По жнивах у Тоцьких ще день жнивував вiн у вдови Гапки Срiбної, чия нивка так само жовтiла бiля Бiлої Грудi. Першого дня вдова поїхала з Тоцьким, на їхньому возi, й нажала копу, а другого не вийшла, i Улита послала Лаврiна поквапити її. Зайшов Лаврiн у вдовину хату, а Гапка сидить на лавi зронивши руки й не пiдводить голови. На полу покотом сплять хлопчики, їх четверо, вони такi гарнi, тiльки худi i в дрантi, їхнього батька кгвалтом забрали до гетьманського вiйська, вiн пiшов i не вернувся. Старшенький, Омелько, вже наймитує в Маландiя Куцого — пасе гуси, ганяє горобцiв з проса, троє iнших зовсiм малi. Вчора Гапка сварила за розбитий черепок найменшого, Фiлона, казала, що вiддасть його водити старцiв, i Фiлон плакав i просився, щоб мати його не оддавала водити старцiв, а сьогоднi в нього палає голiвонька, а руки холоднi, неначе двi маленькi крижинки, i Гапцi розривається серце, їй здається, що хвороба впала на Фiлона в покару за її сварку. Вона розповiла про це Лаврiновi й сказала, що на поле поїхати не зможе. Лаврiновi стислося серце, стало до болю шкода хлопчикiв i їхньої матерi. Вiн, хоч i квапився (на вулицi чекала пiдвода), сiв на темну лаву й вперся руками в колiна. Лиховi, яке бачив, не мiг зарадити, не мiг i перейняти його: бо чим зарадиш нуждi, яка панувала в хатинi?! Й зненацька iз свiтлих глибин його ще молодої пам'ятi випливла iнша хата й iншi дiти. I постали перед ним так чiтко, так ясно, що вiн бачив усе до останньої рисочки, вiн сприйняв це немов якийсь натяк.
Це було… позаторiк, пiд другу покрову, удвох з Сiрком вони їхали аж у Корсунь, до полковника корсунського. Була пiзня осiнь, але дерева ще стояли в зеленому шумовиннi, знову повертало на сирiтську зиму. По селах бушували весiлля, бо вже ж недалеко до Дмитра ("До Дмитра дiвка хитра, а пiсля Дмитра — хоч кошика нею витри"), їх неодноразово запрошували в гостину, але вони поспiшали й ставали на перепочинок тiльки пiзньої ночi. Двадцять другого жовтня застала їх серед битого шляху страшна буря. Обабiч старого шляху росли старi верби, i вiтер їх гнув i крутив, трощив гiлляччя й обривав листя, а в одному мiсцi, лишень вони зупинилися за могутнiм стовбуром, щоб дати перепочити коням, над ними затрiщало, й одна половина верби, яка перевисала вiттям через дорогу й прихищала їх од хартуни, почала хилитися. Вони ледве встигли вирватися кiньми, як вона шелехнула на шлях, покривши трiском ревисько грози. Молодий сиво — мишастий кiнь по тому мовби сказився вiд страху, й стримувати його доводилося над силу. А вiтер i далi ревiв, i дощ перiщив їх по плечах, i понамокали киреї, стали неймовiрно важкi, й потомилися конi, й валувала од них пара. Й не бачили козаки свiту, бо дощ стояв стiною, ще й накочувався хвилями, й скрiзь по дорозi валялося повiдчахуване з верб вiття, а конi брели по колiна в пiнявiй каламутнiй водi. За тiєю дощовою стiною вони не побачили села (село називалося Вовчий Камiнь), а тiльки убогу хатину край шляху, подумали, що то хутiр. Ледве впхнули в лiсяний хлiвчик iз зiрваною стрiхою i коней й ледве втиснулися в хатину самi, сповнивши її убогий простiр; запахами дощу та кiнської збруї. Киреї полишили в сiнцях, i вони стояли, неначе людськi постатi, закутi в панцирi. Там же полишили й важкi, в пудових ковтюхах багаюки чоботи, а самi сидiли на лавi, витирали рукавами обличчя, розчiсували зiпрiлi, мокрi чуприни. До вечора ще було далеко, але в хатi стояла сутiнь, бо ж небо облягли важкi хмари, а хатина дивилася у широкий свiт одним—єдиним трикутним вiконцем. Та ще горiв вогонь у печi, червонi вiдблиски падали на образи, боги з потрiсканими ликами понуро дивилися згори. В кутку над богами проступала мокра пляма, важкi, рудi од глини i краплi падали просто на святого Миколу, а також на матiр божу.
Бiля печi гнулася молодиця — варила кулiш на вечерю, а на печi, неначе макiвки, поблискувало з пiвдесятка голiвок замурзаних дiтлахiв, а помiж них одне доросле обличчя, чимось схоже на котячу морду. Бо ж кругле, i вуса урозтiч, й волосся на щоках не стрижене, i теж кружалом увсiбiч, а серед того волосся величезна люлька, що пахкотiла димом. Чоловiк смалив люльку й крiзь дим дивився на козакiв примруженими очима.
— Хо — хо, — видихнув вiн клубок диму, — в таку погоду лiпше сидiти на печi та їсти калачi.
Тими словами, котячим обличчям, ще чимось господар вельми не сподобався отамановi, й той вiдповiв гнiвно:
— Не всiм же на черенi животи парити.
— Тодi чого б ото мiсити багнюку по шляху?
— Треба, то й мiсимо, — кинув Сiрко.
— Здебiльшого мiсять її без дiла, — так само задумливо, врозтяг, мовив господар. — Або з якого лихого вчинку. Сiрко сердито зирконув на пiч, його дiва брова ледь зломилася, — Ти ото, чоловiче, анiж розмузикувати, лiпше б пiдлатав стрiйки, щоб не капало на голови богам.
— Таж очерету немає, — спокiйно вiдповiв чоловiк, i той спокiй дратував найдужче. Лежить собi отакий котяра на печi, дiти свiтять голодними очима, жiнка змиває, либонь, останнє пщiнце на кулiш, а йому все до холери.
— Вкоси.
— Коса затупилася.
— Нагостри.
— Гострило вкрали, — i щирив зуби.
— Тодi — язиком. Вiн у тебе дуже гострив, — з серцем кинув Сiрко, й Лаврiновi, хоч i сам почував роздратування й виглядав у вiкно, чи не вщух дощ, стало трохи незручно за ту балачку — суперечку, вона виникла з нiчого, та й таки ж вони з отаманом гостi в чужiй хатi, i не випадало отако ширмувати словами з господарем. А дощ не вщухав, стих тiльки вiтер, й лило наче з вiдра. Розкололися небеснi ночви, й нiкому було їх залатати. Доводилося ночувати в непривiтнiй, тiснiй, вологiй хатинi. Господиня зварила кулiш i насипала двi миски: бiльшу — своїй сiм'ї, меншу — гостям; Сiрко розв'язав шкiряного мiшка й дiстав ковбасу, сало та книшi, яких їм накидали на якомусь весiллi, а також гранчасту пляшку з оковитою. Дiти свiтили на тi наїдки голодними очима, витягували шиї. Сiрко спершу запросив дiтей, покраяв паляницю й розiклав уздовж тесового, без обруса, столу товстi лусти, понакладав на них ковбаси та сала, а тодi вiдiткнув корок у пляшцi й покликав до столу господаря:
— Йди й ти, вона мiзки промиє.
— Вони в мене чистi, — мовив чоловiк i заворушився. Тодi до нього скочив найстаршенький, лiт дванадцяти, хлопчик i допомiг батьковi зсунутися з печi. Виявилося, у нього немає лiвої руки та правої ноги. Враженi, козаки поклали ложки. Розгледiли також, що чоловiк тiльки здалеку був схожий на кота, насправдi ж йому щоки позападали, i довга шия була худа, по нiй перекочувалася темна грудка борлака. Вiн спокiйно вмостився на лавi i взяв правицею чарку.
— За дощ, що загнав до мене гостей.
Запорожцi випили мовчки, i Сiрко, який не любив ходити околясом, запитав:
— Де це тебе?
Господар кутуляв ковбасу, його очi, промитi горiлкою, засвiтилися.
— Дорошенко потяв ляхiв, а ляхи — мене. I ще зi сто таких, як я.
— В бою вони тебе захопили?
— Та де там, у обозi. Ще й туди мене кгвалтом погнали.
— Коли б не ховалися по обозах… — мовив Сiрко, i Лаврiновi чи не вперше в життi стало незручно за отамана.
Невесела була та вечеря й лихим спання у вологiй одежi, на розперезаному кулi соломи. Обсушитися було нiде, замiни не мали, i господарi не мали нiчого, аби дати їм для перемiни. П'яний господар спiвав увi снi й гомонiв щось, i Лаврiн не мiг заснути майже до ранку. Десь у запiллi шкреблася миша, й цвiркуни немудро музичили пiд пiччю, одначе так голосно, що здавалося, цвiркає щось у головi, й кльокали зi стелi в ночви краплi. Козаки не чекали снiданку, посiдлали конi й поїхали.
Вони їхали до самого вечора, а коли стали в корчмi на постiй, Сiрко не знайшов у кишенi капшука з грiшми. Лаврiн гаразд знав того капшука: на ньому вишитi два пiвнi, що б'ються. Отаман ляпав себе по холошах штанiв, роззувся, повивертав усi кишенi — капшук пропав, i довелося йому вiддати за ночiвлю шитий срiблом пояс. I далi їхня путь була важкою, спродали все, що мали, й добувалися назад на охлялих конях, голоднi та зачучверiлi. Звичайно, Сiрко мiг вдатися до когось iз заможних козакiв за позичкою, але позичок не любив.