Намацавши пiд ногами чималий плаский камiнчик, Мокiй пiдняв його й пiдклав пiд посоюжений чобiт над своєю головою. Його старання миттю поцiнували, згори впало басовите, гречне" дякую".
Володар посоюжених чобiт часто перемовлявся з тим, що стояв вище од нього, мабуть, вони були приятелями або сидiли в однiй цюпi
Коли в'язнi вичерпали воду, робота пiшла повiльнiше: тi, в колодязi, визбирували на днi та вкидали у вiдра камiння, вигрiбали глей. Можна було б i присiсти, але зi схiдцiв скрапувала вода: по. тому одежа пристане до тiла й закоцюбнеш зовсiм. А тi, що були вище за нього, поприсiдали. Мокiй вже призвичаївся до темряви й трохи бачив їх. Вони згадували якогось Кирика, якогось воза, обiцяли, якщо їх випустять звiдси, побити на Кирикових ребрах усi спицi, а тодi той, що в посоюжених чоботях, прогудiв:
— Ну й робота, Василю, випала нам сьогоднi. Це гiрше, нiж дах на вежах латати.
На що Василь одгукнувся тихим, простудженим голосом:
— Там теж… Того й сподiвайся — зiрвешся та хряснеш о камiнь.
— Однаково там краще, — заперечив Сироватчин сусiда.
— А порохову… не будете перекривати? — Мокiй намагався вкласти в свiй голос якомога бiльше байдужостi, однак вiдчув, iдо голос йому затремтiв.
— Мали сьогоднi. Значся, тепер завтра, — сказав Василь. Знову засмикали за мотузок, i Сироватка потягнув вiдро. Коли воно поминуло першi маршi сходiв, Мокiй знову задер угору обличчя й запитав якомога тихiше:
— А який вам дають струмент?
— Який належить, — здивовано одказав сусiда. — Молоток, долото, свердло.
Вiдро промандрувало ще тричi, поки Сироватка одважився на прохання:
— Слухайте, хлопцi… Розцвяхуйте крайню од захiдної стiни дошку. Вiдро, що саме спускалося вниз, брязнуло об стiну, й так само брязнув зверху голос:
— Тю на тебе, чоловiче. Та нам за це…
— Нiхто того не знатиме… В тiй вежi тiльки я… там темно… Я її назад покладу. А вам… осьдечки…
Сироватка нагнувся й вправним рухом одпоров пiд колiном латку. Там лежали прихованi на найкрутiший випадок два золотих алтини. Мокiй поторсав за ногу сусiда, намацав у темрявi його руку й вклад у неї грошi:
— Оце всi… Мав би бiльше, хрест святий, не пожалiв би. Зверху довго мовчали. Може, через те, що вiдро стало важче, та й всi вже добряче притомилися. Сироватцi болiли руки й стрiляло в поперецi — там засiла давня простуда.
— Хто ж ти такий, чоловiче? — нарештi несмiливо запитав Василь.
Сироватка вже давно зрозумiв, що його побратими по лиховi такi собi посполитi, мабуть, потрапили сюди випадково. Може, не давали татарину худобини, може, посварилися з кимось, з тим‑таки нелестиво згадуваним Кнриком.
— Такий же, як ви, гречкосiй. Та ще й погорiлець. Хата згорiлiї й клуня — геть усе. їхав до брата в Берщадь, сподiвався запомогтися чим — небудь i вскочив у халепу. Показав якимось городовикам неправильно дорогу, а вони вернулися й зацуркували. От, хрестiбог, не забродня я, не убiйник i не злодiй. Нехай мене скарає пресвята богородиця, нехай я кип'янки нап'юся, нехай коростявим собакою стану, якщо мене причинили за який злий вчинок.
Мокiй не казав — "якщо не брешу", вiн остерiгався божитися обмильне.
Дядьки, мабуть, вiрили, бо зiтхали. Погорiльцям люди спiвчувають завжди й запомагають, чим можуть. Але не обтяли нiчого, мовчали; проте грошей йому назад не вернули. Сироватка сподiвався на їхню розважливiсть i доброту. Селяниновi вернути грошi дуже важко, вони самi прилипають до долонi. Посполитi ще довго радитимуться мiж собою, мугикатимуть, охкатимуть i аж тодi стануть на якомусь рiшенцi. Люди воно роботящi, задарма брати грошi не звикли.
Коли їх вивели нагору, Сироватка також не дармував часу — розглядався по подвiр'ю. Воно було довге, вужче на захiд i ширше на схiд, обнесене з усiх бокiв стiнами, на кожному розi — гостроверхi, критi черепицею башти. В однiй стiнi, що вiд пiвдня, був пролом, мабуть, турки зробили минулого року, а тепер замуровували: там лежали купи жорстви й цегли. Порохова вежа, в якiй тримають його, зi схiдного боку, бiля неї — двi чималi будiвлi, теж критi черепицею. Невелика церквиця й кiлька менших будiвель — в пiвнiчно — схiдному кутку двору. Далi Мокiй не встиг роздивитися, бо його погнали до цюпи.
Наступного дня над головою в Сироватки справдi гупотiли кроки, там щось шкрябало, брязкотiло, то затихало, то починало гупати знову. Сироватцi кортiло обiзватися, запитати, тi це покрiвельники чи iншi, але боявся, що там може бути вартовий, вiн здогадається про його замiр i викаже всiх. Сироватка не метушився, не спинався на ослiнчика, лежав мовчки, слухав. Навiть не знав, розцвяховували дядьки дошку чи нi, бо шкряботiло довго й потеруха сипалася щоразу, коли вони спускалися з даху на стелю. Десь опiвднi все затихло, й Сироватка лишився в повнiй тишi. Вiн дочекався вечора, коли сонце заглянуло на мить у пiвнiчний прорiз, i тодi став на ослiнчика: щiлина мiж крайньою i сусiдньою з нею дошкою була бiльша, нiж уранцi — вiн запам'ятав добре.
Сироватцi хотiлося сповнити свiй замiр уже цiєї ночi. Але вона була тиха i сторожка, як церковнi хори, вiн навiть чув кроки вартових, коли тi проходили повз дверi, i їхню розмову, й переклик пiвнiв у посадi. Покладався на розповiдь хорунжого, мав ще два днi. Стояла осiнь, погода мiнялася кожнi два — три днi, сподiвався на її злам, на дощ з громовицею чи хоча б на мжичку.
Мабуть, бог зглянувся на його молитви. Загримiло ще в суботу зранку, опiвднi зрушився дощ, а надвечiр перейшов у зливу. Небо клекотiло, гуркотiло, здавалося, там падають небеснi вежi, ламаються стiни, шкиргає камiнь по каменю. Раз по раз спалахували вiкна — прорiзи, здавалося, то спалахує порох на панiвцi, а далi гримав пострiл з небесної вежi. Сироватка стояв бiля пiвнiчної стiни, вiн не молився, пошепки накликав диявольськi сили — громи й блискавицi, навiть хугу. Його маленька, але вiльна душа танцювала й спiвала безголосо, тiпалася й пiдносилася. Правою рукою при коротких вогняних спалахах малював по стiнi знайденим у кутку уламком розм'яклої червоної цегли коня. Вiн не знав, навiщо малює. Просто спиналося в душi щось ворохобне, хотiв, якщо все оббудеться, трохи покепкувати над сторожею. По тому, послухавши бiля дверей, залiз пiд лiжко й пiдняв один його кiнець, поставив на стiну цапки, нижньою спинкою на пiдлогу, короткими нiжками до стiни. Видивився й випробував його гаразд — дарма що поточене шашелем, воно було мiцне. Знявши з лiжка найтовщу дошку, приставив її до стiни, залiз на ослiнця й подерся на верхню спинку. Побачивши, що не видряпається, поскидав чоботи й полiз босий. Шкода було — якi вже вони не є — чобiт, одначе що мав робити? Видряпавшись на спинку, взяв дошку, впер її кiнцем у стелю, яку мали розцвяхувати дядьки, натиснув.
Стеля не пiддавалася, а лiжко пiд ногами загрозливо поскрипувало. Зачекавши спалаху блискавицi, Мокiй пересунув свою дошку до самого краю стелi, натиснув плечем. Затрiщало, вiн натиснув ще, i його дошка шурхнула в порожнечу. Далi нею розширив отвiр. Потiм вiн опустив її на спинку лiжка, одначе вперти не було в що, й Сироватка не мав способу добратися до лазу, до якого ще лишалося аршинiв зо два. Помiркувавши, злiз униз. Вiн i далi не поспiшав, робив усе неквапливо, нiби мав у запасi хтозна — скiльки часу. Розламавши ослiнчика, розiдрав навпiл простирадло, скрутив джгутом та прив'язав одним кiнцем до виламаної нiжки. Знову видряпався на спинку лiжка й почав чекати, коли спалахне блискавиця. Вона рiзонула таким бiлим свiтлом, що Сироватка аж очi заплющив й не потрапив нiжкою в лаз. Не вцiлив i за другим, i за третiм спалахом, аж за четвертим вдалося йому засунути нiжку так, що вона, повернувшись, лягла впоперек дiрки. Пiдтягуючись руками, впираючись ногами в стiну, Мокiй долiз до отвору й вхопився руками за дошки. Просунув голову — плечi не пролазили; вихлявся то одним, то другим плечем, але не подавався вперед нi на цяту. Чеберяв ногами, шукав пальцями у стiнi якого виступу чи виямки, вiдчував, як млiють руки, як втрачає силу, — ось — ось розiмкне пальцi й громохкне вниз. Намацавши великим пальцем правої ноги якусь виямку, зiбрав усю силу, — аж вигнулось дугою до краю напружене тiло, — рвонувся й просунув угору плечi, пролiз — залишив на гострiй гранi шматки кунтуша й обдер шкiру на правому плечi. Розчепiривши руки, перепочив мить, пiдтиснувся ще трохи й упав обличчям у порох, що за довгi роки осiв на стелi вежi. Лежав довго. Поки не вiдчув, що знову натекло в руки та ноги трохи сили. Тим часом встиг оглянути дах. У ньому навiть пiсля ремонту зяяло чимало дiрок. Мокiй намiтив одну, iз захiдного боку, поповз до неї. Але спочатку посунув на мiсце дошку, запечатав лаз.