Цього року осiнь забарилася, лiтнє тепло трималося довго, а потiм пiшов дощ, i в один день свiт перемiнився, стало холодно, сади, лiси осмутнiли, i осмутнiла вся земля, а з нею i людська душа.
За пiвтора тижня Сироватка не тiльки викосив долину, зцяпав на точку, просто неба, жито, а й виплiв новий тинок, переставив ворота та насукав Шкутi дратви до кiнця року. А тодi сiв за свої чоботи.
Вiн устиг полагодити тiльки правий, бо зi Стiни прийшло двоє понурих городових козакiв з одноруким сердитим хорунжим i повели його з собою. Вони не казали, за вiщо зацуркували Мокiя ("Там довiдаєшся, — похмуро кинув хорунжий, поправляючи правицею перев'язь до шаблi), а вiн не поривався iз розпитами — для чого наперед знати те, чого, може, краще не знати зовсiм. Вирiшив за лiпше поцiкавитися, як хорунжий дiстає з надiлкiв однiєю рукою шаблю, але той так бликнув на Мокiя водянисто — синiми очима, що йому зацiпило. У фортецi козаки запитали хорунжого, куди подiти цього миршавого цапа, вкинути до гурту чи одвести в графськi покої, i хорунжий наказав замкнути Сироватку в Графськiй вежi.
Графською козаки назвали вежу, мабуть, через те, що перед цим там тримали якогось графа, насправдi ж це була звичайна порохова вежа з високими глухими стiнами о шести гранях, важкими залiзними дверима й кам'яною пiдлогою. На пiдлозi, ближче до захiдного кута, стояло велике дерев'яне лiжко та ослiнець, либонь, попереднiй в'язень був значним вельможею, бо на дошках лежали сiнник, ряднина й навiть полотняне простирадло. Справжня шляхетська постiль. Сироватка повалився на неї й проспав до пiзнього ранку наступного дня. Вранцi у вежу прийшли хорунжий та двоє козакiв, уже iншi, не тi, що вели Мокiя од шевця, а з ними високий одноокий татарин у бобровiй шапцi та купецькому, отороченому лисицею каптанi.
Хорунжий запитав Сироватку, чий вiн вивiдник та ким надiсланий, порадив казати щиру правду та показав товстого, вже добряче обхвицьканого ремiнного канчука. Сироватка сидiв на лiжку, чухав нога об ногу i в такому щирому подивi клiпав на хорунжого рiденькими повiками, що, здавалося, у те клiпання, а заодно i в його повiсть повiрив би й камiнний iдол. Проте, на своє лихо. Сироватка двiчi сказав не водне, кого шукає: один раз — сестринця, вдруге — сина. Окрiм того, тi побачили, що в доносi дано про нього неправильний вивiд — Сироватку мали за значну птицю. Тепер же небораку поклали на долiвку, хорунжий сiв на голову, один козак на ноги, а другий почав випитувати з нього правду канчуком. Козак бив i за кожним разом хекав, неначе рубав дрова, i спльовував через раз убiк. Сироватка божився, що нi з чим не таїться, й божiння його було щире Вiн прикликав у свiдки стiльки святих — либонь, у баштi стояло їх стовписько, й, може, через те хорунжий попустив йому голову, а козак стьобав не боляче, тiльки голосно хекав. Прецiнь басурманин християнським святим вiри не йняв, забрав у козака нагайку i чотири рази вчистив Сироватку по худiй спинi так, аж той несамовито зайойкав i спом'янув бога басурманського, одначе вже так, що тому, мабуть, i в носi закрутило. За п'ятим разом татарин, котрий бив, стиснувши рiдкi й великi, як у лошака, зуби, промахнувся (у вежi стояла пiвтемрява) й вшкварив по руках козака, що тримав Сироватку за ноги, той заверещав i випустив Мокiя. Козак хотiв заїхати татариновi в зуби, й той кинув нагая i вибiг з вежi. За ним пiшли хорунжий i обидва козаки. А Мокiй, постогнуючи, вилiз на лiжко й вмостився там. Спину йому пекло вогнем, вiн обережно перекинувся на правий бiк, притулився до стiни й чипiв.
Так лежав три днi. Злазив до цебра з водою бiля дверей та раз на день, вранцi, до щербатого корця з ячмiнною затiркою, її приносив зодягнений у замицьканий, що аж вилискував, кунтуш потютькуватий козак, з глибоким, що робив з одного пiдборiддя двоє, шрамом, i ставив бiля порога. Либонь, вiн правив обов'язки тюремника. Сидячи навпочiпки з того боку дверей, чекав, коли Сироватка поїсть, раз по раз заглядав у щiлину. Перша, що зринула в Сироватчинiй головi, думка була: повалити тюремника, вдарити його корцем або дерев'яним вiдром по головi й тiкати. Проте поки що не важився на таке: хтозна, що там далi, в дворi. То бiльше, порохова вежа — не крайня, скочиш, а там гурт сторожi. Шукати ж шляхiв до втечi треба було конче. В цьому впевнився другого дня, пiсля того, як його одвiдав хорунжий, вже сам, без лихого почту. Вiн сiв на ослiнчик i сказав, що не має проти Сироватки нiякого зла й взагалi той йому без дiла, одначе татари його не випустять. Вони вважають, що Сироватка — запорозький старшина, кожен запорожець для них — пекельний ворог, та ще потай пробрався до їхнього стану. Ким же може Сироватка бути, як не вивiдником! Нинi старшого татарина покликали в Бершадь, вiн вернеться за кiлька днiв i вчинить новi спитки. Отож, якщо запорожець хоче уникнути катiвських мук, нехай зiзнається у всьому йому, хорунжому. Мокiй знову одказав, що зiзнаватися йому немає в чому, й попросив хорунжого, аби той його вiдпустив. Хорунжий сказав, що того не може: у нього тут жiнка й дiти, всi вони в одвiтi за Сироватку перед татарином. Вiн виявився зовсiм не злим i не лютим, просто в нього ще з лiта болiли зуби й мусив ревно справляти службу. Мокiєвi вдалося погомонiти з ним ладком, розпитати про недавню чорну турецьку налогу i особливо про полон, який гнали татари та турки. Хорунжий сказав, що стовписько тут стояло страшенне, одначе всiх запорожцiв тримали окремо, в пiдземеллi замку, i вiн їх усiх бачив.