— Сподіваюся, свої розсліди не виповідаєш іншим?
Ждан знову знизав плечима. У Митрофана ворухнулася брова, підвелася вгору, але по хвилі опустилася.
— Шануйся, Ждане, удостоєний ти високої честі…
— Наймита, — пхикнув Ждан і повів довгою шиєю.
— Наймит у палатах. Це багато. Тобі довіряють… Треба тільки вміти… І сам доскочиш честі… Світиш свічки самому гетьманові. При тому світлі чимало видно. Світиш і слухаєш.
— Мені хочеться гасити свічки, а не світити.
— Чому це? — невдоволено буркнув Митрофан і погойдав носком чобота із срібним подзвоном.
— Я наслухався і набачився в покоях стільки…
— Розумні люди завжди вміють все повернути собі на користь. А ти ось навіть мені не розповів. Брати ж все — таки… Біля влади ти, а влада — це сила…
— Чорна сила…
— Вона, дурню, од Бога… Свої веління він має передавати чиїмись устами.
— Вустами нашого гетьмана?
— А чом би й ні?
Ждан підвів голову й подивився Митрофанові в очі. Чимось йому не подобалася їхня розмова. Не такою бачив у вимріях оцю стрічу. Щоправда, мрії теж були неясні — звідки взятися ясності, коли за все життя ніхто жодного разу не прихилив його до серця, йому тільки бачилося: поведе брата до знайомих, сядуть вони поруч на лаві, і всі зачудуються Митрофаном, а той розпочне мудру, статечну розмову, й усі слухатимуть його, як слухають у церкві попа. Митрофан же чомусь до Жданових приятелів йти не захотів, а повів його сюди, на пустельний о цій порі берег річки.
— Йому брешуть усі, — сказав. — Кажуть, який він мудрий, який сміливий. А я не чув жодної мудрості.
— А дурість?
Ждан здивувався, а тоді задумався.
— І дурості не чув. Потайний він і підозріливий дуже.
— Отож. Такі вони — сильні світу. Мудрагель ламає дров не менше, ніж дурень. А коли помаленьку та потихеньку…
— Так він уже вірить, що мудрий!
Митрофан посміхнувся.
— Ну, це ще нічого. А щодо гетьмана… Він був мудріший. Ну, не вельми. Але мудріший за інших. І був сміливий.
— Чому ж став такий боягузливий? Чому обставився вартою?
Митрофан зітхнув.
— Такий закон.
— Чого?
— Життя. А ти не вельми суши собі тим голову. Мовчи та мак товчи.
— А коли… кипить мені. Коли гидке мені все?
— Зціп зуби і… посміхайся.
— Увесь вік посміхатися?
Митрофана дратували не тільки Жданові слова, а й оцей його упертий покив головою, довгою шиєю. Дивився на брата як на якусь тупицю. Як у таку молоду голову, під такі кучері натовклося стільки непевних думок? Де набрався свавільства? Либонь, ріс у злиднях і покорі, доскочив добра. А з вигляду сумирний. Ще й червоніє, як дівчина. І що ж тоді діється у світі, коли при самому гетьманському дворі в молодих довбешках народжуються такі мислі? А він думав… Ге, не тільки думав. Тут править страх. Недарма всі славлять чимось схожого на жабу, брезклого гетьмана. Бо ворухне пальцем — і погасла твоя свічка. Скільки свавільців, занютованих у залізо, навіки щезло в темних ямах — кам’яницях. Старшини біля нього безсловесні й тільки такають на його мову. А скільки серед них звитяжців, котрі побували в сотнях битв і мають на раменах по кілька шрамів! Не боялися ні турка, ні чорта… Якимось чином гетьман перевідьмував їх з барсів на баранів. Тепер тільки поміж собою стукаються рогами. Любить гетьман зводити за столом у лютому словесному герці своїх підпомічників, і ті часом втрачають глузд і ширмують словами наосліп, а гетьман усе те мотає на вус. Любить гетьман дивитися, як б’ються у дворі навкулачки пахолки. Чужі синці гріють йому душу, чужі болячки веселять зір. Але в кожного з отих убієнних, занютованих у залізо, є побратим, брат, батько. Те — гетьману в страх. У чужі мізки не залізеш, хтозна, що там роїться — теж страх чи й мста? Всі голови з плечей не зітнеш, усіх у Сибір не поженеш. І ходить гетьман остережливо по алеях власного парку, і повзають йому колючі мурахи поза шкірою… Легко жити тому, хто не заподіяв жодної кривди. Гетьман теж спочатку не збирався жити кривдою. Але така природа влади. Ти — або тебе. Всім сущим на землі кермує страх. Лев теж когось боїться. Найперше — іншого лева. Й зовсім він не безстрашний…
А з іншого боку — гетьман і справді до ката розумний особливим розумом. Тихо та непомітно досягнув найвищого уряду й урядує помірно та розважливо. Гетьман в усьому має міру, вона — його найбільша мудрість.
Але те, що говорив Ждан, плутало Митрофанові думки, й через те він починав яріти злістю.
— Усміхайся і кажи, — вже майже без надії повчав молодшого брата, — що гетьман розумний. Скрізь і всім. Тільки тоді доскочиш чогось.