Відчуваю, що десь поблизу велика відгадка на моє найбільше запитання, а вхопити не можу.
Дивовижна благодать опустилася мені в душу, і я відчув, що по моїх щоках течуть сльози. Щасливий чоловік, який прозрів бодай на крихту, прозрів для себе і таким чином для світу. Я почуваю, що плину не тим шляхом, яким плине отець Симеон і всі, хто з ним, можливо, вони ближчі до істини, але та істина зараз мене майже не обходить. Шукання тієї істини безконечне, мені ж потрібна істина остання. Отець Симеон любив бесідувати зі мною, вивіряв на мені свої думки, й тоді мені було цікаво з ним розмовляти. Він говорив про гріх Адама та Єви, про воскресіння Христа, його вельми цікавило: уся кров після воскресіння вернулася в тіло чи не вся, частина, яка витекла на пісок, засохла на цвяхах, — не вернулася, і чи воскреснуть люди з нігтями, які росли все життя, з кишками, й чим ті кишки будуть наповнені, яким буде прихід антихриста, й що було б, якби люди не згрішили. Що було б, не знаю, але рід людський живе в гріхах і мусить позбуватися їх хоч потроху тут, на землі, а не тільки після Страшного суда; і думаю я, що й святі отці мали б більше цим піклуватися, а не лише тим, що було колись і буде в майбутньому по кінцеві світу. Тоді вже буде пізно позбуватися гріхів своїх і переміняти себе на краще.
Далеко, на леваді, співають дівчата. Пісня ледве мріє в мороці ночі, вона наче чар. Летить на незримих крилах, пролітає крізь тебе й залишається в тобі.
А це так просто зовсім про мене:
Мабуть, ніде в світі немає більше таких пісень, і вже тільки заради них варто народитися в цьому краї. Нез’ясненна туга сповиває мене, чогось мені стало тяжко кидати батьківщину, якесь провіщення торкнулося мого серця, і я розхвилювався. Я слухав рідну пісню, рідну мову, й вона лилася, неначе ніжний струмок, у якому переплелися запахи калини, чебрецю, лепехи. Я пив рідну мову, як п’є спраглий подорожній воду з струмка. Мова моїх земляків наповнювала мене не відомою раніше радістю й силою, в ній лунав і дзвін молота по сталі, й плакала скрипка, й шелестів вітер в яблуневому вітті, й чувся трепет зірок у небі — все ввібрала в себе моя мова, все в ній є, вона живе й переливається, сміється й печалиться. Звичайно, я, книжник, намагаюся передати її словами книжними, насправді ж у ній і піт, і кров, і прокльони плугатаря, й сирітський плач, — все в ній, як і має бути. Мені подумалося: тепер, коли я піду, вона буде зі мною. І буде зі мною сестра, й брати, хоч вони й потурмаки, але в мене немає на них осуги, і батькова та материна могили зі мною, мені є перед ким тримати одвіт і ким дорожити. Людині визначено Богом місце народження, країна, небо, вона не може нічого того поміняти, як не може поміняти себе саму, а якщо щось із того, призначеного їй, поміняє, то не на краще, бо чуже ніколи не буває кращим за своє; і куди б ти не пішов, твоя батьківщина, вітцівщина буде завжди з тобою.
Навіть не помітив, як підсіла до мене Липа. Щойно її голосок дзвенів за плотом, а вже вона тут. Вона ще піддівочка й на колодках не гуляє допізна, з подружками збігаються увечері на вигоні, туди ж прибігають хлопці—підпарубчаки, а грають в дитячі грища: в крука, в квочки, ганяються одне за одним, і всі вони ще чистії тілом і помислами. Принаймні так мені здається.
Липа гнеться лозинкою, заглядає мені в очі, личко її пашить, я чую це на відстані:
— Розкажи, як живуть дівчата тамтешні, в що одягаються.
— Боярські дівчата сидять у теремах, нікуди їх не випускають, і нікого вони не бачать…
— Ніколи?
— Ніколи, поки не повиходять заміж. А прості дівчата живуть, як і ви, роблять роботу, сходяться на посиденьки…
— Пісень співають? — І враз: — Може б, ти не їхав? Побудь хоч трохи. Ти стільки бачив, стільки знаєш. — Голос її підноситься до тремтіння. — Важко мені тут. Брати, вони все в роботі. І хмурні завше, сердиті. А ти не такий. Ти — добрий. Мені ж так хочеться доброго брата, доброї людини. Немає тут у мене нікого. Одна бабуся… Так вони старі, стали недобачати. Та й брати наказують, щоб не ходила до них.