховує од нього. Чи не має на Сiчi свого власного вивiдника? Треба перевiрити.
— Спасибi, — сказав уголос, — тобi Максиме, за вiрну службу Пильнуй i далi. —
Й обняв осавула за гострi плечi.
Спека. Ще бiльше тижня до Петра i Павла, а хлiба вже дозрiли й просяться пiд серп. Вони починаються одразу за селом i великими та малими латками жовтiють по горi аж до могили Бiла Грудь. За могилою — мирська толока, на нiй донедавна паслися табуни та отари не тiльки з Татусiв, а й з Гакiв, Кобок, далеких i близьких хугорiв. Чумаки також перепасали там свої волики. Толока велика, на п'ятнадцять верст уподовж понад рiчкою Мрячкою. Одначе з цiєї весни за попас доводиться платити — толоку посiв гетьманiв брат Григорiй. Село також належить Григорiю Дорофiйовичу Дорошенку; хоч татусiвцi й далi вважають себе людьми вольними, одначе змушенi платити i за випас, i за перевози, й оддавати третiй снiп з власного поля та четверту копицю з луки. Велетенськi, неначе стодоли, стоги обсiлися на левадi з обох бокiв piки A далi за левадою — лiс, яворовий i осокоровий, веселий лiс — яворове i осокорове листя мерехтить бiло, одсвiчує проти сонця, й здаться, що вся далечiнь заткана срiбними струнами. Гарна левада, гарне село, надто отакої пори. Спека — жнивна, веселить серце. Над полями в голубих маревних струменях дзвенять жайворонки.