В розкритiй шопi замокло збiжжя — пшениця i ячмiнь, довелося виносити та сушити снопи. Лаврiн не мiг поїхати, не скiнчивши цiєї роботи.
Снопи сушилися на тину, i на призьбi, й просто посеред двору, Лаврiн за ними наглядав, Улита i Христя поралися в городi, Хотина мiсила дiжу — Лаврiн бачив її через прочиненi дверi. Дiжа стояла на ослонi, ходила ходуном, маленькi дiвочi кулачки мелькали швидко — швидко.
— Лаврiне, потримай дiжу, — покликала вона його. Перехрест присiв на долiвцi, обома руками вхопив бiля середнього обруча важку кленову дiжу. Тепер Хотинине обличчя нависло над самим його чолом, голову йому дурманив запах тiста й запах вимитих у любистку кiс, одне руденьке пасемце вибилося з них i лоскотнуло йому щоку. Хотина шпарко дихала, її груди високо здiймалися, i Лаврiн вiдвiв затуманенi очi. I в ту мить у його головi майнуло щось таке — знадливе, житейське, аж вiн стенувся i, мовби сперечаючись з кимось, покрутив головою: "Нi, нi".
— Що таке? — запитала Хотина i дивилася на нього такими лагiдними очима, аж йому затремтiло в серцi.
Вiн зрозумiв: Хотина ще на щось сподiвається, намагається затримати його. I щось у ньому пiддається їй.
Надвечiр того самого дня на заїжджий двiр завiтало троє: двоє козакiв i ще один чоловiк, татарин чи турок, а може, волох, з червоним, нiби обвареним окропом, обличчям, з вузькими очицями, лисою, перекресленою шрамом головою. Хто вiн такий, вгадати було важко, чимало всiлякого непевного люду лiпилося нинi бiля правобережного гетьмана, чимало тинялося його й по дорогах, здебiльшого вони не об'являлися нi iменнями, нi званнями, й запитувати про те їх нiхто не наважувався. Червонощокий чоловiк був ще молодий, рокiв тридцяти, обоє козаки — старшi i теж якiсь, неначе приїхали з ночi, темнi й похмурi, i слухалися червонолицього.
Вони приїхали у куцому, засланому кiнською шкурою вiзку, наказали Лаврiновi засипати коням вiвса, а собi попросили горiлки та чогось переїсти. Коли Лаврiн, перечекавши, доки приїжджi потамують голод, зайшов до шинкової хати (вiн не поминав нагоди розпитати новоприбулих про Килiяну та Марка), козаки доїдали свинячий холодець з миски, а червонолиций смоктав хвiст оселедця. Вiн кинув недогризок просто пiд ноги й налив iз зеленої карафи у кухоль пива, але не пив, а тiльки мочив губи, а сам скоса позирав на Хотину, яка поралася бiля печi.
— Так з чим будуть пироги? — запитав i пiдморгнув одному з козакiв.
Не сподобалося Лаврiновi те пiдморгування, а ще дужче не сподобалися слова, мовленi по тому, як Хотина вiдказала, що пироги будуть з вишнями i порiчками:
— А що, хлопцi, залишимося на пироги.
Лаврiн знав, що прибульцi кудись квапилися, вони навiть не дали йому завести пiд повiтку коней, мали намiр дати їм тiльки перепочити, а тепер ось мiняють своє рiшення. Чому? Сонце ще стоїть високо, могли б проїхати верст двадцять. Ох, беззахисний нинi у цьому краї люд, i надто багато вештається пройдисвiтiв. Укоїть щось, а тодi тiкає в iншу сторону, пiд руку iншого гетьмана. А коли його сила, то и зовсiм не втiкає. I є серед тих лиходумцiв такi… Є, Лаврiн чував про них… Вони — найстрашнiшi. Торгують живим товаром, християнською кров'ю. Хапають дiвчат, дiтей, якийсь час переховують у шелюгах, у ямах, а тодi продають турчиновi. Справа вигiдна, хоч можна через неї i повиснути на гiлляцi.
Лаврiн розмiрковував про все це, сидячи пiд рундучком комiрки пiд вiнками цибулi i пучками маку, пов'язаного барвистими валовими нитками. Головки маку були схожi на вiдтятi людськi голови. Майнула думка: що йому до того, до всiх цих людей, їхнiх намiрiв, їхнiх клопотiв, у нього вистачає свого лиха, своїх клопотiв, але вiн рубонув її, наче коршака, що завис над подвiр'ям з курчатами. Довго вагався: чи казати про свої здогади Улитi та Хотинi, й таки вирiшив Улитi не казати нiчого — може, подумав, прихимерилося йому все це, й виставить себе на посмiх, а натякнув лише Хотинi, запитав у неї:
— Засуви у твоєму ванькирчику мiцнi?
Вiн знав: коли у корчмi мало приїжджих, Хотина спить у покої для багатших гостей поруч з великою кiмнатою, де сплять всi iншi постояльцi. Нинi постояльцiв було лише троє.
Хотина трохи спантеличилася, але вiдказала жартiвливо:
— Для доброго козака — засуви не завада.
— Коли б то йшлося про козакiв, — пробурмотiв Лаврiн. — Замикайся добре. А лiпше лягай з матiр'ю.
Хотина мить подумала, а потiм усмiхнулася й знизала плечима:
— Ну й козаки тепер пiшли. Самi вiдсилають дiвчат до матерiв. Лягаючи спати, Лаврiн поклав бiля себе два пiстолi й ножа. Пiстолi перевiрив, пiдсипав свiжого пороху. Дверi комiрчини зачинив не зовсiм, залишив щiлину. Лежав на сiнi, слухав, як засинає село. Десь лiниво перебрiхувалися собаки, десь не знати чого кукурiкнув пiвень, у стрiсi комiрчини вовтузилися горобцi. Щось їм заважало спати. У верхньому кутку щiлини миготiла зеленава зiрка, здавалося, то шипить на ковадлi й порскає окалиною розжарений вухналь. Лаврiн виглянув у дверi — i в корчмi, й на подвiр'ї було тихо. Над хатою червонiв мiсяць, вiн був на ущербi й скидався на паляницю з вiдтятим окрайцем. I ще кiлька разiв виглядав з комiрчини Лаврiн, а тодi задумався — знову ж таки про все тутешнє: про жнива, про Хотину, про Захарка — та й незчувся, як задрiмав.
Прокинувся не знати вiд чого. Здалося, що його вкололи чимось тонким i гострим. Розчумався й зрозумiв, що його вколола не гостра спиця, а голос. Тонкий голос — скрик. Вiн повторився, i Лаврiн намацав у темрявi ножа та пiстолi. Ножа заткнув за пояс, пiстолi взяв у руки. Обережно прочинив дверi й сторопiв. Посеред двору стояв запряжений паровицею вiз. Як же вiн, Лаврiн, мiцно спав. Мiсяць вже сховався за верби, але зорi густо всипали небо, їхнього свiтла вистачало, аби побачити постать, яка припала до гнуздечки, а також прочиненi дверi кiмнати для проїжджих. Гаятися було годi. Ступаючи босими ногами по холодному споришу, Лаврiн нечутно пiдкрався до постатi, яка тримала конi, притулив до спини пiстоля й сказав:
— Не ворушися. Ворухнешся — вб'ю. Пусти гнуздечки i йди до комори.
Якусь мить тривала тиша, далi дзвенькнули кiльця на гнуздечках, той опустив руки.
— Йди!
Цiвкою пiстоля чув крiзь жупан, як тремтить зловороже тiло. Пiстолем вiн запхав козака до комори й засунув у прибой залiзну притику. По тому швидко пiшов до корчми. Звiдти долiтали глухi удари, скрип i скрики. Лаврiн знав — нi Хотина, нi її скрики не годнi вирватись з ванькирчика. Вiкна там, як i в iнших кiмнатах, мiцнi, дубовi. Лиховiсники ламали дверi або намагалися скинути їх iз завiс. Лаврiн ступив у чорний отвiр дверей. В цей час знову почувся iржавий скрип, далi — короткий передих, сопiння i лайка крiзь стиснутi зуби, й знову скрип, i Хотинин лемент за дверима.
— Зрушилися, — мовив запалений задухою голос. — Пiдваж ще раз.
В кiмнатi смердiло прокислим пивом i потом, у вiкно слiпо билася потривожена муха — дзизуха.
Лаврiн став так, щоб на нього не падало свiтло з вiкна, i голосно мовив:
— Стiй на мiсцi!
Бiля дверей вуркнуло — вуркнув з несподiванки котрийсь iз нападникiв, вiдтак упала глуха, сповнена смертельної загрози тиша.
— Йдiть прiч. Iнакше — стрiлятиму, — гукнув Лаврiн i переступив крок праворуч. Гаряче повiтря колихнулося бiля самих його грудей. Сокира ввiгналася в стiну. Лаврiн уже призвичаївся до темряви i стрельнув у одну з тiней, цiлився трохи вниз. Почувся скрик, стогiн i лайка, якесь шамрання, якесь вовтузiння i знову скрик, схожий на вовче виття. Лаврiн присiв у запiллi.