Не потягнуться. Не допустить!
У серці набрякала похмура злоба, гетьман відчув те, притлумив думку, перехрестився. Боявся, що розвіється благодать, котра зійшла на душу в соборній церкві у Чернігові. Хотів довезти її до Батурина. Самойлович любив урочисті церковні відправи, запах ладану, високу соборну тишу. Вони вертали його до дитинства, в край радості та солодких мрій. Він ріс щирою та побожною дитиною, йому й зараз у пам’яті вечори перед сповіддю, коли ставало страшно до запаморочення, коли холод обвівав голову й ворушився чуб. Щоразу йшов на сповідь немов на Голгофу. Виходив звідти оновлений, сльози обливали душу, хотілося зробити щось хороше, принести комусь радість. Благодать, яка зійшла на душу нині, була інша. Тієї, колишньої, досягти не вдавалося. Раніше, кілька років тому, він міг замружитись і прикликати її. Тільки треба було пригадати щось певне, якусь рисочку, якийсь момент — хто стояв позаду, коли виходив із церкви, коли подавав старцям, де зустрів сусідську дівчину Василину і що вона сказала. Тоді відчував не тільки ту, колишню, благодать, а й мовби виривав щось звідти, з тих днів, і клав у душу. З роками все те притерлося. Може, що часто користав з того? А може, надто багато розмірковував, дивився на себе колишнього й теперішнього збоку. Він не величався собою нинішнім. Не раз помічав власну буркітливість — на радах, за столом, навіть у церкві на сповіді, обіцяв собі бути стриманішим, як те й годиться гетьману, а минав час — забувався знову. Помічав і дріб’язкову суєтність, намагання повчати всіх довкола себе. В молодості тіло живе мовби само по собі, власними втіхами, воно прагне руху, боротьби, на старість нічого того не лишається. На старість нагору вилазить пихате й бундючне «я»: «Я сказав», «Я вирішив», «Я знаю». Ті слова як осіннє листя — без віри, без певності. Це було як наслання. Він гнуздав те «я» щосили. Не міг не поцінувати й власної обережності, уміння обрати певнішу стежку. Змалечку замірився на високе. І от — досяг. Тепер перед ним хиляться полки. Над ним нема нікого в усьому краї. Й хто справді може дорівнятися до нього розумом, умінням виважити події, вичекати? Завжди і всюди треба приходити вчасно. В тому сенс життя. Вчасно. Він це осягнув давно. І прийшов. «Я бачу їх усіх наскрізь. Я тримаю їх у кулаці. Бо я мудріший».