Все частiше наповзають на плавнi важкi тумани. Вони течуть, як рiки, чiпляються за очерети, окутують їх i дрiмають до пiзнього ранку. Аж поки пригрiє сонце i повiє вiд Днiпра вiтер, тодi вони починають димiти, ворушаться, як живi, непомiтно щезають, тiльки де — не‑де затримається бiлий струмiнець, мовби там козак щойно викурив люльку. Вода набирає з неба холоду, парує, оддає йому лiтнє тепло. Нiчнi тумани холоднi й тугi, хоч нагортай їх лопатою, людськi голоси набрякають од них i глухнуть. Найдосвiдченiшi козаки, досугi сiчовi дiди, якi вiк звiкували в плавнях, заблукають у них на човнах i потiм кажуть, що їх водила мана. Iнодi, коли згори наляжуть хмари, туман не розвiюється цiлiсiнький день Буває таке i в безхмарну погоду. Опiвденне сонце тодi не сяє, нiби знекровлене, не пробивається промiнням, бiлiє, неначе кружало сиру. Його видно, мов крiзь розведене водою молоко. Пiд ранок такi тумани скрапують густими росами чи й дощем.
Вночi попiд сiчовим городком блукає самотнiй вовк, його тонке, тужне виття зависає на самому кiнчику дзвiницi й бринить на вiтрi. Молодi козаки ходили його полювати — не вполювали. Один з них не вернувся — чи його загриз вовк, чи провалився в бездонний опар. Сiчовi дiди кажуть, що вовк той — перевертень.
З недiлi почався дощ. Шумить у плавнях, вкутав хмарами пагорби, накрив пiвсвiту. У плавнях вiн шумить особливо однотонно, шорстко, очерети, верби, вiльхи стоять чорнi та мокрi, ронять у воду важкi краплi. Дерева ще зеленi, але вже зануренi в зимовi думи. Дрiбнi птахи поховалися в дупла, гуси, качки, лебедi позбивалися в табуни, поховали голови в пiр'я, передрiмують негоду, їм сняться далекi заморськi краї, сняться моря й океани, через якi доведеться летiти.
В таку погоду козаки — зимiвничани шаткують капусту, лущать квасолю та товчуть ячмiнь на кутю. Запорожцi ж тирлуються по куренях: вшивають сiдла, латають одяг, шиють чоботи, в кого є грошi, тиняються по шинках.
Отаман сидить в свiтличцi — келiї на лавi, слухає дощ. Слухає й не слухає, курить люльку, думає а чи спогадує щось. Спогадує iншi дощi, якi вже одшумiли й сплинули по рiках у море. У кругле вiконечко дряпає карякуватою мокрою гiлкою липа — просить, щоб впустили до хати. Їй тоскно i страшно самiй, бо надто стара, уже всохла половина гiлок, та й дощ перiщить, заливає її корiння. Цiй липi — лiт двiстi, одначе ще кожного лiта зацвiтає, наповнюючи свiтличку медянистим запахом i бджолиним гулом. Вона нiби росте в самiй свiтличцi, отаман звик до неї, а вона до нього, вiн i сам по веснi сповнюється солодким гулом, а ночами таємничими шумами, а зараз вiдчуває, як сiчуть стару, порепану кору холоднi струменi, i йому теж стає холодно. Вiн розумiє стару липу i, якби було можна, залюбки впустив би її до хати. Примiтна Сiрковi липа i чорним глибоким дуплом. Те дупло — вiд пожежi. Загорiвся курiнь, його погасили, але згорiла найбiльша гiлка, й поступово утворилося дупло. Пiдпалив курiнь молодий козак Семен Гурко. Того року Сiрка вперше обрали кошовим. Козаки тримали раду — дати шляхтi бiй у степу чи пiти походом на Брацлавщину. Сiрко схиляв раду на похiд. Тричi зачинав кошовий мову, й тричi його перебивав гарячий молодик, Сiрко скипiв i наказав осавулам прогнати молодика втришия. А опiвночi загорiвся отаманський курiнь. Гаразд, що недавно пройшли дощi й зрiзи бiля куренiв були повнi води. Гурко сховався на острiвцевi по той бiк Чортомлика, захопивши з собою двi рушницi та кiлька лядунок з порохом. Осавули хотiли пiти на острiвець налогою, але кошовий не пустив їх."Нехай посидить на болотi, молода дурiсть сама з голови вийде", — сказав. Чотири днi сидiв козак на низинному острiвцевi, охляв i закоцюбiв, i почала його трясти лихоманка, й вилiз вiн з очерету, й пришкандибав на майдан, заїкався й цокотiв зубами, й не дивився кошовому в очi."Прийшов, палiюка?" — запитав отаман."Прийшов", — сказав козак. Запеклий i велечний козак Семен Гурко — Палiй i думу вироїв одну — на все життя. Торiк приїжджав на Запорожжя, й сидiли вони вдвох у цьому прикомiрку, й плакав Палiй без слiз, i розповiдав про руїну, яка настала на правому березi Днiпра, i думали вони одну важку думу, й зелено шумiла липа, i чорно свiтилося дупло, але вони не згадували про нього i про той далекий вогонь, бо горiла душа, а у вичахле дупло студили чужi вiтри.
…Смокче отаман погаслу люльку, а туга смокче його серце. Вiдлетiло ще одне лiто, а з ним вiдлетiла часточка серця; надiя, яка почала заквiтчуватись, прив'яла й засохла без плоду. Погинуло чимало товариства, чимало козакiв лежить по шпиталях, ворог столочив землю, i хоч вдалося вiдтрутити його — й далi висить бiля моря чорною хмарою, i не мають запорожцi змоги допомогти правобережному люду, й не вдалося привести до одностайностi невiрних гетьманiв, стулити водне пошматовану землю, провiстити рiдному краєвi золотий великдень на многiї лiта. Все лишилося так, як i рiк, i десять рокiв тому. Копита ворожих коней толочать лани й сiножатi, i вiд смердючих трутiв ворожих палають хати.
Поменшало в кошового за цей рiк друзiв i збiльшилося ворогiв. Десь повiявся а чи погинув у цiм лихолiттi його гордий джура, й вiрний вартiвничий степу, непомiтний, але чiпкий, як перекотиполе, Сироватка не вернувся з останньої чати. Кого ж йому поставити на тi чати, де знайти вартiвничого, щоб зорив в усi сторони й перестрiвав бiду за тисячу верст од рiдного дому? З ким вiн далi стане в оборону отчого краю? I чи настануть коли — небудь такi часи, що оця липа, оцi осокори i дуби зашумлять на волi, й Дике Поле стане не диким, а добрим i лагiдним, i прихилиться воно до всiєї вiльної України, й гостре чересло перекрає його вiд обрiю до обрiю, i там, де тепер шумить ковила, зашумлять жита. Тими житами можна нагодувати пiвсвiту, але для того треба, аби лани були вiльнi. А думка про джуру й далi не дає Сiрковi спокою. I чомусь спливає з сивої мряки молоде, мужнє, трохи хиже обличчя… Це було… Так, це було, коли вони гнали Виговського. Козаки спочивали у вишневому саду, вишнi ще тiльки почали наливатися соком, козаки смоктали холоднi люльки, й молоде дiвча принесло їм вiдро звареної в печi кулешi. Зварила мати, а принесла вона… Вiн уже й iм'я її забув. Вони їли, i всi дивилися на дiвча, i кожний мав його за своє, але тiльки на одну мить. Лише хорунжому Сойцi заманулося бiльшого, вiн перестрiв її в лiщинi, та його виказав брязкiт порожнього вiдра. Сiрко зарубав Сойку шаблею, попередньо наказавши йому захищатися, а дiвча того вечора все одно повiсилося в клунi. Хто зна, чого випливло з мряки те нiжне, нiби намальоване гарним богомазом личко, а також вродливе обличчя Сойки. Може, через те… Нi, його Лаврiн не здатен на щось подiбне. Нiякий злочин не може прилипнути до його серця. Це дощ навiяв йому лихе, далеке видиво.
Випав перший снiг. Ще звечора смутило око чорне, мерзле груддя, а на ранок земля мовби перемiнилася: бiлий степ, бiлi дерева, бiлий хутiр i — тиша. По такому снiгу люблять ходити мисливцi — лисичники.
Мартин Драпак обiйшов зимiвник, обтупав стоги, вимережав нерiвний клишнястий слiд аж на плескатий горбок, де колись стояла кам'яна баба, яку повалив i прикопав ще в перший рiк свого панування на островi, чимось вона не подобалася й просто заважала. Лiва Мартинова нога ступала прямо, а права, в дитинствi потрощена колодою, загрiбала, й вiд того такий химерний — хрестиком — слiд. Мартин посмiхався. За один ранок облущилася з душi тривога, що лежала шкарубким панциром усю довгу осiнь. Снiги цього року забарились, а морози стояли трiскучi, скували землю i воднi надра, спалили холодом очерети i тирсу. Степ зсiрiв, стало оддалеки видно кожен горбок, кожен ожеред, а що вже казати про хутiр. Вiд лютих вiтрiв i морозiв облетiло листя навiть на дубах — нелинях. Увесь зимiвник — хата, хлiв, двi комори, стайня, клунi, хижа для наймитiв — розташованi по колу в глибокiй долинi; всi будiвлi, навiть клунi — приземкуватi, наполовину загнанi в землю. Вхiд до обiйстя один — у снiжнi зими iнакше не доб'єшся до худоби.