Дні були жаркі, в місті стояв сморід. Вулички вражали пустельністю, вряди — годи по них прошмигував чернець у довгій рясі — біг кудись прочитати канон на ісход чиєїсь душі.
За голодом прийшов інший незримий ворог, проти якого теж не мали зброї. Той ворог — чутки, лихі віщування. Являлися чорні знамення, віщі знаки, й все те клалося на одне: гетьманове військо на поміч не прийде. Вони забоялися, одступилися за Дніпро. Ладижинці ж чим довше оборонятимуться, дужче роздратують супостата, й на їхні голови впадуть страхітливі кари. На те показували прикмети: зірка впала у вир на Бузі, і вишня зацвіла посеред літа. Кайдан намагався всіх запевнити, що вишня зацвіла од пожеж — перегрілася земля, але йому не йняли віри. Піп двічі окропив її свяченою водою, проте цвіт не обсипався.
…У війтовій хаті зібралася на раду козацька та городова старшина. Хата у війта багата, на сім світлиць і покоїв; у чотирьох світлицях — печі із зелених кахлів, два поставці, лави, обкладені зеленим сукном, килими, покривала, шовкові завіски. Старий війт дивився на все відсутнім поглядом — дочка із зятем жили в Переяславі, власне життя добігало краю; весь статок уже був ніби не його, ні за чим не шкодував і ні од чого не мав радості. Проте обов’язок перед громадою спонукав скликати через лавників на цей сумний круг старшин. Схилився на кістляву руку, жував сухими, поморщеними губами, ніби хотів щось сказати, але якщо й казав, то тільки самому собі.
Городова старшина загомоніла, тільки — но сіли за довгий липовий стіл, видно, що прийшла сюди з одною думкою: боротися до кінця.
— Дасть Бог, і одіб’ємось, — сказав бурмістр, рудобородий дядько у венетійському зеленому каптані, оперезанім козацькою шаблею.
Усі погляди звернені на Мурашка, котрий сидів край столу, зігнувшись. Обличчя Мурашкове вкрили зморшки, був геть сивий, рот йому кривився. Полковник хорував шлунком, а ще дужче катували його хмарні думи, тиснув тягар, що завдав собі на плечі. Гаряча відвага, звитяга, з якими недавно козакував у степу, шарпав татарські таші, перегоріли на попіл і чорною осугою осіли на душу. В ній усе двоїлося, не сходилося докупи, витиналося гострими шпичаками, що росли день од дня й шматували її все дужче. Страшна відповідальність гнула до землі. Не був боягузом і міг сам піти на ворожі списи й померти, але не міг бачити стражденних, спрямованих на нього, поглядів жінок та дітей. Вони вірили в нього, як у спасителя. А він уже не вірив ні в що і найперше — в гетьмана та боярина. Якби збиралися дати ворогові бій під Ладижином, уже прийшли б, принаймні подали б якимсь чином звістку. Ночами полковника мучили змори, жахався у сні, а ось уже третю добу зовсім не міг склепити повіки. Був бридкий сам собі, йому здавалося: криваві потоки, що червонять Сільницю та Буг, течуть через його нерозважливість. У місті лютував голод, хати біля валу були переповнені пораненими, які мерли мов мухи. За кілька днів ладижинський цвинтар виріс удвоє. Приймав усе те як покуту за якісь гріхи й боявся більшого лиха. Серце провіщало біду од самого початку, він тоді хотів од’їхати звідси, даремно ладижинці не випустили його. Він би забрав з собою провину за вбивство ханського фамільянта, басурмани не помщалися б за це Ладижину. А тепер міщани прирікають своєю затятістю на смерть і себе, й своїх жінок та дітей, і його козаків.
Кожній людині відведена міра страждань, покути за вчинки — його переповнилася вщерть.
— Ми затягуємо зашморг на власній шиї, — підвів полковник голову, й очі йому заблищали, — та й нема в нас чим боронитися. Свинцю лишилося двоє корит, пороху теж обмаль. Султан обіцяв милосердя — приймімо його жадання, поки не пізно.
— Хіба ти не знаєш султанового милосердя! — суворо грюкнув об підлогу шаблею Сава. В його карих косуватих очах горіли осуд і гнів. — І коли б хто з нас важився до тої згоди… — нервово вийняв з — за пояса похідний пірнач, поклав на стіл і одразу ж прийняв його.
— Я важуся, я, — закричав Мурашко, — і пошлю зараз до султана козака…
— Ти не можеш послати без нашої згоди, — обізвався Анастас Дмитрієв. — І мислиш зараз, як зайда. — Анастасові втома обійняла синіми колами очі, темне обличчя почорніло ще дужче, ніс загострився і став, як дзюбка.