«Тихо — цить, тихо — цить», — розпочинав один і одразу ж швидко — швидко, аж ледве можна було вловити паузи: «Фіть — фіть — фіть», а тоді ніби оддалеки — далеки: «Тьох. Тьох. Тьох».
Другий, дзвінкий, високоголосий, мовби у тонкі тривожні литаври бив: «Тьох — тьох — тьох — дінь, тьох — дінь», а десь поряд обзивався третій — млосно, розніжено: «Ті—ох, ті—ох, ті—ох».
«Тіур, тіур, тіур — лясь — лясь — лясь», — намагався перекричати їх молодий, запальний, недосвідчений.
— Твій — зовсім наче бурсак — п’яничка, — сказав козак, і Сірко по голосу впізнав, що то Загубиколесо.
— Зате голосний, — заперечив хтось, а хто — отаман розпізнати не зміг. — А твій — як проханий панич…
— Зате ж ну тобі цехмістр. За всіх уміє. А «дячок» і оцих трьох колін не вхопив. — І козак швидко засвистів. Загубиколесо вмів передражнювати «чужих» солов’їв, та так вдало, що ті, спантеличені чи ображені, замовкали. Коли ж усі співи зливалися водне — в тріск і свист, ляскіт і дзенькіт й починало паморочитись у голові, Загубиколесо спиняв їх лютим розбійним посвистом. Солов’ї вщухали, а затим розпочинали знову. Вступав завжди отой молодий, ляскітливий. Обманювався своїм співом, гадав, він приємний солов’їхам. Будив їх од солодкої дрімоти, дратував. Й тоді, обурений, встиджений за весь солов’їний рід, вступав старий, досвідчений співак: «Йохйох — йох — фюіть — фюіть, сюрр, тінь — тінь — тінь».
По ньому настроювались на спів інші.
Сірко подумав, що це слухають солов’їв ті, хто не дослухав їх за молодості. Або й зовсім ніколи не чули того співу. Хіба чує коли солов’я наймит — загнаний у борозну хлоп, захвойданий у росах чабан? Солов’ї — то кохання. Чимало запорожців його не знали. Отако й звіковували — не палені солодкою пристрастю, не обціловані, не миловані. Лихо прогнало з дому, а тут уже нікому було пробудити серця. І все ж Сірко, бувши коханим колись і сам палко кохаючи, дивував тому. Безглуздим видалося, що те незапалене паливо так і залишилось, й згорить уже в могилі. Може, через те на запорозькому кладовищі цвітуть такі буйні червоні маки? Ту таїну знав лише Бог. Козаки про кохання говорити не любили. Рідко вдавалося й кошовому добутися під броню безжурності та кпину. На все життя запам’яталося, як страшно водив у сні рукою по білявих дитячих голівках старий нешлюбний козак Суд, як пестив своїх дітей, котрих ніколи не мав. Він так і помер, не почувши слова «тату». Самі козаки знали одну матір — вітчизну, і одну колиску — стругані на острові думбаси та стерни, яких ще називають чайками. Й то неправда, що всі вони — женоненависники, потурмаки. Сняться їм весною голубі сни, сняться білі руки та високі перса, буває, жага доводить козака до сказу, й кидає він Січ, товариство та йде в слободу, хоч і знає, що чекає там на нього сириця, кийове карання й вічна неволя. Може, й Лаврінові приснився голубий сон? — зненацька подумав отаман.
Гарно співали солов’ї. Мабуть, ніде не було таких співаків, як на Запорожжі. Тут дзвеніли шаблі, тут гуляла воля, і все те перейняли в свої хорали мастакуваті птахи.
Аби не заважати козакам, Сірко не пішов до них, сів просто на ще не вичахлий пісок. Срібно зблискувала проти місяця вода, вона була м’яка і тепла — це відчувалося на відстані. Річки текли вспак, несли свої темні води повільно й тихо, місяць купався у воді, вечір був м’який і лагідний. Такий, як і вчора. Всі вечори інші, хоч і здаються однаковими; просто ми однакові у тих вечорах. Схилився на лікоть, розпростав ноги — відпочивав. Йому болів лівий бік, болів давно, часом затерпав так, що не відчував його зовсім. Дивився, як сходить за Дніпром місяць, слухав солов’їв чи й не слухав, бо думки пішли кудись, як піхота на приступ. Спочатку вернулися до того, що сталося ниньки на острові. Не мав на майстрових козаків образи, почувався винуватим сам, хоч і не міг нічим зарадити ні їм, ні собі. Й втік од тих думок до походу. Кого послати наперед та де зупинитися на першу ночівлю? А далі думка перебігла: де зустрінуть турків і що робитимуть, скаравши ворога на воді, — попливуть назад чи підуть на Буг? Мабуть, підуть на Буг. Спалять мости під Сороками… Мости треба спалити ще до бою. От коли б Самойлович ударив на той час. Кіш послав йому респонс, в якому розкриває свої заміри. А може, заміри коша співпадають із замірами гетьмана? Може, через те й одступив од Ладижина, аби приготуватися до великої волейної потреби? Одначе ж… лишив під басурманином цілий край. Лишив міста і села на поталу ворогові.