Дощ хльоскав йому в обличчя, вiн не здавався Сироватцi холодним, груди ходили ходуном, i лице пашiло од напруги. Мокiй вихитав i поклав собi пiд ноги кiлька черепиць, просунув у дiрку голову. В ту мить змiнив намiр… Коли його виводили у двiр, розгледiв, що з схiдного боку до вежi тулиться якась будiвля, на неї спочатку й сподiвався сповзти. Вернувся до пролому, забрав нiжку з прив'язаним простирадлом. Одв'язавши його та передерши ще раз надвоє, посточував кiнцi й прив'язав знову. Нiжку заклав мiж лати, вилiз на дах i потихеньку посунув униз. Дощ прав його, немов пiдвiшену ганчiр'яну ляльку, вiтер шмагав i вертiв, нiби закручував на самов'язнiм мотузку. Коли небо зламала блискавиця, Сироватка зiщулився пiд дашком башти, мов мокрий горобець, а тiльки — но згасла, швиденько поповз далi. Мотузок не досягав землi; Сироватка не знав, чи далеко до неї, чекати було страшно, вiн одважився й випустив простирадло з рук. Йому рiзонуло в ноги, вiн упав, закрутився на чотирьох, трохи не завив з болю. I в ту саму мить праворуч залунали кроки. Для Сироватки це було як нагла куля з‑за рогу. Вiн не клав собi в голову, що такої ночi в фортецi може пильнувати сторожа. Iнакше б вицахлив її з дiрки на даху, пропустив i спустився по тому. А тепер стояв перед нею на чотирьох — понiвечений, кволий, не гожий нi до вiдсiчi, нi до втечi. А вони, двоє вартових, йшли просто на нього. Сироватка сидiв при землi й бачив їх. Закутанi у важкi киреї, одверталися вiд дощу та вiтру, обходили вежу. Сироватцi стрiпнуло в гудях i затремтiло дрiбно — дрiбно — так тремтить крильцями конаюча пташка. Й розсипалася, розлетiлася iскрами якась думка, що було зринула, але вiн не встиг її вхопити.
А може, таки вхопив з неї одну iскорку, одначе схилив до самої землi голову, а рукою чимдуж заталапав по калюжi. Вiн навiть завуркотiв потихеньку.
— Пшов, — тупнув ногою вартовий, а другий потягнув з — пiд пахви рушницю.
— Ось я його…
Сироватка на чотирьох притьма подався за рiг. Позад себе ще встиг почути:
— Не треба, побудиш усiх на гвалт. Нехай бiжить.
— Розвелося їх…
Сироватка перечекав, доки варта погупотiла чобiтьми за великий цегляний будинок, а тодi скрадливо рушив до вилому в пiвденнiй стiнi. Вiн боляче забився, коли стрибав, намок, змерз, стiльки стратив сили, що уже ледве несли ноги. I крiзь страх, крiзь бiль йому вперше подумалося, який же вiн нещасний. Але треба було втiкати, треба було жити. I пробирався крiзь темiнь i сльоту до хати шевця Шкути. Всю дорогу бiг пiдтюпця й таки зiгрiвся, ногами холоду не почував, хоч i збивав ранкову росу босими пiдошвами."Бiда бiду перебуде", — сказав собi,
Спершу хотiв розбудити шевця та оддухопелити, а тодi згадав його недужу жiнку, згадав дiтей, перехрестився й пiшов до хлiва. Не висаджував дверей, не ламав лiси, просунув у дiрку мiж одвiрком i тином руку й патичком розчинив дверi. Савур впiзнав його, заiржав, i Сироватка поклав йому мокру руку на теплий тремкий храп, легенько, але владно потиснув, а другою почухав за вухом. Кiнь ткнувся йому мордою пiд пахву й зафуркотiв та почав тертися, як умiв фуркотiти й тертися тiльки вiн.
Знайомий запах кiнського поту та кiзякiв остаточно заспокоїв Мокiя, вiн помiтив, що кiнь позбивав пiд ноги сiно, несамохiть нагнувся, пiдiбрав його i запхнув за драбину. А вже тодi подумав, що це нi до чого, одв'язав Савура i вивiв з хлiва.
Коли вранцi тюремник принiс Сироватцi їсти, то побачив порожню башту, а на протилежнiй од дверей стiнi, куди падала свiтла пляма, червоного, буйногривого коня. Козак покликав варту, хорунжого й коменданта, всi вони спантеличено дивилися то на стiну, де басував червоногривий румак, то на старе лiжко. Його викинув комендант зi своїх покоїв, а тодi наказав затягти в порохову вежу, до якої було на кiлька днiв посаджено захопленого в полон i гнаного татарами до Бахчисарая на викуп графа Калиновського. Лiжко теж було здиблене й, здавалося, приготувалося до стрибка. Хорунжий перехрестився й тихо сказав:
— Характерник. Я одразу по очах запримiтив, що вiн якийсь не такий, як усi люди. Очi нiби й покiрнi, а в них — вовкулаки.
Тим, либонь, хотiв скинути провину i з себе, i з варти. Всi й далi з острахом дивилися на червоного коня на стiнi.
Старий, з тугими, немов скрученi вервечки, вусами комендант поклав на груди широкого хреста. За ним перехрестилася вся сторожа.
* * *
Лаврiн пiд'їхав до невеликого озерця, бiля якого пастухи напували коней. Зашмаленi, босi, стадники стояли на невисокiй плескатiй могилi, й довжелезнi батоги змiями звивалися бiля їхнiх нiг. Пастiвник — великий, простягнувся ген до синьої смужки лiсу, а по ньому — болота й озерця, старицi рiчки, яка понесла свої води iншою стороною, попiд лiсом. Пастухiв було п'ятеро — найстаршому рокiв двадцять, найменшому — п'ятнадцять. Лаврiн вирiшив заночувати бiля них. Стадники радо прийняли його до гурту — все‑таки новий чоловiк, запорожець, щось розкаже, розважить, та й безпечнiше з ним у степу. А зараз стало тут кепсько, розвелося багато вовкiв, i знахабнiли вони вкрай, нападають на коней, надто на лошат, а в стадникiв тiльки й зброї, що щабля та старий самопал. Про це й гомонiли, обсiвшись бiля вогнища, яке розпалили в долинцi бiля iншого, не обтирлованого, чистого, озерця з порослими осокою та ситнягом берегами. З озера набрали води на кашу, Лаврiн вкинув у казанок четвертинку сала та кiлька цибулин — кулiш удався на славу. Стадники розповiли йому, як позаминулої ночi зворохобився табун, як бiгли вони з головешками, i галасували, й гатили в мiдний казанок, свистiли i стрiляли з самопала. Нiхто з них не бачив вовкiв, i конi залишилися всi цiлi, одначе вранцi помiтили, що в одного стригуна розiрване плече i прокушена холка. Лаврiн розповiв їм про ями — вовкiвнi, якi влаштовують у плавнях запорожцi, й разом пошкодували, що не можна викопати такi ями тут. Гомонiли допiзна. Ущербний мiсяць посвiтив трохи, скотився за могилу, а зорi свiтили ясно, й срiбний пилок сипався згори на шiсть чубатих голiв, що посхилялися бiля казанка. I ще одну постать обвiвало тим срiбним пилком, й чипiла та постать на могилi, вглядалася в багаття та людей, якi сидiли довкола нього. То був Мокiй Сироватка. Йому здавалося, що вiн чує запах кулешi, й нiздрi його пиптюватого носа роздувалися, й голодна слина виповнила рота, i вже вiн збирався пiдiйти до пастухiв, та раптом крайня з лiвого боку постать бiля вагню ворухнулася, пiдвелася, вiдступила трохи вбiк. Навiть крiзь нiчну iмлу Сироватка побачив, що то не пастух, а збройний козак, i вже не був певний, хто тi iншi люди. Може, вони з Стiни, впiзнають його й занютують в сирицю. I хоч як вабило його, втомленого, нужденного, до себе багаття, хоч як лоскотав йому нiздрi запах гарячої кулешi, вiн, повагавшись мить, скрушно зiтхнув i посунув з могили. За кiлька сот сажнiв пасся його Савур, кiнь звик не iржати й мовчки йшов на тихий посвист господаря.
Саме так, мовчки, поскубуючи траву, й пiдiйшов вiн до Сироватки i цього разу.
* * *
Над плавнями трублять лебедi. Сито iржуть на луках конi, ходять, вигинаючи шиї, колами, неначе прип'ятi на довгих мотузках, лошаки гасають, немов подурiлi. Пастухи вiдганяють коней вiд стогiв довгими канчуками, грiються бiля вогнищ. Над стогами, над плавнями тягнуться на пiвдень безкiнечнi журавлинi ключi, перелiтнi гуси та качки сiдають у плавнях, рiчки та озера кишать птицею, вночi плавнi дзвенять, неначе там тисяча скарбникiв лiчать золотi червiнцi. Орли кружляють високо — високо, рiдко коли спускаються до землi — ситi — бо й вигулюють молодих.
Самотнiй лебiдь плаває по плесу попiд густою стiною iржавого очерегу, вiн все кричить, тривожно витягує довгу шию i вдивляється в сiро — жовтий морок, що панує в глибинi очеретяних нетрiв. Може, й правдивi байки про лебедину вiрнiсть? Погинула в очеретi подруга — лисиця її вистежила чи орел ударив з високостi, а лебiдь не вiрить у її смерть — ячить, виглядає. Його серце розривається од тужних лебединих погукiв iз пiдхмар'я, легке й гаряче, налите споконвiчним жаром далеких країв, воно поривається в небо, до зграї, але, обезкровлене втратою, падає в очерети. Лебiдь без кохання злетiти не може,