Мокій Сироватка сидів на невеликому мисику під вербами, що розбрелися по березі од нього в правий бік, приглядався до темних, схожих на скирти, обкучерявлених верболозами та осокорами островів. На плесах і далі лежала тиша. Тнули комарі. Сироватка терпів і вже шкодував, що причвалав сюди. Ну що він тут побачить! Татарського шайтана на городищі? Як той витанцьовує халяндри. Та коли й свій вибулькне з води, Мокію мало радості. Тут, на водних глибинах, їх гибель. Кажуть, що вони часом сходяться з отими, з городища, татарськими, й б’ються навкулачки. Може, з того пішла й примовка — чорти навкулачки б’ються. А ще січові діди розповідають: ховався якось в озері, в очереті, від татарви козак, а неподалік від нього виплив з — під води нечистий, пройняло його холодом у ямі — й чхнув на все плесо. «На здоров’я!» — сказав козак, і тоді рогатий побачив його, вхопив за чуба й поволік за собою до сомів. Підвела козака власна делікатність. Підводить увесь вік. Те Мокій затямив гаразд. І через те сидить над темною водою тихо, безшелесно. Все — таки невідомо, який дідько мотається в цих очеретяних нетрях.
І через те страшно Мокієві. Можуть і русалки знайти його між оцього каряччя, вже напевне подумають, що підглядає за ними. Для русалок, правда, він застарий, а там — нечистий їх знає. Принесла ж його лиха година сюди. Спав би оце в курені, де комарів видавив завидна, де прохолода, де вистелене свіжою травою ложе.
І враз Сироватка почув тихий сплеск. Пригнувся до води й побачив чорну тінь, яка швидко посувалася од однієї темної купи до другої. В наступну мить тінь трапила в розруб між вербами, й Мокій розпізнав чіткі обриси галери. Вона пливла по темній воді в ліву руку, пливла так тихо, що, здавалося, сунула по ній чаром. Коли порівнялася з довгим островом, там щось сяйнуло, либонь, вибили іскри кресалом. Сироватка трохи не скрикнув, скубнув себе за вуса, пригнувся ще нижче до води. Тільки тепер помітив, що острів значно довший, ніж був раніше, й кущі ліворуч теж вельми далеко забрели в воду.
Одлетіли останні сумніви: в лимані ховалася турецька ескадра.
Розділ дев’ятий
Сказано в писанії: нехай проясниться путь твоя. Моя путь безмірно втомила мене, Божим захистом я залишився живий, прояснилася вона тим, що я вдома. Мені пощастило: їхав при гетьманському обозі, де була чимала варта. Нині на обози нападають не тільки лісові розбійники, а й чимало великомаєтних, але зубожілих панів тримають таємні розбійні ватаги й шарпають подорожніх; на нас було вчинено лише один замах, але сторожа наша пильнувала й прибишів було відігнано вогняною стрільбою, при якій двох забито. Весна вдалася дощова, броди глибокі, переправи тяжкі, та й вся путь була тяжка. Одного разу міст наплавний на човнах роз’їхався, і віз з кіньми, поклажею пішов на дно. Вози в нас були важенні, вантажені здебільшого ломом, в піску колеса грузли по маточини, часто ламалися, й доводилося лагодити їх у дорозі.
Одначе найбільший грім винагороджується великою тишею. Походжаю по батьківському обійстю, впізнаю й не впізнаю його. Серце моє вмивається слізьми, але то сльози жалю дитячого і розчулення також. Шкода своїх літ дитячих, вітця свого і ще чогось, а чого — не знаю. Серце моє зворушене, але нічого значного в тому розчуленні немає і мудрості також ніякої. Просто мені гарно. Дідизна наша — на краю села, власне, це хутір, на вулиці нашій, Калаталах, хати стоять рідко й тільки з одного боку, за нашою хатою вже поле, а далі ліс. Скільки пам’ятаю, одразу за хатами розливалися білим молоком гречки. Родила тут гречка, як ніде інде, умолотна й на зерно крупна, і всі роки були врожайні. Пасіку батько виставляли в саду, за кущами порічок, і бджоли летіли на гречки цілими роями. На меду та гречці тато й забагатіли. Мабуть, такого обійстя немає більше ніде: тополі велетенською сторожею обступили з чотирьох боків хату, клуні, стодоли; гінкі та високі, під вітер вони шумлять і гнуться, а при західному сонці палають, неначе свічі. Під тополями коноплі, неначе ліс. Ото вся огорожа, іншої й не треба. В коноплях дівчинка семи років кудкудакає по — курячи: дурить рябувату тітку, скупу й сварливу, — про таких кажуть, що вона води під потоп не дасть, — тітка думає, що то знеслася курка, бреде в коноплі, а дівчинка кудкудакає вже далі. Я сміюся. Та тітка — братова, дружина мого найстаршого брата Пархома. Другий мій брат, Овксентій, також одружений, але дітей у них чомусь немає. Він якийсь чи то нишковий, чи тихий, ходить неначе лин по дну, бесіду веде масну, а що думає — невідомо. Ще маю сестричку Липу, їй шістнадцять. Брати мої великі, дебелі, руді, чоботи на них пудові, кулаки — неначе гирі. Я не повірив би, що це мої брати, — сам я тонкий станом і хирлявий, але чимось ми трохи й схожі, і в усіх ті самі родимки на тілі. Видимі дві: на підборідді і на шиї.