Наступного дня Педька схопила варта й закинула до цюпи біля брами. Мене покликали яко свідка, й двоє суддів розпитували, що я знаю про Педькове весілля, і я чистосердечно розказав усе. Мені йняли віри й не йняли, бо відпустили, але наказали, щоб нікуди з Батурина не йшов. А я й не збирався нікуди йти. Впродовж трьох тижнів мене викликали ще кілька разів, вже до архієпископської консисторії, не били й не погрожували, а я розказував те саме. Аж тоді дізнався, що Педько — Педько віднедавна, а до того — Версонофій, монах Онуфріївського монастиря, який сану позбувся й саморозстригся. Педько пояснив: розстригся через те, що покохав. Але консисторіальний суд твердив, що він учинив гріх — покохав у сані чернечім.
Педька я навідав двічі, носив йому їсти, він сидів у підземеллі у вузькій камінній цюпі. В сусідній цюпі сидів на ланцюгу ще молодий, зарослий до самих очей чорним волоссям в’язень, двері його в’язничного льоху були розчинені, і я зайшов, бо дуже уважно й осмислено дивився на мене той чоловік. Я погойдав ланцюг і запитав, за віщо він сидить, і він відповів:
— За правду.
— А що, — сказав я, — правда живе тільки на цепу?
— Тільки, — переконано відказав в’язень. — Якщо вона зустрічається з кривдою.
Я хотів запитати, де саме і в яких шатах він бачив кривду, але нагодився наглядач і гримнув на мене, щоб ішов геть, якщо не хочу сам опинитися в залізі. Я пішов до Педька. З ним розмовляв довго. Педько не розкаювався в содіяному й страху не виказував.
— Ігумен мого монастиря лихий і неприступний, та й ієромонах, якому слугував, не кращий, мав би служити Богові, а слугував зловорожцям. Не прожив я, Дорофію, а проплазував, але більше не можу й не хочу. Бог бачив муки мої, бачить і мою щирість. Світ — це любов, і Бог за любов не карає, а те, що я покохав у сані, в тому не моя вина. Чернечого закону я не порушив, бо одружився вже після розстригу.
Я засумнівався в Педьковій любові, може, через те, що вельми негарною є його дружина і говорив Педько про Бога та любов зі злістю в голосі. Може, він похитнувся в вірі? Засумнівався? Але яке мені до того діло.
Ще Педько сказав, що не визнає суду консисторійного, бо не є монахом, а вимагатиме суду світського. (Я подумав: вимагатиме через те, що світський суд не такий строгий, та й судитиме того, хто прийшов до нього, а не втік від нього). Педько говорив твердо, і був цей невеличкий чоловічок непохитний у своїх словах і ділах. Я дивувався силі духу і впертості монаха. Адже за таке може покарати не тільки влада, а й Бог. Я подумав, що Педько відстоює не свою любов, а себе, своє право на вільний вибір, на життя. Я мимоволі пройнявся повагою до нього й подумав, що людина творить себе сама. Миршавий монашок виявився велетнем духу, а його тесть, який колись ходив з шаблею під рукою самого Богуна, — нікчемним патякалом, калатайлом, від колишнього воїна лишилася тільки наповнена славолюбством і пихою шабатурка. Дивні діла твої, Господи, дивні переміни ти твориш у людях.
Педько таки домігся, що його судив суд світський, а коли судді, не маючи подібного вчинку на пам’яті, звернулися до Литовського статусу, рішуче заперечив, сказав, що в нас Литви давно немає і тим законам він не підвладний. Судді трохи розгубилися, а потім присудили Педька до п’ятдесяти київ, але одруження його визнали законним. Бито Педька без усердя, й він вижив, вернувся веселий і навіть хвацький.
Впродовж усього цього часу я жив у Педькового тестя Никодима Тирлика, який намовляв мене одкрити в його хаті канцелярію по переписуванню паперів. Мовляв, чоловік ти грамотний і Педько також знає грамоту, знайдете собі по підпомічникові, а він, Тирлик, прийматиме прохачів і вестиме всі обрахунки. Никодимові Тирлику кортіли не стільки прибутки, а якийсь уряд, бодай маленький, але таки уряд. Є люди, які вважають, що створені тільки урядувати, а не робити роботу. Через те він занехаяв і господарство, й жив заробітками жінки та дочки, які пряли та вишивали. І все розказував про те, як був збирачем податків, яку мав владу та силу, як його боялися й шанували. Боялися — це так, а шанували — не вірю. У народі шанують тих, хто робить добро чи хоч намагається його зробити, а тих, хто владарює, — бояться. Он мене грубо прогнав наглядач тюрми, я його забоявся, але шани до нього не почував і на крихту. Через те мене кортить довідатися, чи шанують гетьмана. На дрібніших державців я вже надивився достатньо. Смисл їхнього життя розгадати неважко: наїстися, напитися, переспати з гарною челядницею й ні гич більше. Мали б показувати приклад благостині меншим, і тоді ті пішли б за ними, а виходить навпаки. Якщо ти живеш не по закону, якщо хочеш пожаковати, де тільки можна, то чим гірший я? Обіцяють іншим Царство Небесне, а самі гребуть під себе.