Всю ту притичину Лаврiн забув одразу по приїздi, й звiялася б вона з його пам'ятi назавжди, коли б… коли б наступної весни не прибився до Сiчi ченчик з Вовчого Каменя та не розповiв про чудо, яке сталося в їхньому селi торiк на другу пречисту в хатi значеного ляхами козака Сокирки. Полягли господарi в хурiю спати, прокинулися вранцi, а пiд образом богородицi лежить капшук, повнiсiнький золотих талярiв. Лаврiн знав, що ченчики вельми люблять розповiдати про чуда, iнодi самi їх вигадують, отож не полiнувався й сходив до нього й запитав, який був той капшук; Ченчик сказав — зелений, шовковий, а на ньому два червонi пiвники, що б'ються. Виходило, ченчик мовив правду. Ото тiльки талярiв там було не стiльки, як казав чернець, бiльше мiдних чехiв i срiбних алтинiв, але були й таляри. Лаврiн смiявся подумки, пригадуючи, як щиро ляпав себе по кишенях Сiрко i як щиро бiдкався за пропажею. Сам, бач, залишив, а його дурив, як маленького. Все те в одну мить спливло в Лаврiновiй пам'ятi, якийсь час вiн роздумував над тим, а що не мав капшука з талярами, то пiдвiвся й сказав.
— За жито не турбуйтеся, тiтко. Викошу вашу ниву, — пообiцяв i ледь почервонiв, бо назвав Гапку тiткою, хоч вона ж була ще зовсiм молода, тiльки змарнiла на лицi.
Сiв на воза й дивився в землю, а Хотина думала, що то вiн дивиться на її ноги, i пiдгинала їх пiд воза.
А коли оджнивували у Тоцьких, набив косу й пiшов до Бiлої Грудi. Улита i Христя вiдмовляли його, навiть трохи сварили, але за нього заступилася Хотина, ще й спорядила Лаврiновi торбу. Гапка пiшла з Лаврiном — в'язати (хлопчик, дякувати боговi, одужав), а пiд обiд на поле прибiгла Хотина, i вони втрьох до вечора впорали нивку. Верталися вже при мiсяцi, тепла порохня лоскотала Лаврiновi та Хотинi босi ноги (Гапка тривожилася за дiтей, побiгла попереду), й тепло було на серцi од впораної нивки, й Хотина дiткалася тугим плечем його плеча, й щедро свiтили на небосхилi зорi, й десь скрикувала птиця — нiчниця. Лаврiновi було й гарно од тих дотикiв, i трохи тривожно, i щось зупиняло його думку.
Обжинкiв село не справляло, бiля корчми зiбралися тiльки хлопцi та дiвчата. Молодiсть — то таки молодiсть, за всiх влад i лихолiть вона минає, i молоде серце чує те спрагло та поспiшає взяти, що може. Купили на парубоцькi грошi горiлки, купили двi паляницi, в'язку таранi — розстелили в кiнцi саду пiд вербами хустку, поклали все це на неї, винесли ослiнець для музик i гуляли. Музик — тiльки двоє, бас i скрипка, й танцювали дiвчата мало, а спiвали багато. Здебiльшого сумовито. Бiля садового перелазу розiп'явся на двох кiлках Захарко, за жнива вiн подався ще дужче й кашляв хрипко, натужно, здавалося, в нього в грудях ось — ось щось обiрветься. Вiн дивився на хлопцiв i дiвчат, i не було вже в його очах жадiбної цiкавостi, заздростi та ненавистi, а тiльки туга й покора перед чимось неминучим, що нависло над ним. Вiн мовби прощався з свiтом. Перехрест теж сидiв збоку пiд молоденькою яблунькою, не частувався, хоч парубки й припрошували його. Лаврiн не частувався, бо ж не вкладав своєї частки, та й не вельми йому кортiли тi чужi, на якi потрапив випадково, веселощi. Хоч, дивлячись на барвисте маєво дiвочих хусток i плахт, слухаючи спiв, подумав, що втратив щось у життi й тепер його нiколи не вернути. Нинi воно — як грошi в чужих руках. До нього пiдiйшла й присiла в травi Хотина, тримала в зубах бадилину й була задумана i дуже мила.
— А ти чого не спiваєш? — запитав у неї Лаврiн. Хотина подивилася на нього тривожним поглядом зеленавих очей.
— Бо не спiваєш ти.
Лаврiновi стрепенулося серце, щось у ньому вiдгукнулося, а щось глухо запротестувало, й вiн сказав:
— Я вже своє одспiвав.
— Так рано? Хто ж це тебе одучив спiвати? — I майже без всякого зв'язку додала: — А до мене Харитон в'язне.
— Ну… вiн хлопець хазяйновитий. I багатий.
— А ти знаєш, який вiн захланний? У старця кусень однiме. А який злий? I як сопе, коли щось не по його. Та я його… Я його бачити не хочу.
I Лаврiновi, хоч нiчого не мав до Хотини, чомусь стало хороше на серцi.
— Так хто ж тебе одучив спiвати? — направцi йшла Хотина, а Лаврiн подумав трохи зi скрухою, що це вже друга дiвчина йде до нього такими стежками й, мабуть, саме через те, що вiн — безмаєтний, харпак. I помалiла йому в думцi сiчова слава. I сама Сiч мовби потьмарилася, мовби повилася сизою хмаркою, й чомусь од того оповив його смуток.
— У тебе є дiвчина? — На цьому запитаннi в Хотини затремтiв голос, вона опустила очi, а Лаврiновi стало її жаль, i вiн вирiшив розповiсти їй усе про себе та Килiяну, а також про Марка й про те, чого опинився тут, й отак покласти край отiй невизначеностi, яка почала залягати помiж ним i цiєю щирою дiвчиною. I вiн розказав. Хотина страшенно розхвилювалася, навiть витерла сльози, а тодi раптом сказала:
— А, може, їй буде краще з тим твоїм Марком.
Такий несподiваний поворот Хотининої думки спантеличив Лаврiна, вiн довго мовчав, а потiм мовив:
— Не знаю, того не знає нiхто. Може, й тобi буде добре з Харитоном, а ти от не хочеш. Я ж мушу сповнити клятву, яку давав їй, мушу знайти її. Без того… менi не жити.
Холодний вiтрець прошелестiв яблуневим садом, i впало з гiлки важке яблуко; нi Лаврiн, нi Хотина не пiдняли його. А пiдняв те яблуко Харитон i вгородив у нього великi, як у коня, мiцнi зуби. Важкий, мов iз свинцю литий, розхитувався на пiдборах шеврових, iз зiбганими у складки халявами чобiт, габова свита висiла на його лiвому плечi.
— Хотино, ходи до дiвчат, — наказав вiн. — Менi треба погомонiти з цим… гм, мандрiвником.
Хотина хвилину вагалася, а тодi в її очах змайнули зеленавi вогники й вона пiдвелася. Пiдвiвся й Лаврiн.
— Слухай, дяче, мандрував би ти звiдси далi.
Харитон був вовкодухий i дивився в землю; не знаючи, чим дошкулити, назвав Лаврiна дяком.
— Ось одроблю й поїду, — спокiйно вiдказав Перехрест.
— Я заплачу за тебе.
— Заставщини не беру, маю руки, щоб заробити.
— Але я можу їх трохи пом'яти, й вони, злидню, стануть непригоднi до дiла.
Лаврiн почав дратуватись, але стримував себе.
— Послухай, парубче, — примирливо мовив вiн. — Не затiвай сварки. Нi менi, нi тобi вона не потрiбна. Дороги я тобi переходити не збираюся. Втямив? Ось добуду строку й поїду.
Така поступливiсть ще дужче розколихала Харитона. Вiн зiрвав з голови шапку i вдарив нею об землю.
— А я хочу, щоб ти виїхав сьогоднi.
— А я хочу стати турецьким султаном, — влад йому вiдказав Лаврiн.
Парубки та дiвчата перестали спiвати, наблизилися до них, але не розбороняли. Стояли пiвколом, перешiптувалися. Харитон хоч i бурмило, але свiй, а це — зайда, боговi виднiше, на чиєму боцi правда. Не стала помiж ними й Хотина. Либонь, думала щось своє, на щось сподiвалася вiд цiєї бiйки. Лаврiн думав, що Харитон шкилюватиме далi, зачiпатиме тiльки словами, а той раптом замахнувся й щосили вдарив його у вухо. Удар кинув Перехреста на яблуньку, якби не вхопився за її стовбурець, упав би. В очах потемнiло — вiд болю i гнiву, з вуха потекла сукровиця. Одначе думка працювала, вiд другого удару Лаврiн ухилився — знадобився запорозький вишкiл, адже сiчовики вправлялися й на шаблях, i навкулачки. Не маючи iншого виходу, деменув Харитона в плече, й той заточився. Але теж встояв на ногах, його широке, з важкою щелепою обличчя збуряковiло, в очах завирувала каламуть, i вiн слiпо кинувся на Перехреста. Лаврiн перехопив його руку, рвонув на себе й вiдпустив. Харитон зарився носом у траву. Одначе враз пiдхопився й знову пiшов на Лаврiна. I знову Лаврiн ухилився, вхопив супротивника попiдруки й кинув об землю. Харитон застогнав, хотiв пiдвестися, й Лаврiн рiшуче ступив до нього.
— Посидь. Бо за третiм разом… За третiм разом не встанеш.
Харитон повiрив. Сидiв на травi, понуро дивився в землю. Лаврiн хотiв виїхати з Татусiв наступного дня, але саме того дня, надвечiр, помер Захарко. Тихо вiдiйшов на печi, його знайшли вже захололим. Захаркова смерть не привела нi матiр, нi сестру, нi тiтку до великого розпачу, всi знали, що вiн не жилець на цьому свiтi, i все ж нове нещастя вкинуло родину Тоцьких в осмуту. Лаврiн розумiв, що не може покинути їх в такий час. Тим самим возом, яким цього дня возив сiно, вiдвiз вiн Захарка на цвинтар, пiп одспiвав хлопця на левадi. А ще через день почався дощ, який перейшов у зливу. Буря поламала крила у вiтряка за селом, потрощила кiлька дерев над дорогою, розчахнула стару грушу в саду у Тоцьких i зiрвала стрiху шопи в кiнцi двору. В горобину нiч, коли блискавицi снували мiж небом i землею, неначе горючi татарськi стрiли, коли небо трiщало, а здавалося, що то трiщить старий, рiзьблений сволок у корчмi, Тоцькi свiтили страсну свiчку й всi троє стояли навколiшках перед образом святого Миколи, молили його, аби загнуздав стихiю, аби забрав блискавицi i грiм. Микола на них не дивився, творив своє, i тодi всi троє звернули погляди на Лаврiна, який сидiв на лавi й iнодi осiняв себе неквапливим хрестом. Його погляд заспокоював жiноцтво дужче, нiж погляд святого, i слова його теж були заспокiйливi, розважливi.