Його думки перетяв неголосний окрик:
— Ваша вельможносте, князь!
Від березового гайка, що ріс на крутосхилі, йшов Ромодановський. Високий, висхлий, з довгою жовтою бородою, довгими руками, у довгім каптані — схожий на жердину, на яку повісили сушити дорогий святковий одяг. Його супроводжували два стрільці. Князь ворухнув рукою, стрільці залишилися біля гетьманського намету. Покректуючи, покашлюючи, Самойлович почав підводитись. Легеньким натиском на плече боярин посадив його знову. Сів і сам. Простягнув ревматичні ноги. На його чоботях жовтів пилок з трав, що саме квітували.
— Харку, Ждане, — гукнув Самойлович. — Соку боярину і мені.
За хвилю підійшли челядники Харко і Ждан, принесли дубове барильце і два корячки. Сік треба пити з корячків. Вони привезли його вчора з Батурина разом з кореспонденцією, похідними стільцями, складаними шкуратяними канапами та килимами для намету і всіляким іншим начинням — чотири парокінні вози. Харко та Ждан вточили соку й відійшли вбік. Березовий, настояний на липовому меду сік приємно заломлював зуби.
— То як, покращало тобі трохи? — одпиваючи маленькими ковтками терпкий напій, запитав Ромодановський. Очі в боярина втомлені й досвідчені, вельми досвідчені, і гетьман боїться, чи не розгадають його. Не вірить він тим очам, як і всім іншим. Й через те відказує:
— Трохи покращало.
А через те, що втомлені, йому здебільшого вдається переважити боярина на свій бік. Самойловичу здається, князь розуміє все, тільки вдає, буцім чогось не дотямковує, буцім йому невідомі всі складності тутешнього життя, тутешніх стосунків, звичаїв, і через це, мовляв, покладається на гетьманову мудрість. В свою чергу Самойлович розуміє: так краще, так вигідно обом. Бувши боярином, Ромодановський за двадцять років уже переміряв ці степи вздовж і впоперек. На раді в Переяславі стояв перед народом на ґанку за плечима московського попа, на раді в Ніжині підносив Брюховецькому булаву, підсаджував на високий східець Многогрішного й зсадовив також… У Москві йому вірять і багато чого йому прощають. Дасть Бог, простять і цього разу. Та, власне, й прощати нічого. Ніякого проступку вони не зробили, ніякого злого вчинку теж.
Мовби у відповідь на ті гетьманові думки Ромодановський розімкнув вуста:
— Не можу, гетьмане, витягти з серця того шпичака, не можу. Із зазубнем він…
Ромодановський натякав на посланця з Ладижина, який прибився до них минулої ночі. Троє їх перехопилося через ладижинську стіну, троє скрадалися болотом понад Сільницею, двоє загинуло, а один проповз поміж татарськими дозорами, турецькими наметами і вибрався на волю. Двічі втікав і втік од ногайських ватаг, які грабували Поділля, допався коня і мчав під Черкаси, а звідти сюди, до Канева. Й трохи не втопився у Дніпрі, сторожові козаки кинулися в пітьмі човном на волання і виловили його з води. Вихаркуючи воду, вицокуючи зубами, ладижинський посланець Пархім Губа сказав, що цидула, яку віз, розмокла у воді й загубилася, але всі ладижинці, й козаки гетьманські, і січові, і донські волають допомоги. Кулі й порох кінчаються, в місті лютує голод, тримаються вони з останніх сил. І ще багато інших страхіть розказував Губа, й гетьман, вислухавши його, наказав узяти Губу під варту, щоби нікому нічого не розповідав, не підривав бойній дух війська.