На січових вулицях — розкаль. Сірко пробирався вузькою стежкою попід куренями. Біля Кисляківського куреня його погукали згори — запорожці перекривали курінь, двоє лежало на гребені, ще кількоро — трохи нижче, очерет подавали по драбині з того боку. Побажав козакам Бога в поміч і сказав, щоб не лінувалися, бо протікатиме знов.
На голій гілці темної олешини сидів шпак і співав, він нікого не боявся, заливався на все горло. Співав він по — синичому, птаха це така, що по — своєму співати не вміє, а тільки по — чужому, всі ж думають, що він їх передражнює.
На вигінці біля Медведівського куреня отаман побачив Міюського, а за ним ще чотирьох донців. Стояли біля колодязя, вдавали, що п’ють воду. Вони були немов насторожені птахи. Махни рукою — зірвуться й полетять. Либонь, насправді були готові до лету, п’ятеро прийшли сюди, а троє чекають з кіньми біля Кошеіванцівської могили.
Міюський пішов навстріч кошовому, заступив йому шлях. Стежка в цьому місці була вузька, кралася попід тином; козаки, щоб не бабрати в калюжі чоботи, хапалися руками за кілля запрути, обшмульгали його долонями до блиску. Сірко не міг обминути Міюського, не ступивши в багнюку. Не звик до такої поведенції, в грудях йому ворухнулась досада. Але вона одразу ж розтала, подумав: «Міюський набридає не аби так, важить животом своїм і козаків». Кругле, з великим лобом лице Міюського за ці дні осунулося й потемніло, ніби аж вкрилося лишаями. Раніше він голився чисто, залишав тільки невелику, клинцем, борідку та чепурні вуса, а тепер лице нерівно, кущами, заросло щетиною. В чистих, гарячих очах горіли колючі вогники — запитання. Він не міг погасити їх, приховати покорою, хоч і знав, що тут не має жодної сили, що його можуть скарати за одним помахом пальця кошового. Тепер знову був свавільним розбійним отаманцем з Міюсу, який колись причарував відчайдушним молодецтвом Стеньку й зворохобив на царевицтво Симеона — сина варшавського міщанина, підданця Дмитра Вишневецького. «Скажи, кошовий, — хапав Сірка поглядом за груди, — чим це скінчиться для нас? Ми довірилися тобі. Ми такі ж козаки, як і ти…»
Сірко вернув Міюському його мовлені подумки слова:
— Не дивися бісом, Іване. Ти козак — і я козак. Віри одної і помислів одних.
— Ти послів боярських приймаєш, — з тугою в очах сказав Міюський. — Чару дружби питимеш. Ми бачили — вже понесли вино… А за чарою, вістимо… — й не доказав, махнув рукою.
— З ким пити — відаю сам. Маю свій розум.
По хвилі його погляд відтанув.
— Справжня дружба ходить не в соболиних шубах, а в простих кунтушах та свитах. І п’є не срібними, а простими чарками. — Й посміхнувся очима. — Тут ще один Іван набивається в дружбу, але оний Іван — не той.
Міюський слухав і думав щось своє. Він уже не міг думати ні про що інше. І проказав — проспівав свої думки словами давньої запорозької пісні:
Дон співає ті ж пісні, що й Січ.
Сірко усміхнувся.
Поклав отаманцю на плече руку, й той відступив. Одійшовши кілька кроків, оглянувся.
— Приходь увечері, — сказав. — Чара в мене не срібна, але повна. Отам проспіваєш усю пісню.
Повернувшись до канцелярії, по короткій раді малого круга, наказав покликати послів. Ті зайшли — в’ялі, розморені чеканням і вином.
«Не спопели гнівом великої справи», — знову мовив подумки слова, які спливли по дорозі до канцелярії. Бо серце було й далі налите ярим гнівом на царя. За те, що той дався на підмову Самойловичу, за Сибір, за те, що й нині дослухається гетьманових порад, за залоги, поставлені по містах. Його серце не вміло прощати наруги, й треба було виграти час, проти хитрої думки пускати хитру думку й тим оборонити козаків з Дону.
— Отож, панове посли, — сказав кошовий. — Порадились ми й порішили ординовати з вами своїх послів. Ми не віримо ні вам, ні вашій грамоті. Нехай наші посли самі про все почують і нехай у Москві нашу грамоту прочитають. Бо хочемо, щоб там знали про те, яка буря гряде над нашим краєм. А грамоту свою спочатку прочитаємо на великому крузі. Такий у нас звичай.