Закрайками думки давно уже вловлював у собi нечестивiсть. Веселiсть, дотепнiсть єдналися в душi iз заздрiстю, з хитрiстю. Ота дрiбненька, маленька хитрiсть… Усiм догодити в очi, усiм полестити — iнодi й покепкувати над тими, над ким смiються iншi, дужчi."Ласкаве телятко двох маток ссе", — те нiколи не випадало з мислi.
I враз спалахувало в мiзках, обриваючи думку: а хiба не так? Хiба не завдяки розуму, хитрощам вирвався з тої пожежi? Коли б не хитрував, не крутився, як горобець пiд яструбом, досi гнив би, як собака, в ладижинському ровi або в отiй долинцi, де одтяли голову Мурашковi. Он, вже в приморозки, бив у пiску яму на збiжжя й викинув череп та костi. В черепi стрiла татарська площикова — древко вже згнило, i в кiстцi ноги теж. Згадує хтось того козака? А, видно ж, погинув у бою… Й вiн би теж не побачив нi цього неба, нi цiєї зими, нi Килiяни. Й що з того, що хтось згадав би його добрим словом. Та й хто б згадав? Кому вiн треба? А так — живе, вдихає запах хлiба, милується Килiяною.
Й буйна радiсть захурделила йому в душi. Марко подумки молився до iкони, що висiла на товстiй блискучiй сошинi. Вимолював у бога прощення, гаряче каявся перед ним у грiхах, щоправда, приховував деякi помисли, й те було страшно. Але вiн уже iнакше не мiг. Кажуть, бог знає все, що буде з людиною. А Марко таївся од бога, сподiвався, що той, заклопотаний iншими справами, не дослухається пильно до його молитви. I, мабуть, таки обдурив самого бога й посмiхався хитро. А потiм знову щось на нього накочувалося, й починав гаряче молитися богу, й приходили тодi до нього видiння, буцiм вiн зустрiчається з Лаврiном i стає перед ним навколiшки, розкаюється i плаче, а Лаврiн його обiймає й притискає до серця, й вони плачуть обоє, й тодi Марко виповiдає Лаврiновi все й з'єднує Лаврiнову руку з Килiяниною, як побратим, як брат, як батько. I дiстає зi сховку грошi, й купує на них зимiвник, й вони всi троє оселяються там… Щоправда, думка про грошi та зимiвник майнула тiльки раз чи двiчi, й що дивно, жодного разу не зринуло в його душi бажання вистговiдатися Килiянi, навпаки, щойно бачив її, в серцi спалахувала iнша жага, ще й перемiшана зi злiстю, а все те, що бачив допiру, щезало без слiду, й знав напевно: не для того пiшов на таке страшне запроданство, щоб вiддати її комусь, легше переживе її смерть i навiть свою власну смерть, анiж те, що вона дiстанеться Лаврiновi. Вiн ненавидiв свiт. Ненавидiв Лаврiна, Драпака, сiчове товариство — усiх людей. Й не мiг зненавидiти себе. Знав, що десь там, у глибинi його серця, — лиха чорнота й поливав її солодкими сльозами жалю до себе. Зринала оскарга навiть на бога — злякано проганяв її. Намагався нi з ким не знатися, опрiч Килiяни i хазяїна. За те його не любили iншi наймити, одначе й трохи остерiгалися — вгадували в ньому щось таке, що вже зрушилося й не має впину. Своїм думкам давав волю тiльки пiзно увечерi, вклавшись у запiллi на солому й накрившись кожухом з головою. Тодi вiн мрiяв про те, як залюбить у себе Килiяну, як вони поженяться й поїдуть кудись, де зможуть жити щасливо. I їхав… — у снах, але йому завжди снилося, що за ним хтось женеться i що кiнь скидає його з себе. Цi думки останнiм часом зморили його до краю, i вiн часто думав, що має з тим покiнчити.
Килiяна ж ходила неначе боса по снiгу. В гордовитiй, гострiй Килiянi мовби надломилося щось, вона весь час почувалася неначе на днi велетенської ями, з якої хотiла вилiзти й не могла. Свiт приголомшив її своєю жорстокiстю i невмолимiстю. Виросла в лiсi, й почувалася серед розкошiв природи маленькою королiвною, i бачила себе у вимрiях веселою молодицею, на яку заглядаються чорновусi парубки та молодi господарi (те було у великий стид, але ж то не насправжки, хiба не можна погратися мислями), тепер всi тi неяснi жадання розкiшного життя i любощiв розвiялися в порох. Вона бiльше нi на що не сподiвалася i нi в що не вiрила. Хiба що в Марка, який помалу витягував її з ями тонкими, обережними дотепами. Своїми розмовами про свiт намагався повернути на її вуста усмiшку, вчив цiнувати злиденний будень i радiти тому, що вони живi."Ми живi, Килiяно. Ми врятувалися. А могли б лежати отам, у лiсi, i трава б проросла крiзь нас". Килiяна була йому вдячна за все, то бiльше, що, як їй здавалося, вiн робить це безкорисливо, од доброго серця. Щоправда, вловлювала в його поглядi особливу проникливiсть, особливу теплiнь, але якiй дiвчинi не приємно, коли на неї дивляться з ласкою та обожнюванням. I тiльки раз, оглянувшись зненацька, злякалася. Марковi очi жахтiли хтивим вогнем, вони спалювали її, забирали в себе, не питаючи в неї згоди. В її головi майнула думка, що Марко не просто милується нею, що своєю любов'ю вiн може запропастити її. Але в наступну мить Марко знiтився, покiрно опустив очi, пробурмотiв щось ласкаве i вибачливе. Подiбного погляду вона в нього бiльше не завважувала. Був поступливий, добрий, намагався переробити i її роботу, найсолодшi шматочки (хоч якi там солодощi в наймах, та ще таких) пiдсовував їй. Вона заспокоїлася, проте не зовсiм. I почала тишком стежити за ним.
Килiяна прихилилася до сохи, на якiй висiв запорошений образок, що з нього годi було розпiзнати, котрий саме святий допомагав молотникам, сказала замрiяно й печально:
— Тато завжди по першому снiгу запрягали глабцi, У куцому кожушку з опушкою, в ладних чобiтках (уже заробила на те убрання) була особливо принадна.
— А хiба ви на своєму хуторi не сидiли, як ми отуто, — спробував заперечити Марко.
Килiяна вперто похитала головою:
— I однак по першому снiгу ми безпремiнно їхали в Ладижин. Глабцi в нас — кленовi, кованi пiд полоззям залiзом… Ми їздили з тiткою Вуцькою на зимовий ярмарок. Правда, тато запрягали плохеньку кобилу — Квочку…
В куточках чорних Килiяниних очей блищало по росинцi. Й в одну мить Марковi стало страшенно шкода тих росинок, каяття рвонуло йому груди, й вiн сказав у якiйсь тужнiй замрiї:
— Килiяно… Будуть у нас глабцi… Голубi, мальованi… — I зненацька гаряче, майже безпам'ятне: — Давай повiнчаємося, Килiяно… Є в мене грошi… Кохатимемося в розкошах.
Вiн, як стояв на колiнах на розперезанiм снопу, так i поколiнкував до неї, простерши руки, яко слiпець. Маленький, висхлий, зi зморщеним од страждання обличчям, був схожий на карлика.
— Давай повiнчаємось, Килiяно, — щепотiв. — Я не можу далi… Якби ти знала… Що менi зробити ще для тебе?.. Я в пекло пiду. Заподiю щось собi…
— Де повiнчаємося? — одвела вiд iконки вже не печальний, а приховано гострий погляд дiвчина.
— У Жовтих Водах… Або в Полтавi… Поїдемо на Слобожанщину… В мене є грошi… Захованi на Запорожжi.
— Я… Марку… — Її погляд став ласкавий, теплий, тiльки та ласкавiсть промiнилась мовби крiзь крижанi скельця, та Марко не помiтив того… — Ти добрий… Ти все зробив для мене… I я твоя душею… Тiльки я… Ми поклялися з Лаврiном перед iконою, що коли хто з нас погине, iнший не шлюбуватиме довiку. Пiде в монастир. Ви з дядьком Мартином кажете, всi, хто лишився в Ладижинi, погинули? — i дивилася на нього щиро та нiжно. Вiн мало вiрив у ту нiжнiсть, але ловився щоразу. Ловилося серце. Килiяна вмiла прикинутися доброю кицькою, i тодi воно тануло, як внесена з морозу в хату грудка масла. — Звичайно, Лаврiн не дружив би з поганим козаком. Я це зрозумiла. I ти сподобав мене з першого погляду.
— З першого. — Й затремтiв од власного признання. Далi випитала, про що Марко говорив з Брусом.
— Он, Марку, який ти славний i розумний. Ну хто б ще мiг доп'ясти такого статку. Правда ж, коли ти признався в ньому татковi, вiн стурбувався?
— Правда.
Не втримався й цього разу, дався на пiдмову. Хоч йому трiскало в мозковi, щось подавало знак — зцiп вуста, дурню! Але ж хiба не на його користь свiдчило те, що вiн тут, а Лаврiн хтозна‑де, повiявся десь, а Марко привiз Килiяну в безпечне мiсце й клопотався про неї. Хiба за таке не можна полюбити чи бодай офiрувати все життя. Та й сама Килiяна так щиро дивилася на нього, так багато обiцяла поглядом.