Падишах сидів на білому коні й мов заворожений дивився на трикляте місто, що палало з усіх чотирьох кінців. Навіть звідси, з горба, було чути, як тріщить черепиця й жахає вогонь, султан бачив розтріпаних червоних птиць, що злітали вгору, — в місті було немало будівель під солом’яними покрівлями, вогняні вихори несли кулі, — дим і чорний попіл слалися уподовж долини. Хижа посмішка ощирила султанові зуби, візир ледве одважився потурбувати його.
— О великий падишах, — схилився темним лицем в низькому поклоні, — дозволь прилинути своїм лицем до стремен твоїх.
Магомет невдоволено вигнув брови, ворухнув рукою, що лежала на золотій луці сідла.
Проте візир не встиг нічого сказати. В цю мить пролунав наглий тупіт, вершник мчав з гори прямісінько до султана, летів так швидко, що, здавалося, ось — ось покотиться шкереберть по схилу разом із конем. Той тупіт прокотився по перших візирових словах, сполохав їх. Так може дозволити собі мчати до султана гонець із найважливішою звісткою. Навіть Магомет повернув голову. Гонець підлетів, як птиця, скочив з коня, на крутих боках якого, надто попід попругами, повиступало мило, впав на коліна, хотів говорити — й не міг. Нахапався вітру чи перехопив йому подих страх. В куточках його рота запеклася червона слина.
Тремтячою рукою дістав з пазухи згорнутий у трубку папір, подав візирові.
— Що таке? — запитав султан, і по його білому, що лущилося од вітрів і спеки, обличчю майнула тінь.
Візир зламав печатку, розгорнув сувій. Пробіг перші рядки й поблід, папір застрибав у його руках.
— Аллах… Аллах… — прошепотів. — Шайтан Сірко розгромив нашу ескадру. Потопив усі кораблі. Він уже на Бузі, палить переправи.
Гонець лежав, чекаючи смерті. Її вже не відвернути ніякими силами світу. Знав про це, коли їхав сюди: виконував гірку волю Аллаха і вже передав йому свою душу. Вона з його живого тіла уже летіла в райські сади. На його витягнутій шиї конвульсивно пульсувала темна жилка. Тінь — тінь — тінь.
Але цього разу сталося несподіване. Султан не лютував, не наказав убити чорного вісника, а сидів на коні як потороча, дивився на темну цятку в небі. То був ворон, що непорушно завис над полем. По тому султан зійшов з коня й, обвівши мертвим поглядом палаюче місто, зсутулився, мовчки пішов у намет. Волік ноги, наче столітній дід.
Підмога, що на неї сподівався Магомет, не прийшла. Порубаних і постріляних турків зносило в Чорне море. В те саме море, на яке — так запевняли султана кизикерменські аги — й птах чужий не сяде, а не те що по ньому пропливуть козацькі човни. З усієї ескадри вцілів і втік у море лише один турецький вітрильник. Один!
З тим військом, яке лишилося, маючи на п’ятах запорозькі курені, що били, гамселили, клювали в потилицю, то наскакуючи, то викочуючись у степи, султан не одважився йти на Київ. Опріч усього, почали бунтувати яничари. Вони погрожували мстою за смерть аги Гаси й вимагали відшкодування великою платою. Магомет Четвертий полишив військо й від’їхав у Фракію. Сердаром над військом залишався й далі візир Мустафа — паша, султан сподівався скласти на нього в Едірне всю провину за невдалий похід. Шовковий зашморг уже чекає на невдаху — сердара.
Султанове військо повернуло на захід і, вибравши ясир в Уманському та Ладижинському повітах хлопцями й дівчатами і тим задовольнивши свій афект, повертало від Умані через Волоську землю до Дунаю і далі потягло до своїх зміїних язвин на зимівлю. Так оповів про це літописець. І скінчив свою оповідь гіркими словами: «По такій плачевній і невіджалованій українській руїні і запустінні, відходячи од Умані додому, турчин повидирав і розорив міста тамтешні Тростянець, Бершадь, Маньківку, Тульчин, Полонне Мале й інших сім, яких не згадалося, а решта народу в містах і повітах тамтешніх, не зачеплених турчином, оглядаючись на свою недолю і ні від кого згоди, жодної милості і оборони собі не сподіваючись, а перестерігаючись щорічного ясиру людьми і дітьми, подібно до того, що сталося того літа, великими гуртами і таборами зо всіх повітів збирались і болісними серцями і слізотечними очима зі своїми чудовими тамтешніми селами і угіддями навічно попрощалися, якнайшвидше на сю сторону Дніпра перебиралися».
Виплеканий у безсонні ночі султаном, великий похід скінчився безславно. Турецьке військо відступало у Фракію, орди кинулися грабувати Поділля, Брацлавщину, Волинь.