— Зустрiчали ми його хлiбом — сiллю на вишиваному рушниковi, щоб уберегтися вiд його лютостi, щоб щадимiший був. Хлiб тримав дiд Тодось та недогледiв, з‑за його спини ухопив той хлiб зубами сотницький кiнь, Григорiй розсердився й так уперiщив старого ручкою нагайки, що той i кавкнув посеред дороги…
Харитон прискалює око, буравить червонястими зiницями Лаврiна. Перехрест бачить гаразд, що вiн чомусь недолюблює його.
Але чому?
Небавом Лаврiн дiйшов до церкви. Вона нова, дерев'яна, з дерев'яною дзвiницею, чимось навiть схожа на сiчову. I — на замку."Запечатана". Бо пiп у кожнiм казаннi проклинав туркiв i вельми негречно вiдгукувався про гетьмана. Тепер хрестить, вiнчає та вiдпускає грiхи потайки у себе в хатi.
Вiд церкви Лаврiн вернувся до корчми. Навiть не дуже захекався. Можна, подумав, лаштуватися в дорогу. Але одразу ж подумав i про те, що отак одразу поїхати не зможе. Довге лежання мусить одробити в корчмi. На це кiлька разiв натякала Улита. Настають жнива, а в них у дворi немає чоловiка. Жнива ж тепер важкi й короткi, треба зiбрати все за кiлька днiв, разом з усiма, щоб не запопали татари. Бо хоч державець їхнього села Григорiй Дорофiйович Дорошенко — приятель самого хана, i мають вони грамоту, по — татарськи писану, й заказано татарам кривдити селян, але ж хiба закажеш те усiм ватагам. Розбiйнi татарськi ватаги гуляють пiд самим боком, багате село Татусi їм, як голодному псовi, що на прив'язi, шмат ковбаси. Незглянешся, як обiрве ретязь. I ще з однiєї причини не поспiшав Лаврiн: корчма — при битiй дорозi, чимало люду обертається в нiй, може, хто чував про татаркуватого парубка та чорняву дiвчину.
Жнива й справдi були поспiшливi, важкi i не схожi на всi iншi жнива по Українi. Не в плахтах, не в намiтках виходили жiнки та дiвчата, а в чорних запасках i чорних хустках. Тiльки Хотина одягла червону керсетку з червоними китичками, нашитими на нiй, жовту запаску, квiтчасту плахту, двi товстi, пов'язанi синьою та червоною стрiчками, коси покрила жовтою хусткою, через що вiд матерi та тiтки на неї посипалася злива докорiв.
Жiнки пiдганяли Лаврiна, пiдганяли Хотину. А дiвчина мовби й не чула їхнiх докорiв, обкрутила першу горстку довкола руки й заткнула за пояс."Господи, допоможи нам узяти в руки цей хлiб святий i схорони од хвороби, поки обiжнемося… I на потiм теж". — I чомусь подивилася на Лаврiна. Не було по тому й гучних обжинкiв — не одягали дiвчата вiнкiв, не несли снопа, либонь, знову ж таки одна Хотина закрутила останню горстку" святому Петру на бороду" й пов'язала стрiчкою. Й за те знову ж мала од матерi: "Святий Петро цього разу обiйдеться й так". Улита сварила дочку, а сама знай поглядала на могилу Бiла Грудь, на якiй стояв хлопець з вiхою, щоб подати знак, як забачить татарську ватагу. Рушницi й шаблi в косарiв лежали на возах. I одного разу взялися косарi за рушницi та шаблi, але потiм виявилося, що попiд горою проїхали козаки — правували iз Запорожжя в Чигирин.
Могила Бiла Грудь — понад самою нивою Тоцьких. Хотина розповiла, що могила ця знаменита на весь край, а нива, що обiч їхньої, — заклята. Орав її колись господар на Великдень й за той грiх провалився пiд землю з плугом, волами i рябим песиком. Якщо на це мiсце прийти на Великдень та прикласти вухо до землi, то можна почути, як гейкає десь унизу на воли плугатар i як бреше рябий песик. Щоправда, хто одважиться на те слухання!
Жито Лаврiн стяв косою. Вперше вiн косив з грабками, спочатку не мiг прилаштуватися, знай зачiпався крайнiм зубом грабкiв за стебла, аж поки не пiдтягнув зуби, не приловчився й не почав класти жито в рiвний покiс. Улита, Христя i Хотина в'язали. Улита i Христя — похапливо, мовби аж злодiйкувато, а Хотина весело i легко. Ще й погукувала на Лаврiна: "Жвавiше, косарю", але то — жартома. Вона присмагла на обличчi, вiд чого поменшало ластовиння, на ледь кирпатому носику блищала крапелька поту, й запальне, весело блищали зеленавi Хотининi очi. То була краса, яка свiтилася зсередини, Лаврiн добре розумiв, що то свiтилася добра дiвоча душа. I щось мовби пiдносило її — над житами i могилою Бiла Грудь, над небезпекою, над буднями життя. Вона й далi пiджартовувала над Лаврiном; коли вiн пив з барильця воду, приставила пальчика й забризкала йому все обличчя, потiм наклала в шапку колосся, й та шапка на його головi стримiла, як бовдур. Лаврiн намагався веселитися разом з Хотиною, радiти її радiстю й не мiг. Почував — усерединi в нього нiби вигорiло все, а в ту порожнечу натекло холодної води, що не прогрiвається чужим смiхом. Й дивувався — чому б то! Так його випалив Ладижин, так його випалила Маркова зрада i зникнення Килiяни? I вiн подумав, що його вже нiколи не розвеселить чужий смiх i вже нiколи його серце не вiдгукнеться на радiсть iншого серця. Надто дiвочого. Лаврiн придивлявся до Хотини, придивлявся й до iнших дiвчат та хлопцiв, жадiбно занурювався у селянське життя, починав розумiти, яке воно складне i як вкручує в свiй вир людину. Щоб виїхати йому на цей лан, спершу довелося зробити до воза люшню, й перемонтувати грабки, i наклепати косу… А далi — жнива, й треба мерщiй вихопити з поля копи… На Сiчi теж була робота, але там працювали не так. Здебiльшого — гуртом, мовби завиграшки, з перепочинком. Там робота — неначе свято, а тут — схожi один на одного буднi, Й думав: отако б жили й вони з Килiяною. Либонь, на початку було б важко, а потiм звик би. В людей Лаврiн вдивлявся пильно. Й щось йому одкривалося в них i в самому собi. Аж тепер дiзнався, що в свiтi є iншi мiрки, вiдмiннi вiд тих, якими мiряють на Сiчi. Там здебiльшого одна мiрка — шабля, а тепер бачив, що людську душу можна вимiряти й стиглим колоссям, i ласкою, i лагiдним усмiхом. Ранiше вважав, що в свiтi можна жити тiльки так, як жив на Сiчi, а тепер задумався й засумлiвався. Лагодив косу, а сам роззирався доокiл. Незвично виглядало поле там, де було зголено хлiба. Недавнечко котилися удалеч жовтi хвилi, нескошенi лани ховали якусь таїну, а тепер земля була образливо оголена, суха, в ряботиннi стернi. Босi ноги давили сухi грудочки, стерня поколювала, кололо крiзь сорочку остюччя, було спекотно, незатишно, шорстко на душi. Скрiзь по горбу бiлiли людськi постатi, подзвонювали мантачки, шаркали коси, деякi ниви вже було впорано, господарi звозили з поля копи.