На подвiр'ї сiльського багатiя Маландiя Куцого на високiй призьбi пiд мальованими вiконницями змагається з дрiмотою Омелько, хлопчик лiт шести, вiн стереже курей, щоб не йшли в городи. Надто багато йому клопоту з квочками, їх аж три, двi рябi i одна чорна, вони, як i всi квочки свiту, вреднючi й лютi. Омелько боїться їх i ледве погамовує довгою лозиною. Зараз вони кубляться пiд кущеМ порiчок, курчата вилазять їм на спину, клюкають зеленi листочки. Але он уже ряба струснула з себе курчат, пригнула голову, вдаючи, що пасеться на споришi, подалася до одгородженого вiд подвiр'я городу. Омелько того не бачить, а у вiкнi хати бiлiє обличчя господинi, вона люта не менше, нiж квочка, i Лаврiн голосно кахикає:
— Акиш, ряба.
Квочка здивовано зупиняється, Омелько пiдхоплюється на ноги. Лаврiн стоїть бiля рубленої комiрки, пiдставивши обличчя i розхристанi груди пiд сонячне промiння. Вiдчуває, як гаряче промiння входить йому просто в кров, нагрiває її, жене по жилах. Почуває в усьому тiлi млявiсть, але та млявiсть хороша, радiсна — млявiсть одужання. Бiльше трьох тижнiв провалявся вiн у гарячцi й оце вдруге вийшор на подвiр'я. Хвороба запопала його зненацька, звалила отуто, в корчмi, що на краю села Татусi, кiлька днiв пролежав у непам'ятi в комiрчинi для хлiба, куди його винесли, аби не займав мiсця в хатi, не одлякував заїжджих, а прийшовши до тями, ще довго трусився в лихоманцi, не мав сили поворухнути нi рукою, нi ногою.
Корчма належала двом господиням: Улитi Тоцькiй та її неодруженiй сестрi Христi, котра вiддала Тоцьким батькiвський статок i проживала з ними. Семена Тоцького, чоловiка Улити, три роки тому забив грiм — вiз iз поля снопи, сидiв зверху, й блискавиця влучила прямiсiнько в нього, воднораз вона влучила i в усе господарство Тоцьких — вiдтодi воно почало занепадати. Сестри були й ощадливi, i працьовитi, але господарство їм не велося. До корчми, та ще в такому мiсцi, та ще в такий час, треба чоловiчих рук. А, може, саме через те, що Семен Тоцький не жмикрутував, давав у борг, йому й велося. Улита ж i Христя так i пантрували за кожним постояльцем, так i висiли над ним чорними галками. Вони й самi схожi на галок: в чорних запасках i чорних керсетках, в чорних, поналускуваних на самi очi хустках, з яких виглядають тiльки кiнчики гострих носiв. Цiлiсiнький день снують з кутка в куток, муляють людям очi, перебивають добру бесiду, вiдбивають в людей охоту посидiти в шинку. Семен Тоцький мав також сiнокiс та кiлька десятин поля, й туди особливо потрiбно чоловiчих рук. А руки, якi мали б тримати чепiги та косу, були як патички. Захарко Тоцький, Семенiв син, хлопець чотирнадцяти лiт, з одинадцяти слабував на груди, свiчечка його життя не горiла, а чадiла. Он вiн i зараз стоїть у кожусi бiля тину, тримається за груди, час вiд часу увесь здригається вiд кашлю. Йому важко стояти, але вiн боїться йти до хати, хлопцевi здається, що вiн там помре, та й вабить, тривожить його своїм гомоном життя. Поки Лаврiн лежав, прикутий до пiдлоги, Захарко часто навiдував його, сiдав на високому, наче перелаз, порозi й мовчки вдивлявся в загострене, сппнiле, обрамлене чорним волоссям вродливе обличчя хворого. Вдивлявся з хижуватою, жаскою цiкавiстю, либонь, сподiвався, що Лаврiн помре. Мабуть, його бадьорила думка, що на свiтi є люди, якi стоять до могили ближче, нiж вiн, а може, йому здавалося, що заступиться чужою смертю од власної, так чи нi, але вiдтодi, як Лаврiн почав одужувати, Захарко жодного разу не навiдався, не обiзвався до нього. Зиркав з — пiд лоба, i в тому поглядi зеленкувато — водянистих очей Лаврiн вловлював неприязнь. А Лаврiн почував, що i в його серцi жеврiє надто маленький вогник спiвчуття Захарковi, — десь‑то вiн розсипав той великий жар, розхлюпав той великий вогонь, який змагав його на Сiчi, коли дивився на старцiв i калiк. Стiльки смертей пролетiло за короткий час крiзь його серце, стiльки молодих, дужих козакiв склали голови на його очах, аж узялося серце струпом.
Либонь, у темрявi цiєї тiсної, просмердiлої мишоїдом комiрки, темрявi двох жiночих i однiєї хлопчачої душ Лаврiн i сам мiг заскнiти й згаснути, якби не зблискував йому золотистий промiнець — сонячний зайчик. Тим промiнцем була усмiшка Хотини, Улитиної дочки. Це Хотина вiдпоювала його узваром з кислиць, це вона тричi кропила його свяченою водою, це вона годувала риб'ячою юшкою та путрею. Вiн соромився її i був їй безмежно вдячний i несамохiть постiйно чекав на неї. А вона то продзвенить смiхом у корчмi, то пролетить пiснею в городах i знову майне рудими косами в комiрчинi та удавано суворо насвариться пальчиком за невипитий настiй iз трав, але на її обличчi та суворiсть довго затриматись не може. Личко в неї кругле, губи повнi, носик трохи кирпатий, ще й припорошений ластовинням, — не красуня, але гарна з себе, ще й весела вдачею i складає собi цiну, може, навiть трохи бiльшу, нiж мають насправдi рiвненькi брiвки i припухлi губки. А може, то давно вироблена осторога — адже через корчму перепливає безлiч усякого люду, й з усiма вона привiтна, ласкава, але щойно проїжджий козак чи купчик перейде жартами межу, як одразу ж буде одпроваджений назад — брiвки сходяться в темно — руду хмарку, а зеленаво — карi очi стають темно — карими.
Лаврiн, звичайно, навiть коли вже почав одужувати, не те що не дозволяв собi обiзватися до неї жартом, а не одважувався подивитися в її очi — соромився свого хворого виду, своєї кволостi й немiчностi, та й видавалася вона йому дiвчиною незвичайною. Тiльки коли думав про неї, теплiло в грудях i ставало затишно на серцi. Вiн i зараз подумав про неї й усмiхнувся.
Гарно Лаврiновi ловити губами сонячнi променi, гарно слухати перепела, що пiдпадьомкає за хатою в пiдрешiтку, гарно дивитися на рудого кота, який пантрує на горобцiв, а на Лаврiна позирає насмiшкуватими, застережливими очима, мовляв, не заважай, не втручайся не в свою справу. Тiльки на Захарка Лаврiновi дивитися важко — в головi невiдступне роїться думка, що хлопець вже недовго житиме на цьому свiтi. Так вважають усi, хто бачить Захарка. Кажуть, що це йому за грiх — рiс кабешним, свавiльним хлопцем, не мав нi втриму, нi спину. Десь закиркав пiвень i закрутився посеред двору з переламаними ногами, вибiгла з хати господиня, а в городi тiльки коноплi ходять хвилею, й не з лиха здогаду, за ким вони гойдаються. Обтрушенi яблука, покраденi кавуни, розполоханi конi — все то Захаркова робота. Нiчого вiн не боявся, нiякi погрози не могли вгамувати його. Хвороба враз притишила Захарка, вiн став понурим, i боязким, i колючим, як потолочений бур'ян.
Лаврiн оглядається по двору. Подвiр'я широке, згарцьоване кiньми, тiльки попiд тином зеленiє вiхтями трава та попiд самими вiкнами прослався зелений килимок споришу. Корчма в кiнцi довгого двору схожа на всi iншi корчми: в лiвiй половинi покiй i комiрчина для приїжджих, в правiй — шинок з бiдненьким шинквасом i великою пiччю, яка грiє i в хатi, де живуть сестри (на печi спить Захарко, лаз на пiч звiдти ж, з кiмнати господарiв), посерединi — повiтка для коней. З лiвого боку двору — хлiв i рублена комiрка, в якiй зараз замешкав Лаврiн, з правого — клуня. За хатою — сад, i город, i чималий лужок, по якому тече невелика рiчечка, що впадає в Мрячку. Понад рiчечкою — верби, й осокори, й кущi калини. Маленький рай, нинi вiн оповитий дрiмотливою та спекотною млостю. Навiть морiжок в кiнцi двору порудiв.
Лаврiн ще раз усмiхається сонцевi, своєму одужанню i повiльно рушає з двору. Йому хочеться випробувати себе, вiдчути себе здоровим, аби вирушити далi в путь. Ступає босими ногами по попеченiй сонцем стежцi й почуває, як тисячi голочок пошпигують у пiдошви. Пошпигують тонко, приємно.
Село придрiмало, село перечiкує спеку, але воно живе, i Лаврiн жадiбно вглядається в його життя. До того ж вiн стiльки довiдався про нього, хворiючи (порозказувала Хотина, вона не тiльки весела, а й балакуча), що зараз його поймає гостра цiкавiсть. Оце ось подвiр'я Маландiя Куцого. Маландiй — чоловiк важкий, понурий, пiдозрiливий, нi з ким не водить компанiї, не родичається навiть з найближчою рiднею, не любить, коли до нього приходять по позички, i взагалi не любить людей. Вiн i сам якийсь невдатний, квадратовий, неначе випиляний з одного каменя або вирубаний з куба, — плечi широкi, тулуб короткий, руки товстi й чiпкi (таким його намалювала Хотина, таким його побачив Лаврiн). Щоправда, обiйстя ще не зовсiм Маландiєве. Живий iще Маландiїв батько Улас, вiн глухий, покорчений простудними хворобами i майже не злазить з печi. Одначе старечi синi пальцi ще тримають кiнчики родинних вiжок. Маландiй давно б видер з покорчених пальцiв вiжки, та ба… Улас десь приховав торбину з грiшми, а де, не знає нiхто. А сам Улас не каже, вiдає — ледве признається, Маландiй йому i їсти не дасть. Маландiй сто разiв перемацав батькову постiль, облазив комору, попроштрикував колiйським ножем всi стрiпки на горищi, в клунi, в хлiвi i сажi — усе марно. Приступав до Уласа круто, погрожував заморити голодом, але Улас затявся: "Я скажу перед смертю". — "А як не встигнете?" — "Встигну. А нi, наведе на слiд бог". Не менш круто приступав до Уласа Маландiїв син, Харитон. Харитон — викапаний батько. Такий же натоптуватий, такий же рукатий, така ж темна пляма на пiдборiддi, й такий же глухий серцем i крутий вдачею. Немовби в жарт, а насправдi боляче крутив дiдовi пальцi й мовби ненавмисне висипав на кожух жар з люльки й погрожував той жар роздмухати, якщо Улас не признається. I теж вилазив усi стропила i обстукав усi плахи в хлiвах i коморi. Власне, Лаврiн i думає про все це через Харитона. Бо ж вельми часто заникує вiн на подвiр'я Тоцьких, товчеться там уранцi i ввечерi i, як давно здогадався Лаврiн, неспроста. Вдає, що забiгає по — сусiдськи, а крутиться бiля Хотини. А вона при його з'явi щоразу хмурить брiвки i одвертається. Кiлька разiв Харитон заникував i до Лаврiна. Сiдав на тому ж високому порозi й запитував: "Ще кашляєш?" I кривив великi, вивернутi, червонi губи. Лаврiн розумiв, що то жарт, i вiдказував: "Кашляю". — "I всi на тих ваших Запорогах такi здохляки?" — знову запитував Харитон."Є ще гiршi, — вiдказував Лаврiн. — Але перерубують навпiл i отаких костистих, як ти". Харитон прискалює зизе око."I не пiдвереджуються?" — "Нi. А є серед них i такi спритники, що одним помахом вiдрубують язики, якщо тi дуже гострi. Ледве висунеться з рота…" — "Ти ж того не вмiєш?" — "Не вмiю". Так вони зав'язують балачку. А далi Харитон, як i всi iншi парубки, починає розпитувати про Сiч, про Великий Луг, про козакiв. Скрiзь, де тiльки заявиться запорожець, його розпитують про Сiч. Всю надiю покладають на неї, адже на її рiчках i зарiчках, по її шовкових травах гуляє воля, там немає пана, не свистить над чубатою головою наган i не грузнуть порепанi ноги в панськiм чорноземi. Щоправда, Харитон тiєю волею не вельми переймається, його ноги в ялових чоботях i мiряють свої гони, але й вiн, розказуючи про держателя села пана Григорiя, оглядається на дверi.