— А не було помiж ними такого… з високим чолом, з чубом хвилястим, гордовитого вигляду, — отерпаючи душею, запитав Мокiй.
— Всi вони гордi, поки не накинуть їм на шию аркана, — розважливо одказав хорунжий.
Сироватка перерахував усi Лаврiновi прикмети, але не бачив такого козака хорунжий.
— А може, вiн переодягнувся в чуже, може, не зiзнався, що запорожець i його завдали в iншу валку? — з надiєю подивився в сiре, горбоносе обличчя хорунжого Сироватка.
— Може, — погодився той, але одразу й заперечив: — Тiльки навряд. Пересiвали їх на десять сит… Вивiдцiв пiдсилали.
Далi вiн розказав, що Сироватку виказав швець, бо вельми потерпав за телицю, боявся, що її заберуть. Шевцевi пообiцяли не чiпати телицю й оддали Сироватчиного коня — татари по зубах полiчили йому роки.
Сироватка подумав, що вчинив дурницю: розказав шевцевi, хто вiн i звiдки їде. А той ще й побiльшив його в чинi. Швець здавався йому вельми сумирним чоловiком, засмиканим нуждою та наляканим турками й татарами. Й дiти його зайшли з Сироваткою в приязнь, надто старший хлопчик — бiлявець, який допомагав сукати дратву, знайшов пiдошву на правий чобiт i нащепав з березової цурки цвяхiв. Ще Сироватка подумав, що iнодi нужда, прилякана лихом, обiймається з пiдлотою й разом важаться на злi вчинки.
— Це ж i ти, добродiю, басурманам служиш, — спробував закинути гака.
— Пани нашi служать, то й ми, — хорунжий одводив очi.
— Пани полiзуть в ополонку…
— I ми, — погодився хорунжий. — А куди подiнешся! Увесь рiд тут. Дiтей — як маку.
— Нащо ж наплодив стiльки? Ще ж молодий.
— А хiба я знаю? Кров у мене така.
"Яка там у тобi кров", — подумав Мокiй, але вголос не сказав.
Хорунжий був справдi сумирний i, може, навiть добрий чоловiк, воєнну службу сцравляв, бо за неї платили грошi. Звикся з неволею, шляхiв на волю не бачив i не шукав.
— Ми християни, — шукав приступу Сироватка.
— Всi кругом християни.
— Не всi. Кому ти служиш?
— Полковнику Прудирусу.
— А полковник?
— Гетьману.
— А гетьман?
— Ну, гетьман…
— Султану. — Запорозький вольний дух на мить пiднiс Сироватку, й вiн не мiг стриматися. — А мав би рiднiй землi. Вона нам мати. Слугувати чужiй матерi — останнє дiло.
— Ми люди маленькi, — не знати до чого приплiв хорунжий.
— Правильно. Тi, хто найвище, й служать найревнiше та найпiдлiше. Бо мають за це ласий шмат.
— Ти таки, мабуть, справдi запорожець? — сказав хорунжий.
— Який я, к лихiй годинi, запорожець! Хiба вам повилазило? — схаменувся Сироватка. — Сестринця шукаю.
— Такi, як ти, жилавi. Очi в тебе лагiднi, але лукавi. Одначе викруту тобi немає, — сказав розсудливо, мовби йшлося про когось третього, а не про Сироватку. — Наче й не схожий ти на значного козака. Проте хто його знає. Хiба у вас не буває такого: нужда в кабарзi та кармазинi пишається, а достаток свiтить голим тiлом. Може, ти сам кошовий чи який значковий…
Хорунжий пострахом Сироватцi душу не ламав, одначе на прощання сказав, що чекає його важка квестiя. А вирватися звiдси, мовив уже од дверей, подзвонюючи кулаком єдиної руки по важких металевих штабах, не вдавалося з простого люду нiкому. Кажуть, утiк лише один, лiт п'ять тому, але був вiн характерник, бо щез, мов здимiв, не лишилося пiсля нього нi пролому, нi пiдкопу, нi жодної мiтки.
Сироватцi здалося, хорунжий йому на щось натякає. А може, той кепкував. Либонь, на те не схоже. Мокiєвi його слова застряли в головi. Одначе вирватися звiдси справдi можна було, тiльки перекинувшись у птаха. Та й то не в гайстра чи журавля, а в синицю чи горобця. Дверi в баштi такi, що їх не проломити й металевим тараном, долiвка — камiнна, та й, мабуть, стiни сягають у землю на сажень, вгорi двоє вузьких, довгих вiконечок, у якi не пролiзе й кiт. Обоє — аж пiд стелею, одне з пiвнiчного, друге зi схiдного боку. Вранцi, тiльки — но сходило сонце, воно заглядало в схiдне вiконечко — прорiз, освiтлювало шматок стелi й крайок стiни, а тодi щезало на всенький день, свiтило iншим, у веселi, не в'язничнi вiкна. Башту ж до вечора окутував брудно — сiрий морок. Вiн розвiювався ще на мент, коли сонце торкалося вечiрнього пруга, тодi воно заглядало в прорiз у стiнi з пiвнiчного боку й знову лизало променями дошки стелi. Здавалося, воно заглядало для того, щоб привiтати в'язня й попрощатися з ним, нагадати про свiт, просторi луки, зеленi лiси — поятрити душу волею, по якiй мандрувала. Може, то навмисне хтось наказав прорiзати вiконця саме в тих стiнах?
Так чи так, але сонце заглядало до Сироватки двiчi на день, вiталося й прощалося, освiтлювало тiльки горiшню частину стiн та стелю. Вона була вистелена важкими дошками, котрi з роками позсихалися й потрiскалися, чорнiли затьоками й бiлiли грибковими плямами. Найбiльше затьокiв i плям — з пiвнiчної сторони, серед них немало свiжих — недавно йшли дощi. Коли б дiстатися до стелi… — думав Сироватка. Але до неї — три чи чотири сажнi. Нi, той в'язень, що втiк, мабуть, справдi був характерником. Намалював коня або птаха та й виїхав чи вилетiв на ньому крiзь стiну, як козак Мамай. Або ж продав душу нечистому, й той вицупив його за чуприну в одну з отих двох дiрок.
Сироватка на характерництвi не знався й нечистому душi не продавав. Проте очей од стелi не одводив, вона манила його й вабила; дивився на неї, i йому ткалися думки про волю. Мокiй нiколи не хоронив надiї, нехай би вона була маленька, як макове зерно. Звичайно, розумiв i те — становище його злецьке. Краще, якби справдi мав якусь провину. Найважче заперечити наклеп. Скажуть, що хотiв одрiзати султановi бороду, й спробуй довести, що ти навiть не знав, чи є в султана борода! Не знав? Бреше. Викручується. В султана борода є. А нащо, скажи, носив такого гострого ножика? Нi, цього разу Мокiєвi не одкрутитися. Недарма посадили самого, та ще й за такi стiни. Вiн розумiв, що такi башти замислюють при будiвництвi як пороховi i тюремнi воднораз. Коли наступає ворог — вони пороховi, а коли на кордонах тихо, можновладцi виловлюють i кидають до них всiляких небезпечних для них людцiв. Бог, розмiрковував Сироватка, дав людинi поле — безмежжя, а вона придумала стiни. Бог дав сонце, свiтло, а вона запроторює ближнього в морок. Бог дав квiтку, яблуню, а людина вигадала залiзо — меч i кулю. От i вважай, що вона розумна. Але ж бог дав їй i розум… Нащо тодi вiн дав їй його?
Сироватка починав плутатись i хутенько втiкав од тих розмiрковувань. Та й було йому зараз не до того.
Закинули в цюпу Сироватку в понедiлок, а в четвер вивели й погнали на роботу — в фортецi чистили колодязь, i не вистачало рук для живого ланцюжка, по якому передавали вiдро. Колодязь — в захiднiй чотирикутнiй вежi, до нього вели чотири зломи слизьких пощерблених сходiв i прямовисна залiзна драбина. Мокiя, яко великого злочинця, запроторили на найнижчий злом, нижче вiд нього на металевiй драбинi висiло тiльки двоє людей. Хто вже були тi — вбивцi, богоосквернителi? Вiн бачив тiльки крутi плечi й поголену, без шапки, голову того, що телiпався ближче, пiдтримував вiдро, котре набирав той, що висiв пiд ним. Внизу, в колодязi, горiв олiйний лiхтар, а сходи тонули в мороцi, вiдро передавали з рук у руки навпомацки Слабенькi вiдсвiти падали на Сироватку та на ноги того, що стояв вище од нього. Тi ноги були взутi в тупоносi чоботи, не новi, але посоюженi, добре вшитi, пiдбитi товстими пiдметками з волової шкiри. Вони часто ковзали — надто правий, бо залита водою й заляпана болотом сходинка була вищерблена. Мокiй боявся, що тупоносi чоботи ось — ось сколупнуться й загримлять разом з їхнiм володарем на дно. Сходинка пiд Сироватчиними ногами теж була поруйнована, розбита, але так, що вiн стояв у ямцi й мав гарне опертя