— Вночі повтікає багато, — витер з обличчя полою кунтуша кіптяву Марко й глипнув на Лавріна. Перехресту здалося, ніби Марко підштовхує його до якоїсь думки, до якогось рішенця.
— Не повтікають. Анастас тільки — но сказав: тепер пильнуватимемо, поставимо варту.
Самому ж той лаз на волю теж світився в думці. Адже ще міг добутися до Киліяни. Що йому це чуже місто, чужі болі, чуже добро, в нього своя надія… Й бачив Киліянину посмішку, сміливі й жартівливі вогники в очах. Та враз пригадалися інші очі — жінок, дітей, коли ті проводжали їх на вал. Господиня двору, в якому стояли постоєм, провела їх за ворота, тримала в руці маленьку доньчину руцю й махала нею. «Перехрести, Катрусю, дядів. Перехрести своєю безгрішною руцею…»
Дві думки схрестились, як дві шаблі. Ще ніколи йому не мислилося так круто й так широко. Ще ніколи не обіймав думкою всієї України. Й себе самого в ній. Ні. Ніхто не принесе Сіркові ганебної вісті про козака Перехреста!
Він круто нахмурив брови.
— Нечестивий той шлях…
І знову Марко мусив погодитись. Диво, як усе перемінилося. На Січі перед вів він. А тут сталося якось так, що мимоволі ступав у Лаврінові сліди, Лаврінове «треба» звучало якось так, що вже було мовлене неначе й не ним, а кимось значнішим, мудрішим, хто знає божий і людський промисел, керується міркуваннями вищими, отож на нього — хочеш — не — хочеш — доводиться покладатися.
Коли вщухла стрілянина й трохи влігся дим, найсміливіші молодиці принесли козакам переобідок і те, чим його закропити. Козаки брали в руки горнята й вузлики, куштували, піджартовували, аби збадьорити жіноцтво. Жінки зиркали в поле, де диміли головешки, валялися трупи, хрестилися.
Лаврінові не дісталося гарячої страви, з ним поділився своїм зажитком Марко.
Сиділи на горішній призьбі валу, їли сало з цибулею, дивилися на ворожий стан.
Кайдан свою міру горілки оддав Макусі.
— Не відчую смаку, — сказав.
— А скільки треба, щоб відчув? — запитав Марко.
— Не знаю…
Кайдан — дужий, як лут. Якось засперечалися з одним гніздюком, і він долонею поперерубував усі жердини довкола його подвір’я. Гніздюк трохи не плакав. Бочки з свинцем він переставляє, як молодиця горщики.
— А ти коли — небудь був п’яний? — допитував Марко.
— Де б то стільки взяти горілки, — щиро стенув плечима.
Він поклав сало на хліб, різав його на брусочки великим кривим ножем і ножем посилав брусочки в рота. Жував замислено, дивився на гору, де бовваніли намети.
— І що воно султан їсть? — мовив з таким виглядом, неначе, не дізнавши того, й на світ дивитися не міг.
— А нащо тобі? — запитав Лаврін.
— Таж цікаво. Ну… сала вони не їдять.
— Я чув, султан їсть тільки солов’їні кібчики, — сказав Марко.
— Та ну? Скільки ж це треба солов’їв… А чим запиває?
— Пінною.
— Бре. А хто знає, що п’є цар?
Того не знав ніхто.
— Ну, а якби перед ним поставити горілку, мед і вино, що б він пив?
— Смолу, — одказав сивовусий носатий козак з шрамом над бровою. — Розпатякався.
Кайдан знизав плечима:
— Ну чого ти сердишся? Таж цікаво.
Попоївши, помолився й ліг під палісадом спати. Він спить за будь — якої нагоди, навіть гарматні випали його не будять.
— Збудите, коли турки будуть приступати, — тільки й мовив.
Дізнавшись, що обложені не мають гармат, турки й татари ходили близько, вимахували луками та шаблями. Іноді хтось із них клав на тятиву стрілу, пробігав кілька кроків і метав її. Здебільшого стріли не долітали. Он і зараз курдупель — татарин, голий до пояса, перехрещений по грудях якоюсь червоною шматиною, підбіг до валу, пустив стрілу, вона застряла в частоколі, він вихопив з сагайдака й хотів покласти другу. Тоді Марко підвівся й пожбурив у його бік недогризену цибулину. Татарин сахнувся, сіпнувся тікати і впав. І так перестрашено, кумедно — на чотирьох — утікав до свого стану, що козаки реготали до гикавки.
По тому з березового гайка вимчало троє бедуїнів на баских конях, не доскакавши до стін на віддаль рушничного пострілу, повернули коней і кроком поїхали вподовж стін по ладижинських городах. Тонконогі арабаші грузли в чорноземі майже по бабки, бедуїни часто зупиняли їх, повертали задами до стін, один навіть задер коневі хвоста, вимахували довгими списами — викликали на герць, їхні коні тяглися до молодого проса, що було під копитами, бедуїни смикали за повіддя, від того погрозлива урочистість втрачалася.