…Смокче отаман погаслу люльку, а туга смокче його серце. Відлетіло ще одне літо, а з ним відлетіла часточка серця; надія, яка почала заквітчуватись, прив’яла й засохла без плоду. Погинуло чимало товариства, чимало козаків лежить по шпиталях, ворог столочив землю, і хоч вдалося відтрутити його — й далі висить біля моря чорною хмарою, і не мають запорожці змоги допомогти правобережному люду, й не вдалося привести до одностайності невірних гетьманів, стулити водно пошматовану землю, провістити рідному краєві золотий Великдень на многії літа. Все лишилося так, як і рік, і десять років тому. Копита ворожих коней толочать лани й сіножаті, і від смердючих трутів ворожих палають хати.
Поменшало в кошового за цей рік друзів і збільшилося ворогів. Десь повіявся а чи погинув у цім лихолітті його гордий джура, й вірний вартівничий степу, непомітний, але чіпкий, як перекотиполе, Сироватка не вернувся з останньої чати. Кого ж йому поставити на ті чати, де знайти вартівничого, щоб зорив в усі сторони й перестрівав біду за тисячу верст од рідного дому? З ким він далі стане в оборону отчого краю? І чи настануть коли — небудь такі часи, що оця липа, оці осокори і дуби зашумлять на волі, й Дике Поле стане не диким, а добрим і лагідним, і прихилиться воно до всієї вільної України, й гостре чересло перекрає його від обрію до обрію, і там, де тепер шумить ковила, зашумлять жита. Тими житами можна нагодувати півсвіту, але для того треба, аби лани були вільні. А думка про джуру й далі не дає Сіркові спокою. І чомусь спливає з сивої мряки молоде, мужнє, трохи хиже обличчя… Це було… Так, це було, коли вони гнали Виговського. Козаки спочивали у вишневому саду, вишні ще тільки почали наливатися соком, козаки смоктали холодні люльки, й молоде дівча принесло їм відро звареної в печі кулеші. Зварила мати, а принесла вона… Він уже й ім’я її забув. Вони їли і всі дивилися на дівча, і кожний мав його за своє, але тільки на одну мить. Лише хорунжому Сойці заманулося більшого, він перестрів її в ліщині, та його виказав брязкіт порожнього відра. Сірко зарубав Сойку шаблею, попередньо наказавши йому захищатися, а дівча того вечора все одно повісилося в клуні. Хтозна — чого випливло з мряки те ніжне, ніби намальоване гарним богомазом, личко, а також вродливе обличчя Сойки. Може, через те… Ні, його Лаврін не здатен на щось подібне. Ніякий злочин не може прилипнути до його серця. Це дощ навіяв йому лихе далеке видиво.
Розділ шістнадцятий