Киліяна прихилилася до сохи, на якій висів запорошений образок, що з нього годі було розпізнати, котрий саме святий допомагав молотникам, сказала замріяно й печально:
— Тато завжди по першому снігу запрягали глабці.
У куцому кожушку з опушкою, в ладних чобітках (уже заробила на те убрання) була особливо принадна.
— А хіба ви на своєму хуторі не сиділи, як ми отуто, — спробував заперечити Марко.
Киліяна вперто похитала головою:
— І однак по першому снігу ми безпремінно їхали в Ладижин. Глабці в нас — кленові, ковані під полоззям залізом… Ми їздили з тіткою Вуцькою на зимовий ярмарок. Правда, тато запрягали плохеньку кобилу — Квочку…
В куточках чорних Киліяниних очей блищало по росинці, й в одну мить Маркові стало страшенно шкода тих росинок, каяття рвонуло йому груди, й він сказав у якійсь тужній замрії:
— Киліяно… Будуть у нас глабці… Голубі, мальовані… — І зненацька гаряче, майже безпам’ятно: — Давай повінчаємося, Киліяно… Є в мене гроші… Кохатимемося в розкошах.
Він як стояв на колінах на розперезанім снопу, так і поколінкував до неї, простерши руки, яко сліпець. Маленький, висхлий, зі зморщеним од страждання обличчям, був схожий на карлика.
— Давай повінчаємось, Киліяно, — шепотів. — Я не можу далі… Якби ти знала… Що мені зробити ще для тебе?.. Я в пекло піду. Заподію щось собі…
— Де повінчаємося? — одвела від іконки вже не печальний, а приховано гострий погляд дівчина.
— У Жовтих Водах… Або в Полтаві… Поїдемо на Слобожанщину… В мене є гроші… Заховані на Запорожжі.
— Я… Марку… — Її погляд став ласкавий, теплий, тільки та ласкавість промінилась мовби крізь крижані скельця, та Марко не помітив того… — Ти добрий… Ти все зробив для мене… І я твоя душею… Тільки я… Ми поклялися з Лавріном перед іконою, що коли хто з нас погине, інший не шлюбуватиме довіку. Піде в монастир. Ви з дядьком Мартином кажете, всі, хто лишився в Ладижині, погинули? — і дивилася на нього щиро та ніжно. Він мало вірив у ту ніжність, але ловився щоразу. Ловилося серце. Киліяна вміла прикинутися доброю кицькою, і тоді воно тануло, як внесена з морозу в хату грудка масла. — Звичайно, Лаврін не дружив би з поганим козаком. Я це зрозуміла. І ти сподобав мене з першого погляду?
— З першого. — Й затремтів од власного признання.
Далі випитала, про що Марко говорив з Брусом.
— Ой Марку, який ти славний і розумний. Ну хто б ще міг доп’ясти такого статку. Правда ж, коли ти признався в ньому таткові, він стурбувався?
— Правда.
Не втримався й цього разу, дався на підмову. Хоч йому тріскало в мозкові, щось подавало знак — зціп вуста, дурню! Але ж хіба не на його користь свідчило те, що він тут, а Лаврін хтозна — де, повіявся десь, а Марко привіз Киліяну в безпечне місце й клопотався про неї. Хіба за таке не можна полюбити чи бодай офірувати все життя. Та й сама Киліяна так щиро дивилася на нього, так багато обіцяла поглядом.
— Лаврін погинув у Ладижині?
— Він вирвався звідти, я бачив його..
Останні слова застряли Ногайцеві в горлі. Чи то помітив, як страшно, немов у глибоких кручіях вода, завирувала в Киліяниних очах темінь, чи самі слова, очищені розумом, повернулися гостряками, але йому перехопило подих, і він, відаючи, що з наступними Киліяниними словами впаде на нього щось страшне, затрусив піднесеними вгору худими, оголеними до ліктів руками із скарлюченими, схожими на лапи шуліки, пальцями.