— Вдруге влучу в голову, — пообiцяв вiн. — Не промахнуся. Загупотiли кроки, один з нападникiв кинувся у двiр. За ним, стогнучи, лаючись i погрожуючи, потягся другий. Лаврiн пiшов одразу за ним, аби не дати лиходiям приготуватися до вiдсiчi.
— Негайно виїжджайте з двору, — не давав їм опам'ятатися. — Iнакше пострiляю.
Одна постать вже чорнiла на возi, друга, зi стогоном i хрипом, дряпалася на вiз, то був червонолиций. Лаврiн влучив йому в ногу.
— Ти, собако, запам'ятаєш нас… — погрожував вiн. — Повiшу за ноги. Втоплю в багнi… Степане, де ти?
- їдьте, їдьте, — наказав Лаврiн. — Степан дожене вас за селом.
Огрiтi ремiнними вiжками, конi захропли, вiз заторохтiв, рушив з мiсця. У воротях вiн зачепився — пролунав пронизливий зойк, очевидно, пораненому черконуло ногу. Лаврiн побачив тiльки, як двi кiнськi голови майнули поза високим тином. Затим випустив Степана й пiшов зачиняти ворота, якi лиходiї прочинили заздалегiдь. До самого ранку побивалися Улита та Христя й тремтiла, неначе в пропасницi, Хотина. Лаврiн заспокоював їх усiх як мiг. На свiтанку Хотина таки заснула, а Лаврiн почав збиратися в дорогу. Вiн i так загаявся, та й не випадало йому залишатися далi в цьому мiсцi. Це розумiв не тiльки вiн, а й Улита та Христя, хоч остання й сказала:
— Iдеш! А як же ми тепер?
— Наймiть на якийсь час козакiв. Є такi в мiстечку. Звичайно, вони ледачкуватi, але для сторожi згодяться.
— Я сьогоднi ж заручу Хотину з Харитоном, — по — iншому вирiшила Улита.
"От для кого я вирятував Хотину", — скрушно i навiть з болем подумав Лаврiн, але iншої ради скласти не мiг. Вiн вивiв коня, крiпенько його осiдлав, поправив ронди. Улита щедро спорядила його в дорогу: поклала двi великi паляницi, два шматки сала, пiввiнка цибулi. Жiнки провели його за ворота, благословили. Лаврiн оглянувся вже в полi: бiля ворiт чорнiли двi постатi, схожi на двi чорнi галки. Одна з них махнула на прощання кiнцем чорної хустки.
* * *
У кiнцi мiсяця серпня, коли листя на чорнокленах прибрало кольору темної вишнi, а степ пожовтiв i задзвенiв сухими бур'янами i вже давно одцвiвся татарський шабельник — важкi бубки задимiли бiлим пушком, козакам Тавинської залоги прийшла замiна. Вони радо збиралися в дорогу — важка, небезпечна й пiсна служба на степових чатах гiрша, нiж на водяних караулах, не власною волею йдуть на неї козаки, й здебiльшого вертається їх менше, нiж прибуває. А часом лягає трупом i вся залога — коли татари пiдчаляться зненацька або нападуть у великiй силi. В маленькiй, схожiй на зимiвник, залозi протриматися довго козакам рiдко коли вдається. Щоправда, й татари не часто б'ють на залоги, — вельми невигiдний то промисел, — у залозi i вал, i частокiл, ще й добряча башта, за одного козака лягає кiлька, а то й кiльканадцятеро татар. Заживку з них нiякого, в полон же козаки не здаються. Частiше дозорцi гинули в степу, на курганах i бiля фiгур, захопленi зненацька.
Цього разу з шiстдесяти восьми козакiв, що приїхали сюди, в степу лишилося навiки сiмнадцять. Решта верталася на Сiч. Разом з ними вiд'їжджав i Сироватка. Все нужденне майно прикопав над Волошкою, кугу забив, човна затопив у березi. Забрав свого коня на залозi, свiтло — бурого Савура, й вирушив у путь. Одначе дорога йому лягала не на Запорожжя. Од козакiв, що приїхали на замiну, дiзнався, що Лаврiна на Сiчi немає, — поїхав з партiєю, яка пiшла пiд Ладижин, i не вернувся. Козаки оповiли про тяжкi утарчки пiд Ладижином, страшну налогу турчина, гибiль та полон його захисникiв. Проте хтось пригадав, що чув од когось, а той ще од когось, здається, од козака Кайдана, нiбито Лаврiн з того пекла вирвався. Але чого не приїхав у Сiч, козак сказати не мiг. Мокiй весь вечiр просидiв у самотинi в степу пiд валом форпосту, а тодi вирiшив податися в розшуки Лаврiна. Й хоч як його розраювали запорожцi, не здався. Сироватка вже коли щось вимiрковував, од того не одступався й замiрiв своїх не мiняв.
Шлях йому випав довгий i важкий. Поминувши Дике Поле, їхав розруйнованим краєм, сплюндрованим турками й татарами, бiда чигала на нього звiдусюди, й тiльки Мокiєва сторожкiсть, звичка ходити по краю небезпеки, вмiння заховатися, а ще, може, нужденнiсть рятували його од татарського аркана та розбiйницького ножа. Прошбишацьких ватаг по лiсах та яругах на той час блукало не менше, нiж татарських. Сироватку вжахнув поруйнований Ладижин, у щирий смуток вкинув вигляд спалених слобiд та сiл. Бiлiли на згарищах димарi, чорнiли пожухлi сади, сивий попiл замiтав подвiр'я, застеляв колись веселi вигони, дороги. Сироватцi здавалося, що й на його душi осiвся той попi". Ще бiльша туга огортала козака вiд того, що не мiг одшукати бодай найменшого Лаврiнового слiду. Жодної чутки, жодної звiстки. Та й те ще: людей йому стрiчалося мало — ховалися по лiсах та глинищах, вони здебiльшого самi розшукували своїх братiв, сестер, батькiв та дружин. Тiльки й дознав, що всiх, кого турки та татари тут запопали, гнали на Стiну, а вже там розшеретовували: кого в Стамбул, кого в Бахчисарай, кого на галери.
Сироватка добувся до Стiни — неподалiк од старовинного мiстечка Сороки, що по той бiк Днiстра, звiдки турчин розпочинав свої походи в українськi та ляськi землi. Сироватчин кiнь пiдбився, погубив пiдкови, розбив копита, а сам Сироватка стомився тiлом i духом. Одяг його пошарпався й геть розпалися чоботи. На лiвому трiснув задник i вiдпав закаблук, а на правому — вся пiдошва, на нозi телiпався тiльки ошматок низької халявки та того, що колись було передком. Сiмнадцять лiт проносив чоботи козак, латка лягала на латку, а поверх тих — ще латка з шевра, хрому, юхти, так що вже цiлий табун товару слугував його ногам. Мокiй би й зараз сам полагодив чоботи, але не мав чим — усе прикопав у ямi над Волошкою. Їхати далi було нiкуди, Сироватка напитав у посадi бiля Стiни шевця i впросився до нього на два тижнi. За ремонт чобiт (брався полагодити їх сам), сякий — такий харч та корм для Савура мав скосити нежар у долинцi, змолотити пiвтори копи жита й допомагати по чоботарству. Мокiй сподiвався тим часом поїздити по ближнiх селах та розпитати про Лаврiна. Якщо не погинув, десь же вiн має бути. Бо чого прибився в Ладижин, коли його туди не посилали? Кайдан розповiдав, що Лаврiн увесь час кудись поривався.
Стiна i вся волость поплюндрованi менше, нiж сусiднi. Вони перебували пiд владою Дорошенка, той тримався спiлки з турчином, i мiсто приступом не брали. Правда, турчин трохи поруйнував його минулого лiта, коли плюндрував Кам'янець; розгнiваний вiдважною обороною, наказав вимостити вулицi Кам'янця iконами та хоругвами й проїхав по них конем до церкви. По тому наказав брати приступом Стiну, яка ще ранiше здалася на його милiсть.
Хата шевця Омеляна Шкути, сумирного клишоногого чоловiчка в порваному єврейському лейбику, з довгими — предовгими рукавами та пiдiткнутими пiд мотузяний пасок полами, стояла на самому кiнцi посаду — друга од краю, при битiй дорозi. Сироватка просився до нього ще й тому, щоб бачити проїжджий люд: од дороги її оступав тiльки низенький, трухлявий тинок. Видно було з‑за тину, видно було й через тин. Господарство в шевця — нужденне, як i сам швець. Стара хата з перекошеними вiконницями, повiтка, плетений лiсяний хлiв — увесь Шкутин статок. Пiд повiткою — вiз, коня забрали татари. У хлiвi — телиця й двi курки. Телиця — надiя всiєї родини. А родина величенька: стара мати, жiнка, четверо дiтей, найстаршiй дiвчинцi — дванадцять рокiв. Вони ховали рябу телицю за просяною соломою й вельми потерпали, аби її не забрали татари. Щоправда, їхнiй гетьман — ханiв приятель — обiцяв усiм мирне й негибiльне життя, одначе вельми ненадiйною була та обiцянка. Мiський уряд, до якого зверталися зi скаргами на татар стiнчани та околишнi селяни, тримався їхньої сторони, проте нiчим не мiг зарадити. Старости тiльки вдавали, що розшукують кривднbкiв. Не завжди допомагали навiть турецькi охороннi ярлики. Отож швець та його жiнка (як i всi iншi люди) покладалися на свiй сховок, а не на стоптане копитами татарських коней право.
Мокiй допомагав шевцевi, а також навiдувався в Стiну, тинявся по базару, розшукував тих, хто обороняв Ладижин i хто його оступав, найпаче — запорожцiв. Але їх у цьому краї не стрiчалося. А тим часом приглядався до мiських порядкiв, до ворожого вiйська — знадобиться, коли повернеться на Сiч. Проїжджають татари. Гордовитi, поважнi — адже пiд копитами їхнiх коней чужа скорена земля. Чимось не схожi на татар — конi високi, й на декому українськi кожухи. Несамохiть стискається серце, щось напружується в грудях. Проходять яничари — веселi, напiдпитку. Горланять пiсень, обiймаються за плечi, наче українськi парубки. Може, серед них є й українцi… Себто немає. Це вже не серби, не болгари, не поляки, не росiяни, не українцi, не молдавани, а турки. Всi разом — турки. Хоч i не зовсiм турки. Але їм вселили в серце Туреччину. Людина з чужою батькiвщиною в серцi — це вже не людина. Нехай якою вона не буде грiзною. Так само, як i людина, котра пiдкорила собi iншу людину. То — потороча, злодiй, вона гадає, що залишається сама собою, а насправдi розчиняється в iнших, завойованих, обiкрадених нею, людях. Ще пильнiше приглядався Сироватка до свого люду. Сам худий i нужденний, дивувався змiнам, якi бачив у них. Неначе це були зовсiм iншi люди. Тi й не тi. Куди подiлися горда постава, смiливий блиск очей, веселий смiх. Кудись iшли, щось робили. Те ж саме, що й ранiше. Он з млина їде дядько, на возi рiвненько, гузир до гузиря, складенi мiшки, на мiшках махає рученятами дiвчинка, позаду спирається на ключицю молодиця. Везуть мливо. Всi вони… везуть своє—чуже мливо. Все нiби так, як i колись, але й не так. Так, бо ж таки не пiдданцi, а союзники. В грамотах написано: рiвнi, збратанi гетьманом та султаном в одну сiм'ю. Мають рiвнi права, можуть займати високi уряди. Полковник полковнику пише по — нашому листи i реляцiї, а вище — тiльки по — турецьки. Не зрозумiють! Того, що написано, i тих, що написали. I до татар треба писати по — турецьки. У школах тi самi дяки навчають тих самих наук. Але мусять казати дiтям, що вони завдячують турецькому султановi. Отож всi роблять те, що хочуть… тiльки на турецький кшталт. Лише банкетують по — своєму. П'ють оковиту, п'ють меди, якi гiрчать, п'ють ромелiйськi вина. Першу чарку — за славну Туреччину, а вже по тому можна випити й за щось iнше, своє. I навiть упитися. А чого ж, це добре, коли якийсь козак уп'ється. Може щось виляпати. Тих, якi п'ють, не страшно. Страшно тих, якi сидять по кутках i думають своє. Ти їм кiлок на головi теши, а вони думають. Можуть до чогось додуматися. Хоча б до сорому, до того, ким були i ким стали. Пригадують дiдiвську славу, дiдiвську гордiсть, пригадають, чиї вони дiти i внуки. Стережiться тих, якi думають! I стережуться. Переодягненi вивiдники так i шастають по мiсту. Отака вона — Стiна. Це вже не Стiна, а дiрка в Стiнi. Дiрка в серцi люду християнського, українського, через яку пливуть чужi накази, чужi вiстi, чужi звичаї, чужi вiйська. Хотiв Дорошенко скористатися мiжусобицями трьох держав, скупити всi землi, хотiв вигородити людовi обору, а вигородив тюрму. I тепер карається, бушує у власних покоях, а за покоями — зась. А був же валечний муж, ще й онук давнього гетьмана, Михайла Дорошенка. Той теж шукав викруту i дружби, але вже з iншим паном — польським королем. I допинався з шляхтичами рiвних прав, i таки доп'яв, але тiльки собi, а посполитi як орали панам землю до нього, так само орали її й при ньому. Петро Дорофiйович не зважив на лихий досвiд дiда. I он у що перекинулася його спiлка з невiрними — подану знизу вгору руку приймають, але того, хто її простер, поруч iз собою не садовлять. Бо поганин, то таки поганин. Вiн мiркує, що стоїть вище за всiх iнших людей. Навiть татари з улусiв вважають себе благороднiшими од гяурiв — християн. А може, шепоче собi Сироватка, бiда бiду якось перебуде.