— А ти прибіглець… Хто ти такий? — Мурашко був схожий на загнаного вовка. Оглядався на всі боки, нізвідки не чекаючи допомоги, очі йому микуляли й бігали. Одвернувся до вікна. Бачив, як попід будинком, злодійкувато оглядаючись, двоє козаків несли щось у мішку. Мабуть, одбатували шмат конятини або доп’яли якусь іншу живність. То було заборонено, і щось рвонулося в полковникові, аби гримнути на козаків, та й зів’яло. Здалеку долітало гудіння, що, здавалося, вгвинчувалось у вуха (так гудуть шершні в гнізді), — турецький табір не замовкав і на мить.
— Я людина цієї сторони. За неї складу живота свого, — блиснув чорним вогнем очей Анастас. — Пане полковнику, тебе настановило товариство, ти мусиш сповнити його волю. — І став поруч Сави. Той, високий і важкий, як гора, плечима підпирав стелю, цей був маленький, чорний, як запечений корж, — затятий.
— Я… не можу більше, — тихо й страшно сказав полковник і подивився на всіх примерклим поглядом. — Я подаю в абшид. Але допоможу вам усім…
Мурашко підвівся з обшитого шкірою стільця й повільно пішов до дверей. Ніхто не одважився зупинити його. Ніхто не зрозумів Мурашка, з чого потім сталося велике лихо.
На вікнах світлиці були міцні грати, у рамах — товсте віденське скло, проте Мурашкові слова якимось чином одразу проникли на майдан. Вони звар’ювали козаків, і ті важилися вбити полковника. Одначе на дверях будиночка, в якому мешкав Мурашко, став Анастас Дмитрієв; поки усовіщав призвідців, полковникові вдалося втекти через вікно й сховатися у протопопа.
Цієї ночі Лаврін і Марко по черзі вартували на валу од слободи Ладижинської яко смолоскипники. Біля палісаду стояло відро з нафтою, лежало кілька полін і купа клоччя. Смолоскип горів, ввіткнутий в трухляве дупло в палі, над ним літав кажан, ледве не черкаючи крильми. Ніч стояла холодна, імлиста. Небо затягло сірою повстю хмар, рідко — рідко, неначе прискалене око, зблимувала в холодній таловині зірка. Важко спало місто, спав ворожий стан. Уже не галасував, як перше, вже не грала увечері зурна — втома й смерть притлумили дикий запал. Зрідка, мовби знехотя, перегукувалися дозорці. Їхні гортанні оклики черкали, як залізо по каменю.
Лаврін спав, щільно закутавшись у кирею. Десь здалеку, з міста, долітала пісня, її вели два голоси, мабуть, співали такі самі дозорці, як Марко та Лаврін:
Гарно співали козаки, славні мали голоси, і Марко подумав: шкода буде, як погинуть. А далі Марко чомусь озлився на співаків, мабуть, через те, що нагонили на нього тугу, а йому й так було страшно, здавалося — ніч сповила його густою чорною сіттю. Почував небезпеку чолом, потилицею, скронями, боявся одійти од Лавріна й боявся, аби через вал не скралися ворожі вивідачі та не зашморгнули на шиї аркан. Минулої ночі витягли городового козака, й він захлинувся, вони покинули тіло на лузі.
Десь у глибині душі Ногаєць почував, що страх має над ним більшу, ніж над деякими іншими козаками, силу. Проте не один він такий. На хоробрість Бог чомусь скупий, а страх сіє щедро. Всі на землі чогось бояться: одні більше, інші менше. Якщо не шаблі та полону, то старших над собою або чуми. Ні, шабля й аркан лячні всім, то тільки декому вдається схопити власну душу в кулак і стиснути до отерпу. Життя не дороге тільки причинним або таким, як Салій. Хворий на пранці, він шукав смерті, ліз на ратища та шаблі, але залізо його не брало. Вороги втікали, забачивши гнилоносого бойчака, й втікала смерть, аж поки не змилосердилася та штовхнула п’яного з валу.
Звичайно, є й серед простих козаків такі, що вибігають під кулі, викликають на герць супротивника. Аби возвеличитись над іншими, аби доскочити чинів і шани в товариства. За ними, стративши голову, кидаються інші. Але ті люди, либонь, не наділені великою мудрістю. Чи заховано хоч в одного сто талярів, чи ходив хтось із них мрією біля справжнього щастя, чи мав хист і розум до справжнього жарту, чи… закохався в гарну — гарну дівчину?! То все просмерділі порохом і тютюном зарізяки, що, опріч коня та шаблі, не знають нічого.
Йому було трохи соромно за ці думки, здебільшого він гнуздав їх, не давав волі. Але зараз стояла глупа ніч, і туск, і літав кажан над смолоскипом — вони не мали стриму! А попереду ніч як море, а перед очима курить пітьмою чорна долина, встелена сонними тілами турків та татар. Вони сплять купами, одинокі вогнища догорають по схилу. Десь там причаїлась і його смерть.