Хтось сів у траві поруч Сірка. Отаман скосив очі. То був Верша. Козак помонявся трохи й дістав кисет. Вдався до звичайного козацького способу примирення, тільки вельми незугарно й наївно погойдував кисетом козак. Сірко трохи поморив Вершу, а тоді набив люльку з його кисета. Клацнуло по кременю кругле, із завивинами кресало. Солодко зачадів трут. Посиділи, покурили, підвелися.
— Брате мій, брате, — мовив Сірко — чи ж моя вина, що немає в нас талану? Що не можемо дихнути вільними грудьми. Все проти когось воюємо, всіх сусідів годуємо, а самі помираємо з голоду.
Помахом руки Сірко підкликав Міюського, той підігнав дубівку до крайнього, невикінченого думбаса, й там отаман ступив у неї.
Він сидів як хмара. Не дивився на січовиків, що, злі й присоромлені, мовчки стояли на березі, не дивився й на Міюського. Дубівка швидко йшла по річці, лишаючи за собою пінявий слід. Отаман мовчав. А тоді вийняв люльку, постукав нею об ніс човна, почав натоптувати тютюном.
— Добре тому чортові в дудку грати, сидячи в очереті, — мовив чи то до Міюського, чи сам до себе і покошлав брову. — Одну зламає — другу виріже.
Міюський нічого не збагнув, а Сірко не розтовкмачував. Показував, куди правувати, розцмакував люльку. Вони верталися кружним шляхом — по великих річках, течія тут була млява, й Міюський швидко гнав дубівку.
Сірко сидів нахмарений, Міюському видалося, що отаман одразу постарів літ на десять. Допіру перед корабелами стояв палкий та дужий козак, що йому руки грали м’язами, очі жахтіли рішучістю, а зараз плечі зсутулились, зір пригас, глибше прокреслились риски на чолі та щоках. Перед Міюським сидів сливе старий чоловік, згноблений життям, обкладений клопотами. Йому аж шкода стало отамана.
— З лиха, мабуть, вони… — наважився обізватись.
— Ліпше було б, якби із розкошів, — зітхнув кошовий.
І зажурився насправжки, знав — бо гаразд: найбільший його статок на цьому світі — справедливість. І знав також: не Богом вона дана, не в колисці наспівана — пильнував того людського закону давно. Жити правдою, не покривити душею, що б тобі не загрожувало і які б ваби перед тобою не поставали. Здається, просто — ох, не просто. Іноді душа аж стенається, так хочеться їй пірнути в якусь щілинку. Бодай на мить. Надто в дрібному. «Це ж для тебе, для тебе, — нашіптує вона. — Для твоїх гараздів. Забудь про все. Спочинь».
І доводиться проганяти ту ману. Весь вік проганяти.
І ось щойно він переступив той невидимий пружок. То він гримав не на Вершу, а на власну совість.
Трохи розхмарився, коли зустріли рибалок. Ті саме тягли невід, двоє йшло попід берегом, по груди у воді, троє вели друге крило невода човном: двоє гребли, один тримав сіть. Там же, на березі, й солили рибу саламуром із липового цебра, складали в низенькі, широкі дубові бочки.
Міюський бачив, як у крилі біля берега зблиснула білим животом величезна рибина, як похитнулися рибалки, котрі брели у воді, як затремтіла сіть. Либонь, те бачив і отаман, бо подав знак. Рибалки на човні щосили запрацювали веслами, однак він ледве посувався, Сіркові й Міюському довелося чекати довго. Всіх чекало розчарування — в матні тіпали хвостами золотаві лящі, великі, як вагани, тріпотіло всіляке інше риб’я, зіпало ротами кілька щук, одна — двохаршинна, а тієї рибини — білуги чи, може, севрюги — не було, встигла втекти.