Сірко похитав головою — чи то в докір Слинькові, чи на ту неохайність Хвилі, підкликав осавула і наказав: «Одв’яжіть».
Сірко прошкував горішньою вулицею поміж розстелених попон, на яких сушився перемелений порох, поміж багать, де на залізних пруттях кухарі смажили турів і сайгаків. Це — в дорогу. Кухарям, котрі лишалися в Січі, ніколи в небо глянути. Й заздро їм на козаків, котрі юрбами блукали од куреня до куреня, часом хтось із них зупинявся й одбатовував шмат сайгачини, кухарі сварилися, але не вельми. Сірко теж узяв у кухаря довгого, вузького ножа, різонув смужку м’яса з лопатки. А смачно, кат його візьми. «Не перепаліть», — мовив. Уже в кінці вулички кошовому зустрівся запорожець з папугою на плечі, мабуть, вони були сп’янілі обоє — чоловік і птиця, бо й белькотіли обоє щось зовсім незрозуміле. Одначе дорогу кошовому січовик уступив, а папуга подивився синім оком і прорік: «…ще й вина».
Біля повідчиняних комор купами лежало всіляке начиння — шкіряні мішки, барила, сідла, череси, осавули перебирали його, ціле відкладали, попсоване віддавали лагодити. Біля них крутилися дітлахи з церковної півчої, мацали зброю, сідали в сідла. Двоє з них хотіли загнуздати Шайтана, один уже сів верхи, старий пес не огризався, стояв, похиливши голову. Сірко гримнув на хлопчаків, вони хуркнули, як горобці, а Шайтан повертів хвостом, ніби з вдячності. І пошкандибав за ним. Він кульгав на праву лапу, дриґав нею, ніби хотів з неї щось ізтрусити. Ступить і дрине, ступить і дрине. «Навіть пси тут покалічені», — подумав отаман.
На крам — базарі люду, як у Києві в ярмарковий день. Спритні перекупники вертілися поміж козаками, цокали язиками, видирали один в одного з рук кунтуші, свити, черкески, чоботи.
Побачивши отамана, принишкали, а деякі поспішали шаснути за ятки. Перекупників не любив, у їхніх суперечках з козаками тримав руку січовиків.
Пахло свіжим борошном, олією, копченою рибою. Особливо духмяніла олія. Видно, недавно набили, хотілося відламати окраєць і вмочити в миску з олією. Ще гостріше пахло брагою. Запах сивухи забивав усі інші запахи.
Січ клекотіла, Січ шаленіла. Комусь, либонь, ця гулянка — остання на цьому світі, й спробуй зупини його. Та й нащо зупиняти?! Нехай гуляють. Сірко сам любить веселе товариство і веселе застілля. Та ще щоб слово там мовилося до ладу й було красиве і розумне. От тільки деякі не знають стриму й спину, од того гублять людський чин. Напоїли паламаря, й він три дні не може прочунятись у корчмі, продере очі, а йому — пугар якогось запашного пійла під вуса — французького мускату з перцем, грітого угорського, — й пішла паламареві корчма млиновим колесом; впоїли дияконів і посварили між собою — засперечалися, котрий з них мудріший. Одначе потім і помирили чаркою, прийшовши до згоди, що молодший диякон бреше так само, як і старший, а обох разом і пес не перебреше.
Раніше б його власна душа літала по цьому вировиську на крилах. І літала, і впивалася радістю та волею. Нині ж, почував, його таки менше кортить людський тлум. І навіть загадки інших душ мало його хвилюють. Може, вже наситився тим доста? Либонь, і знає, пильно знає — не має права ні на чарку, ні на гульбу. Ще й мусить стримувати од того інших старшин. Інакше хто пильнуватиме ладу, хто стане в приклад?
Під оцю веремію сьогодні вранці гультяї вчинили розгромисько на крам — базарі. Там сталася справжнісінька баталія. Крамовий базарний люд теж не в потилицю битий — брагарники, калашники стали з дрюччям та кіллям, сіромашня наперла од воріт, декотрі взялися за шаблі, й не одній буйній голові похмілля вихаркувалося кров’ю. Зголоднів січовий люд і обтіпався, давно запорожці не мають нізвідки захистку, а обози й далі перепиняє гетьманська варта. Послали осавулів до сиднів, але ті одказали: сплатили комонне й обозне, й не дали нічого.
Кошовому доводиться супроти власного серця пильнувати, аби нетяги таки не обпатрали гніздюків. Потрусять сьогодні — завтра ніхто не схоче селитися на січових землях. Невеликий з них прибуток, а все ж щось капає у військову скарбницю од димів, од млинів, винниць і рибних промислів.