Цi дзвiнкi, як тулумбаси, безснiжнi осенi найнебезпечнiшi Драпаковi. Влiтку його хутiр бачать хiба що орли. А добутися до нього не можна нi пiшо, нi кiнно. На всi сторони розлилося iржаве море: болота й драглi, а також — на перший погляд — зеленi лужки, насправдi ж в'язкi бабла; до острова можна добутися тiльки по довгому, скритому очеретами пагорбу, але й та путь переривається у двох мiсцях. Там у Мартина лежать загати з колод, якi, переїхавши на острiв, затягує кiньми в лози. Це була перша справжня зима по кiлькох роках. Всi попереднi зими були сирiтськими ("Сиротi не треба кожушини"), плакали дощами, хлипали сльотами, з ними хлипала й душа, люди боялися такої перемiни в природi, казали, що це боже наслання. Та Мартин Драпак не подiляв такої думки: сирiтська зима надiйно захищала його од татар — рiки не замерзали, степи й дороги розкисали, по них нi пройти, нi проїхати. Якби не такi зими, чи й втримався б на островi. Тяжко, ох як тяжко господарювати на цiй землi.
Сливе на самому вiстрi татарської шаблi. Нижче вiд Драпакового немає жодного зимiвника. Тiльки об'їзнi команди та бекети, а татарва снує в степу, як щупаки в необловленому озерi. Кожної хвилi може статися таке, що iз заможного господаря, котрий має п'ятеро, а влiтку то й десятеро челядникiв, сам опинишся в слугуваннi якомусь чорнопузому татарину, а то й на галерi. Правда, тримає Драпак про всяк лихий випадок i викуп у брата в Чигиринi, але то справа малонадiйна. I через те… Так, так, умiючи можна жити скрiзь. Сiчi вiн платить димове. Сiч його захищає, ага татарський так само отримує од нього дещицю. На випадок чого ага одведе вiд нього басурманську руку. Жити можна. Бо таки великими щедротами платить цей край Драпаковi за щоденний страх. Годує Драпак Сiч i сам багатiє. Цiєї осенi прикопав пiд березовим пеньком друге горня iз золотими. I всякого iншого добра в нього немало: i сукон нiмецьких та турецьких, i смушкiв вичинених, i кругiв воску, i два мiднi плуги, i всякого iншого реманенту на двадцять наймитiв. Вийде звiдси, купить землицi в Слобожанщинi — розгорнеться, й кругової повiстки — на вiйну — його синовi не випаде нiколи. Землi тут не мiряно, на одному островi можна наскородити загiнок п'ятнадцять. А звiра, а риби, а птаства! Кинь наослiп шапку — накриєш курiпку. Вдар палицею по водi — приглушиш щуку.
Вiн справдi ходив по ясенцю з довбнею та сокирою, наглушив два кошелi щук. Рибини стояли бiля самого льоду — зелено — рябi, пiвторааршиннi, вiд удару довбнею по кризi виверталися бiло — черево. Жито родить iз року в рiк, худоба множиться, влiтку вже й десять челядникiв не впоруються. На цю весну доведеться шукати ще кiлькоро. Але те йому не в клопiт. Коштують челядники дешево. Бо ж утiкачi, один аж з Пiнська, з клеймом на лiвiй щоцi й вирваними нiздрями — такому й на Сiчi нелегко заховатися, його силою не випхнеш з острова. Вiн i без клейма примiтний. Надто очима. Дивнi вони в нього. Драпак бiльше нi в кого не стрiчав таких очей. Вони бiлi, на перший взiр здається, що очнi яблука разом iз зiницями позатягали бiльма, його навiть часто сприймають за слiпого. Насправдi ж Денис — так звати челядника — погляд має зiркий, як яструб, а трохи ще i як сова — адже i вночi бачить. В його очi неприємно дивитися, бо здається, що дивишся на видющого, який прикидається слiпцем. Але трапляється, що й справдi доводиться втiкати очима вiд тих бiлякiв. Це — коли Денис гнiвається. Тодi його зiницi темнiшають, довкола них розжеврюються червонi обiдки, вони, здається, свердлять твої очi. Мартин трохи боїться Дениса. Бо той завжди мовчить i з'являється якось… тьху, як оце зараз.
Денис несподiвано виступив з‑за обмережаного заячими слiдами стогу, здавалося, вийшов з нього або чатував за ним, щоб налякати хазяїна. В сiрiй заячiй шапцi, баранячому, по — татарськи шитому — вовною нагору — кожусi, пiдперезаному пасом з вовчої шкури. Нiс у руцi зайця. Ходив перевiряти пастки. Вчора принiс живого вовка. Мабуть, навмисне не забив у капканi, а загнуздав дерев'яною цуркою й прив'язав за лапи до тичини. Поклав його пiд хлiвом, i лежав звiр там до обiду, звиваючись i блискаючи на всiх розпачливо — хижими очима, й нiхто не зважувався його забити — боялися Дениса. Собаки позабiгали в лози, конi в стайнi харапудилися, рвали недогнуздки, а Денис пиряв рептухом сiно з стiжка в долинцi й мовби нiчого не помiчав. Аж поки сам Драпак не взяв сокиру та не хряснув вовка по головi. Денис нiчого не сказав хазяїновi, але в очах у нього зажеврiлись отi червонi обiдки.
Вiн пройшов мовчки, не оддавши добридня, бо таку має звичку — не вiтатися. Драпак провiв Дениса довгим поглядом i подумав, що цього наймита треба якось позбутися. Бо ж хто зна, що в того на думцi. Правда, це зробити нелегко — добром Денис з хутора не пiде, та й наймит з нього путнiй. Ще й майже дармовий."Даси, хазяїне, скiльки не шкода", — сказав, коли наймався."Мабуть, доведеться…" — i недоказав, бо було шкода. Не людини шкода, а вправного челядника. Драпак просто так нiкого з свiту не звiв i не лютий вiн серцем, але коли потрiбно звершити якусь справу, нехай i найтяжчу, звершить не клiпнувши оком."Треба". На челядникiв Драпаковi поки що щастило. Оцi двоє теж не заїкаються за плату. Дiвцi все байдуже, а парубок давно здогадався, що Драпак розкусив його, працює'як проклятий. Он як молотять цiпами з самого досвiтку.
I в ту мить завважив, що цiпiв не чути. Зiйшов з горба, постояв бiля стогiв, тиша стояла така, що її можна було набрати в жменi i вмитися нею."Що б то могло означати? — подумав. — Треба пiти до клунi, послухати з того боку". Й поза кущами верболозу потягнув кульгавий слiд до клунi.
* * *
Просо порскало цiвками вусiбiч i рясним дощем знову опадало на тiк. З трьох бокiв тiк закладений копами кулiв i околоту, з четвертого — заставлений снопами. Поки Килiяна в'язала солому в куль i одгортала лопатою просо в засторонок, Марко сколочував два снопи й розперiзував їх. Далi вдвох перiщили бичами по вологiй соломi. Просо було з бур'янцем, на току гостро пахло лободою й осотом (перекидаючи снопа, Марко щоразу виймав з долонь малесенькi колючки), й пахло в клунi мишами, а над головами цвiрiнькали пiд стрiхою горобцi, й великий, чорний, розбiйний котяра стежив за ними з прикладка соломи гострим оком.
Марко перебивав цiпильном просянку, а сам скрадливо поглядав на Килiяну. Сьогоднi вона була якась не така, як завжди: сувора, рвiйна в роботi — тiєю рвiйнiстю, здогадувався, намагалася одго — родитися од нього, вони обоє працювали як скаженi, мовби намагалися втекти чужою роботою вiд чогось лячного, недоброго. Драпак тiльки посмiхався на те. А сьогоднi спала з її лиця суворiсть, i Марко не вiдав, на краще то для нього чи на гiрше. Багато разiв просила його покинути зимiвник i вернутися в рiднi краї. Хоч i знала, що немає в живих батька, що й хутiр, мабуть, сплюндровано, але рвалася звiдси, мов птаха з сильця. Сказати б, нудьгувала, так зросла ж на хуторi. Але Марко поклав якийсь час пересидiти тут. Та й, сподiвався, в цiй вольнiй неволi легше буде прихилити Килiяну до себе. Тодi й спливла на думку вигадка, буцiм уся Україна лягла пiд турка й татарина. Килiяна спочатку не повiрила, але те потвердив Мартин Драпак: "Усi пiд турком, дочко, усi. Оце тiльки ми й зосталися. Та, мо', ще який зимiвник". — "А Запорожжя?" — запитала Килiяна."Хто лишився живий, — казав Мартин, ховаючи посмiшку пiд острiшки брiв, — подався на Дiн".
За одне лише докоряв собi в думцi Ногаєць — не домiзкувався на самому початку сказати Килiянi, буцiм у бою пiд Ладижином погинув Лаврiн. Так добре уклалося все в його розповiдi Килiянi: як рвався до неї з Ладижина, як нагодився в той час, коли турки сплюндрували хутiр i взяли в бран її, як побив їх i втiкав з нею сам, а от щодо Лаврiна вбив шпона. Вже й не пам'ятав, як те сталося: не захотiв брати грiха за живу Лаврiнову душу, сподiвався покористати на тому ("Лаврiн замкнувся в Ладижинi, а я вирвався до тебе iз пекла"), — важко сказати. Проте Лаврiн залишився в Килiяниному серцi. I хоч далi вже й Драпак, погомонiвши з чумаками, що везли на Слобожанщину сушену рибу, розповiв, як страшно розорили турки Ладижин, як вистинали там усе живе, на щось сподiвалася. Й ту надiю Марко не мiг погасити. Не вистачало сили, певностi, кудись подiлися колишня дошпетнiсть, придумливiсть — не мiг вигадати переконливої повiстi. Й розколювалося надвоє серце, двоївся сам. Тиснулись у голову всiлякi думки — про себе, про власну нечестиву путь, шукав виправдань i почував, що їх знайти неможливо. Тодi розглядав себе нiби збоку, неначе сторонню людину, але коли й осуджував, десь у свiдомостi жило: це ж таки вiн, iншого життя не дано, любить свої вчинки чи не любить, а вiдректися од самого себе незмога. I ставало шкода себе, й любив себе такого — нещасного.