Мабуть, Бог зглянувся на його молитви. Загриміло ще в суботу зранку, опівдні зрушився дощ, а надвечір перейшов у зливу. Небо клекотіло, гуркотіло, здавалося, там падають небесні вежі, ламаються стіни, шкиргає камінь по каменю. Раз по раз спалахували вікна — прорізи, здавалося, то спалахує порох на панівці, а далі гримав постріл з небесної вежі. Сироватка стояв біля північної стіни, він не молився, пошепки накликав диявольські сили — громи й блискавиці, навіть хугу. Його маленька, але вільна душа танцювала й співала безголосо, тіпалася й підносилася. Правою рукою при коротких вогняних спалахах малював по стіні знайденим у кутку уламком розм’яклої червоної цегли коня. Він не знав, навіщо малює. Просто спиналося в душі щось ворохобне, хотів, якщо все оббудеться, трохи покепкувати над сторожею. По тому, послухавши біля дверей, заліз під ліжко й підняв один його кінець, поставив на стіну цапки, нижньою спинкою на підлогу, короткими ніжками до стіни. Видивився й випробував його гаразд — дарма що поточене шашелем, воно було міцне. Знявши з ліжка найтовщу дошку, приставив її до стіни, заліз на ослінця й подерся на верхню спинку. Побачивши, що не видряпається, поскидав чоботи й поліз босий. Шкода було — які вже вони не є — чобіт, одначе що мав роботи? Видряпавшись на спинку, взяв дошку, впер її кінцем у стелю, яку мали розцвяхувати дядьки, натиснув.
Стеля не піддавалася, а ліжко під ногами загрозливо поскрипувало. Зачекавши спалаху блискавиці, Мокій пересунув свою дошку до самого краю стелі, натиснув плечем. Затріщало, він натиснув ще, і його дошка шурхнула в порожнечу. Далі нею розширив отвір. Потім він опустив її на спинку ліжка, одначе вперти не було в що, й Сироватка не мав способу добратися до лазу, до якого ще лишалося аршинів зо два. Поміркувавши, зліз униз. Він і далі не поспішав, робив усе неквапливо, ніби мав у запасі хтозна — скільки часу. Розламавши ослінчика, розідрав навпіл простирадло, скрутив джгутом та прив’язав одним кінцем до виламаної ніжки. Знову видряпався на спинку ліжка й почав чекати, коли спалахне блискавиця. Вона різонула таким білим світлом, що Сироватка аж очі заплющив й не потрапив ніжкою в лаз. Не вцілив і за другим, і за третім спалахом, аж за четвертим вдалося йому засунути ніжку так, що вона, повернувшись, лягла впоперек дірки. Підтягуючись руками, впираючись ногами в стіну, Мокій доліз до отвору й вхопився руками за дошки. Просунув голову — плечі не пролазили; вихлявся то одним, то другим плечем, але не подавався вперед ні на цяту. Чеберяв ногами, шукав пальцями у стіні якого виступу чи виямки, відчував, як мліють руки, як втрачає силу, — ось — ось розімкне пальці й громохкне вниз. Намацавши великим пальцем правої ноги якусь виямку, зібрав усю силу, — аж вигнулось дугою до краю напружене тіло, — рвонувся й просунув угору плечі, проліз — залишив на гострій грані шматки кунтуша й обдер шкіру на правому плечі. Розчепіривши руки, перепочив мить, підтиснувся ще трохи й упав обличчям у порох, що за довгі роки осів на стелі вежі. Лежав довго. Поки не відчув, що знову натекло в руки та ноги трохи сили. Тим часом встиг оглянути дах. У ньому навіть після ремонту зяяло чимало дірок. Мокій намітив одну, із західного боку, поповз до неї. Але спочатку посунув на місце дошку, запечатав лаз.
Дощ хльоскав йому в обличчя, він не здавався Сироватці холодним, груди ходили ходуном, і лице пашіло од напруги. Мокій вихитав і поклав собі під ноги кілька черепиць, просунув у дірку голову. В ту мить змінив намір. Коли його виводили у двір, розгледів, що з східного боку до вежі тулиться якась будівля, на неї спочатку й сподівався сповзти. Вернувся до пролому, забрав ніжку з прив’язаним простирадлом. Одв’язавши його та передерши ще раз надвоє, посточував кінці й прив’язав знову. Ніжку заклав між лати, виліз на дах і потихеньку посунув униз. Дощ прав його, немов підвішену ганчір’яну ляльку, вітер шмагав і вертів, ніби закручував на самов’язнім мотузку. Коли небо зламала блискавиця, Сироватка зіщулився під дашком башти, мов мокрий горобець, а тільки — но згасла, швиденько поповз далі. Мотузок не досягав землі; Сироватка не знав, чи далеко до неї, чекати було страшно, він одважився й випустив простирадло з рук. Йому різонуло в ноги, він упав, закрутився на чотирьох, трохи не завив з болю. І в ту саму мить праворуч залунали кроки. Для Сироватки це було як нагла куля з — за рогу. Він не клав собі в голову, що такої ночі в фортеці може пильнувати сторожа. Інакше б вицахлив її з дірки на даху, пропустив і спустився по тому. А тепер стояв перед нею на чотирьох — понівечений, кволий, не гожий ні до відсічі, ні до втечі. А вони, двоє вартових, йшли просто на нього. Сироватка сидів при землі й бачив їх. Закутані у важкі киреї, одверталися від дощу та вітру, обходили вежу. Сироватці стріпнуло в грудях і затремтіло дрібно — дрібно — так тремтить крильцями конаюча пташка. Й розсипалася, розлетілася іскрами якась думка, що було зринула, але він не встиг її вхопити.