Все так, а в грудях стоїть давкий дим (колись, малим, я пробував курити й пам’ятаю, що це таке), досада, і я пригадав десь чуте, що доблесть військова і доблесть поза військом дуже не схожі одна на одну. Там людина йде мовби по кладці над прірвою і знає, що потрібно йти впевнено, рішуче, а тут вона по крихті збирає статок або по щаблику береться вгору, до влади, і одна крихта або один щаблик стираються в її пам’яті — це така малість, і спосіб, яким вони здобуті, теж малість, завжди можна знайти собі виправдання.
Брати мовчать, хмуряться, сопуть. Тільки сестричка в’ється біля мене ластівкою, радується, і все розпитує про далекі краї, про моє життя в московській столиці.
Вточив старший брат медовухи, налив усім у полив’яні келишки. П’ють буцім з радості за моє повернення, а насправді з горя. Гірка їм ця медовуха, як і моя з’ява. Мені гидкі й неприємні їхні муки, хочу їх погамувати одразу.
Відставляю свій келишок:
— Не п’ю. Обітницю дав.
— Кому обітницю?
— Самому собі. Надивився — й страшно мені стало. То сліпота душевна топить на дні келиха розум. А ви випийте. Випийте за мою путь, щоб була вона легкою і світлою.
— За яку путь? — запитав Пархім і насторожився.
— За далеку. Йду я в світи, отож тут не житиму і своєї частки не домагатимусь. Хазяйнуйте на всьому вдвох та не скривдіть Липу.
На великих, круглих, неначе днища в барильцях, обличчях братів подивування і недовіра. Блимають рудуватими віями, зглядаються.
— Чого ж хочеш відступитися від своєї частки? — знову Пархім. Братам здається, я хочу їх ошукати, та ще й якось так, що буде їм зовсім кепсько.
— Ніякі багатства світу не ваблять мене. А хочу довідатись, що таке світ, доколупатися до серцевини його, до зерняток, яко в яблуці, хочу дізнати, чи є в світі правда і яка вона, в чиїх руках. Не гожий я ні до коси, ні до ціпа… Як находжуся по світах, подивлюся на людей, на звичаї їхні, дізнаю якоїсь істини, вернуся в колегію київську і житиму там. Книги переписуватиму, — я красно їх переписую, — а може, й сам повідаю щось мирові. Хіба що якась велика скрута прижене мене сюди.
Спершу брати не вірили мені, далі почали думати, що я несповна розуму, а коли довів їм, що при повному глузді й воля моя тверда, зраділи страшенно й вже не знали, де мене посадовити, чим пригостити, ладні були мити мої ноги. Мені від того трохи гарно, а трохи сумно.
Увечері сидів я на дубовій колоді, на сволок зрізаній, у садочку і дивився на небо. Воно ясне, чисте й здається близенько — близенько. Зорі, неначе золоті бджоли на тугій вощині неба, навіть ворушать лапками. За отцем Симеоном небес троє: емпірейське — нерухоме, найвище — кришталеве, й простір хмарний, розділений на два пояси: один — нерухомих звізд, а другий — планет. Планетарне небо розділене на сім кругів — по планетах: Крон, Дій, Ар, Сонце, Афродіта, Гермій, Місяць. Полоцький твердить, що від землі до хмарного простору вісімдесят тисяч миль, а від поверхні землі до емпірейського неба так далеко, що коли б туди їхав по вісімдесят миль на годину, то треба б на те п’ятдесят тисяч літ. Планети ж іноді ходять однією дорогою із звіздами, іноді супротивною, а посередині Земля, вона кругла, чорна, темна, холодна, вона — осердя світу і містить у собі пекло. Труситься вона від замкнених у ній злих духів.
Згадав учителів своїх, і тяжко стало мені на душі: велика їхня мудрість, але не порятувала вона землю нашу й навряд чи порятує. Щось інше мусить рятувати її, а що, не відаю. Не знаю, яким способом міряв отець Симеон простір від землі до неба, може, вичитав це з інших книг, і може, все те правда, але зараз все те здається мені холодним і чужим. А небо так близько… І зорі тремтять. Вони — душі людські. Так казала бабуся. І хоч я знаю, що це не так, але хочеться думати, що так. Хочеться, щоб було по — бабусиному. Вона бачила небо таким увесь вік і так думала й думає про нього й зараз. А я, либонь, уперше отако побачив небо. Там, в стороні опівнічній, небо зовсім інше. Суворе, тверде. А в мене оксамитове. Під цим оксамитом я народився. Отже, це моє небо. Либонь, чи не воно розм’якшує наші душі. І пісня наша, також м’яка і сумовита. В інших народів пісні грізні, закличні, а то й злі. Небо в кожного своє чи спільне для всіх, як за отцем Симеоном? Ні, нині я не хочу погоджуватись на його небо. Бо такого неба, як оце, немає більше ніде.