Для дніпрового правого берега наставав тяжкий час Великої Руїни.
VII
«Вельможний мосціпане гетьмане тогобічний український малоросійський, Іване Самойловичу.
По кончині славнопам’ятного Богдана Хмельницького, доброго гетьмана нашого і ласкаво зичливого отчизні своїй малоросійській сина, коли почали наставати часті і непостійні гетьмани, та розкроєння (що ясно показується з договорів Андрусівських, року 1667 постановлених) через незичливії сусідніх монархів факції надвоє єдиної Малої Росії, отчизни нашої бідної, спершу на два гетьманства, почавши від Пушкаря Полтавського і від Сомка Переяславського, потім і на третє, через Ханенка Уманського гетьманство розділилися, і через міжусобиці постійні, за приводом їх, брані кровію братів наших достатньо очервонилися; тоді ми, Військо Низове Запорозьке, зараз перспективою розуму нашого здалеку побачили і пізнали, що наступає для отчизни нашої малоросійської занепад і всеконечне запустіння, що сталося з ласки вашої гетьманської і попередників ваших гетьманів тогобічних.
Поглядаючи здалеку на той близький занепад отчизни оком розуму нашого, ніколи не могли без жалю сердечного вкусити хліба і по трудах денних спокійно зажити відпочинку; оскільки безперестанно те муляло й долягало, що за незгодою і неприязню гетьманів обох боків Дніпра доведеться нам пустельну й мертву Малу Росію, матір нашу, повними сліз оглядати очима і бачити, як чудові житла батьків і прабатьків наших стають лігвиськом диких звірів. Тому, по силі нашій запобігаючи, либонь, до сьогобічних гетьманів листи наші військові засилали, і викривали, і радили, аби для загального добра отчизного всі незгоди і неприязні свої відкинули, залишалися в приязні і згоді з тогобічними гетьманами, попередниками вашими, і до ляських обманливих намов і обітниць зовсім не прихилялися; однак тії перестороги малий успіх мали, і, навпаки, чим далі, тим дужче між ними, гетьманами нашими, що сидять по обидва боки Дніпра, злоба і ворожнеча зростала, і через міжусобні їхні битви братію нашу до кореня витинали. І хоча всі оті колишні гетьмани вдавали себе щиро зичливими вітчизни нашої будівничими і оборонцями; однак таємно і безсовісно, з немалим отчизні ущербком і власного народу свого християнського вигубленням, для властолюбства власного і ненаситних афектів більше на свої лотоки води всяк із них забрати намагався, і доти таким неспасенним ремеслом свою дурив голову, поки її разом зі своїм урядом стратив, з немалим для отчизни лихом.
Не подивуй отож, ваша вельможність, на нас, Військо Низове Запорозьке, що по причині нинішнього розорення турчином Чигирина, Канева і всіх інших цьогобічних міст і сіл українських малоросійських довелося нам і тебе записати в реєстр нещиро зичливих отчизні нашій гетьманів; бо коли зважити, яку на слізнії ладижинців, уманців і інших міст і повітів тамошніх суплікації показав щирість і яку подав оборону від турецького нападу, то інакше не можна сказати про вашу милість, — милостивий пане, тільки так, як і вищезгадано. Оскільки з походу тодішнього військового і обіцяної ладижинцям і уманцям оборони, старанно назад од Лисянки повернувши, замість своєї щирості запхнув дірку Мурашкою, єдиним братом нашим, добрим і відважним рицарем, котриї за здоровіє отчизни і Ладижина живіт там свій згубили, а сам, як журавель, що стоїть на купині, здалеку через Дніпро на Ладижин і Умань дивився, що там діятиметься, обгородився наметами для захисту свого, якби туди кулю яку вітром не занесло і тобі в розніжених перинах, як паві в краснопістрявім пір’ї, не зашкодила. Про нещирість вашу до Чигирина ми вже й не пишемо, це вже не тільки ми, Військо Низове Запорозьке, а й увесь світ великоросійський і малоросійський ясно бачать, і може бути, що через нещирість і незичливість вашу з князем Ромодановським мусив Чигирин із іншими містами і селами українськими од турчина пропасти і кінчити навік неоплаканим запустінням з величезним крові християнської пролиттям і щирих братів наших вигубленням; та яка там могла бути до Чигирина ваша приязнь, коли давно до нього злоба більшу мала силу… Що тобі до сторони цієї запустілої? Якого собі з неї сподіваєшся пожитку і збагачення? Розглянься… Так, власний ти є погубитель… сьогобічної України… А з часом, через розумне посередництво, могла б і вся цьогобічна Україна од влади турецької і без такого кровопролиття (під високу руку монарха православного) з Дорошенком прихилитися і з тобою разом єдиного пастиря знати, але ти так озлобився на Дорошенка і на всю Україну цьогобічну, що й трохи не хотів почекати такого щасливого часу. Отож і дочекався крайнього упадку і запустіння отчизни нашої! І вже тепер пісеньки, Дорошенку зложенії, суть і тебе стосовні, бо ж за тебе, Самойленка — гетьмана, врешту пуста сьогобічна Україна стала, за що сам перед усевидящим богом відповідати будеш. Один чоловік, князя Ромодановського син, розумові твоєму видався кращим, аніж тисяча братів наших, християн православних великоросійських і малоросійських, за недбальством твоїм, на погубу басурманам без допомоги від тебе належної, в Чигирині, Каневі та в інших місцях залишених. Хто тут сліпоті розуму твого не здивується? Хто тільки, жорстокосердя твоє побачивши, може до тебе прихилитися з приязню і зичливістю? І якщо єдиного праведного Авеля кров волала од землі до Бога про помсту Каїнові, то що гадаєш, скількох і скількох братів наших, православних християн, пролитая по твоїй причині кров не буде на тебе скаржитися і в Господа — Творця свого, судії праведного, просити справедливості? Відай напевне, що незабаром спіткає тебе, об чім не мислиш: за кров братів наших власною своєю або чад своїх заплатиш кров’ю, за погублення багатьох братів наших на дім твій найде пагуба; багатства твої, котрі зібрав і які зібрати мислиш, в день гніву божого не допоможуть тобі, бо тільки правда заступає мужа од смерті, вони дістануться тим, хто й не клопотався, щоб їх зібрати, а ти всього того будеш позбавлений; і як по твоїй вині вітзична наша малоросійська сьогобічна стала спорожніла, так розквітлий дім твій стане порожній і в житлах твоїх живущого не буде; якою мірою міряв, такою й тобі буде одміряно, за належним словом євангельським. І, нарешті, замість благополуччя, віншуємо тобі, з жалю сердечного нинішнього і крайнього упаду України, отчизни нашої малоросійської сьогобічної, бажаючи, аби, дивлячись на той упадок, ти схаменувся і, остерігаючись упадку власного, пошукав для вічного життя і добра милості Божої, яка щиро подається всім, чого і собі щиро зичимо.